Иво Андрич – Проклятий двір (страница 18)

Занадто захопившись богемним життям і швидко пізнавши тепло й гіркоту жіночої любові, Андрич забуває про науку й студентські обов’язки, а невдовзі й усвідомлює, що в Заґребі йому затісно — і творчо, й інтелектуально. Тому кидає хорватський університет і в 1913 році вступає на славістику у Відні, культурній столиці тогочасної Європи. Втім, юнаку не підійшов тамтешній вологий клімат, і не минуло й року, як Андрич знову змінює університет — цього разу його приймає філософський факультет Яґелонського університету в Кракові.

Краківське університетське середовище й активне культурне життя здаються Андричу досконалими, і чи не вперше в житті він відчуває піднесену ейфорію, відвідуючи блискучі лекції професорів, пишучи вірші в парках і фліртуючи з місцевими дівчатами. Пізніше Андрич скаже: «Сподіваюся, моя вітчизна не гніватиметься, якщо я визнаю, що в Боснії народився, але духовно розкрився у Польщі». Та цей рай триває недовго: уже влітку 1914-го, після фатального пострілу його колеги з «Молодої Боснії», інтуїція підказує письменнику, що такої, як раніше, Європи більше не буде, тож час повертатися на свою батьківщину, до своїх улюблених південних слов’ян.

Рішення повернутися в рідні краї було романтичним, але необдуманим: ясна річ, австрійська влада знала, що Андрич належав до організації «Молода Боснія», один із членів якої вбив австрійського престолонаслідника; більше того, Іво Андрич на цю пору вже встиг надрукувати в юґославських часописах кілька віршів, в яких за бажання можна було віднайти революційні, антигабсбурзькі алюзії. Тож нічого дивного в тому, що вже наприкінці липня 1914 року, щойно після прибуття в Спліт, Іво Андрич опиняється за ґратами — поліція вважає юнака не тільки неблагонадійним, а й небезпечним.

Звинувачений у пропаганді ідей юґославізму, Андрич отримує суворий вирок і відбуває ув’язнення в тюрмах Спліта, Шибеника й Марібора аж до весни 1915 року. Цей вишуканий і меланхолійний студент, який дивом уникнув розстрілу, час за тюремними мурами використовує для роздумів і творчості: читає єдину книжку, яку мав із собою — «Або-Або» Сьорена К’єркеґора, пише вірші у прозі, мріє. Нелюдські приниження, студінь і вологість в’язничних камер, щури й блошиці, марне харчування, а відтак і загроза захворіти на туберкульоз, до якого Андрич мав вроджену схильність, — усе це вилилося в депресію й гіркі філософські роздуми про долю людини в тюрмі, відлуння яких ми чітко чуємо у «Проклятому дворі».

Після виходу з тюрми Іво Андрич дістає ще два роки домашнього арешту, які проводить в Овчареві й Зениці, де тоді працювала його мама Катарина. Ці роки, поки навколо бушує Перша світова війна, письменник проживає відносно спокійно, багато спілкуючись з місцевим францисканським монахом (знову ж таки, ця дружба відлунюватиме в багатьох пізніших текстах Нобелівського лауреата), студіюючи Святе письмо і пишучи свою першу книгу — «Ex Ponto», вже сама назва якої наштовхує на роздуми про вигнання Овідія і його меланхолійні послання з берегів Чорного моря; вочевидь, гостре переживання самотності в несправедливому, жорстокому світі дозволяє Андричу до певної міри ототожнити себе з давньоримським автором скорботних елегій.

Тим часом Перша світова війна поволі близиться до закінчення, поліцейський режим перестає бути таким суворим, і Андрич, що знову слабує на захворювання легень, вирушає лікуватися в Заґреб. Там у 1917 році він дочікується амністії, яка знімає з нього звинувачення і робить знову вільною людиною. Андрич повертається в літературні кола, видає першу книжку, і тепер — зрілий інтелектуально й духовно, побачивши світ і посмакувавши тюремної юшки — стає одним із лідерів культурного життя міста. Нарешті в 1918 році Австро-Угорська імперія перестає існувати, а на її руїнах утворюється Королівство Сербів, Хорватів і Словенців — втілюється ще шкільна юґославська мрія Іво про об’єднання південних слов’ян у своїй власній державі. Починається нова сторінка життя, і Андрич перетворюється з переслідуваного арештанта на зірку й успішну людину.

Уже наприкінці 1919-го року Іво Андрич переїжджає з провінційного Заґреба в нову столицю Королівства південних слов’ян — Белґрад; тут він отримує дрібну чиновницьку посаду в Міністерстві релігій. Нове життя припало йому до смаку, молода столиця дарувала безліч перспектив, і саме тут зібрався цвіт тодішньої юґославської літератури — Црнянський, Міличич, Вінавер, Пандурович та інші зірки місцевої богеми. Андрич послідовно працює над створенням іміджу вдумливого й елегантного письменника, поступово стає все популярнішим і відомішим, видає збірку віршів «Неспокої» і перші оповідання, але попри це не забуває й справи кар’єрні. Не буде перебільшенням сказати, що Андрич-чиновник був не менш обдарованим, ніж Андрич-письменник.

Це доводить блискуча дипломатична кар’єра, яку Іво Андрич розпочинає 1920 року на посаді консула в Посольстві Королівства СХС у Ватикані. Через рік він переїздить на роботу в Генеральне консульство у Бухаресті, де також не затримується надовго — у 1922 році його переводять на посаду в Трієст. Тим часом молоде королівство поволі набирає бюрократичного лоску і підвищує планку для своїх службовців: тепер уже не досить бути просто освіченою інтелігентною людиною, потрібен ще й диплом про освіту. Іво Андрич — через переїзди, війну і тюремний строк — такого диплому не має, тому, щоб зберегти престижну роботу, вступає на філософський факультет в австрійському Ґраці, де вже 1924 року захищає докторську працю «Розвиток духовного життя у Боснії під впливом турецького панування». Захистивши докторат, молодий дипломат повертається в Белґрад і продовжує працю в Політичному відділі Міністерства закордонних справ. Того ж року виходить його перша прозова книжка — «Оповідки», за яку наступного року він здобуває престижну нагороду Люби Михайловича.

З кожним наступним роком кар’єра Іво Андрича лише прискорюється: у 1926 році він стає членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, того ж року отримує посаду віцеконсула в Марселі. 1927 рік — нове призначення, цього разу в Генеральне консульство в Парижі, де у вільний від роботи час Іво Андрич відшуковує в Національному архіві й вивчає документи французького консула в Травнику початку ХІХ століття, значно пізніше ці матеріали ляжуть в основу його видатного роману «Травницька хроніка». 1928 рік — призначення в Мадрид, 1929 — Брюсель, 1930 — Женева, цього разу вже справді висока посада секретаря постійного Представництва Королівства Юґославії при Лізі Націй. У 1933 році Андрич повертається в Белґрад на роботу в Міністерство закордонних справ, де вже в 1935 році стає шефом Політичного відділу, а в 1937 — помічником міністра. Де факто він стає не просто успішним, а й одним із найвпливовіших чиновників в усій державі, його думку цінують і до неї охоче дослухаються.

Ясна річ, всі ці роки Андрич багато пише — вірші й коротку прозу, які виходять окремими виданнями й приносять авторові заслужену славу й пошану. У 1938 році навіть виходить перша наукова монографія про творчість Іво Андрича. Втім, блискуча дипломатична кар’єра, все нові й більші обов’язки заважають письменнику повністю присвятити себе творчості. Можна стверджувати, що в підсумку цих років Андрич-чиновник випереджає й перемагає Андрича-літератора. І вже зовсім невдовзі це зіграє з ним злий, небезпечний жарт.

Навесні 1939 року Іво Андрича призначають уповноваженим міністра і Надзвичайним послом Королівства Юґославії у Берліні. 12 квітня Андрич прибуває в Третій Райх, а 19 квітня вручає вірчі грамоти фюреру — Адольфу Гітлеру. Таким чином Іво Андрич отримує неймовірну важливу, але водночас небезпечну посаду просто у лігві звіра. Про ці сторінки його біографії воліють мовчати, а після вручення письменнику Нобелівської премії у багатьох виникло питання: як можна було нагородити людину, яка хоч і вимушено, але все ж співпрацювала з Третім Райхом?

У Берліні Андричу було нелегко, бо з одного боку він був змушений відстоювати інтереси своєї країни в столиці найпотужнішої європейської держави того часу, а з іншого — все його єство протестувало проти нацистської політики. Коли 1 вересня 1939 року Райх нападає на Польщу і цим починає Другу світову війну, Андричу боляче подвійно, адже Польщу він вважає однією зі своїх духовних батьківщин, має в цій країні купу друзів і знайомих. Німці арештовують чимало відомих польських письменників та інтелектуалів, і тих, кому пощастило вижити — відправляють у концтабори. Посол Королівства Юґославія в Берліні Іво Андрич використовує всі свої зв’язки і вплив, щоб врятувати бодай кількох видатних поляків. Ясна річ, це помічають і в Берліні, і в Белґраді, тому надалі чимало важливих політичних контактів між Юґославію й Третім Райхом відбуваються за спиною «неблагонадійного» посла.

Перші два роки війни Іво Андрич проводить у Берліні, стаючи мимовільним свідком злочинів і шовіністичної політики Гітлера. На початку 1941 року, відчуваючи, що король Юґославії прагне не просто порозуміння, а й союзу з нацистами, письменник пише заяву на звільнення, але в Белґраді йому відмовляють. Тому 25 березня 1941 року Іво Андрич у складі офіційної делегації Юґославії був присутнім на підписанні договору про приєднання його батьківщини до Троїстого пакту «країн Осі»: Німеччини, Італії та Японії. Цей договір викликав масові протести в Юґославії, і вже через два дні відбувся державний переворот, що скинув профашистську владу. Це обурило Гітлера, який наказав 6 квітня (до речі, це був православний Великдень, а операція бомбардування Белґрада називалася «Страшний суд») розпочати воєнний напад на Юґославію і за лічені дні окупував країну.