Иво Андрич – Проклятий двір (страница 13)

Наступного дня він з’являвся в тому ж настрої, з неясними слідами нічного каяття і якихось рішень, мовчазний і замкнутий у собі, з невиразною усмішкою, яка все приховує і ні про що не каже, і говорив звичайні слова про звичайні речі. Але тривало це коротко. Під час розмови його кепський настрій непомітно для нього і фра Петара змінювався. Не знаючи, як, звідки й чому, він знову віддавався своїй пристрасті і тихо й палко, наче на сповіді, розказував фра Петару про Джема і його долю.

Уже третього дня історія була розказана до печального й урочистого кінця, до світлого й величного тюрбе у Бурсі, білі стіни якого списані найгарнішими сурами із Корану, каліграфічно стилізованими під дивовижні квіти й кристали. Але тоді почалося переповідання окремих сцен з усіма подробицями. Нанизувалися Джемові щасливі й нещасні дні, його зустрічі й сутички, любові, ненависті й дружби, спроби втечі з християнського рабства, надії й відчаї, роздуми під час довгих безсонь і плутані сновидіння під час короткого спання, його горді й гіркі відповіді високим вельможам у Франції й Італії, гнівні монологи про самотність і ув’язнення, вимовлені не голосом Чаміла, а якимось іншим.

Без вступу й видимого зв’язку парубок починав розповідати про якусь сцену з середини чи кінця Джемового ув’язнення. Говорив тихо, опустивши погляд, не звертаючи особливо уваги на те, слухає й розуміє його співрозмовник чи ні.

Фра Петар уже й не розумів, коли насправді почалася ця розповідь без ладу й краю. Так само він не одразу помітив ту мить, важку й визначальну мить, коли Чаміл ясно і вперше з опосередкованого розповідання чужої долі перейшов на тон особистої сповіді й почав говорити від першої особи.

(Я! Важке слово, яке в очах тих, перед ким сказане, визначає наше місце, фатальне й незмінне, часто далеко попереду чи позаду того, як ми його самі уявляємо, поза нашою волею й понад нашими силами. Страшне слово, яке, одного разу вимовлене, завжди пов’язує й ототожнює з усім тим, що ми думали й говорили, і тим, з чим ми ніколи й на гадці не мали себе ототожнювати, а, по суті, ми з ним давно вже одне ціле).

З усе більшим нерозумінням, страхом, співчуттям і важко прихованим занепокоєнням фра Петар і далі слухав цю розповідь. Коли ввечері він розлучався з Чамілом і розмірковував про нього і його ситуацію (а не думати про це було неможливо), він докоряв собі за те, чому його ясно й рішуче не зупинить на шляху, який очевидно до добра не приведе, чому не струсне його й не вирве із цього самообману. Та все ж, коли вони наступного дня зустрічалися і юнак знову пускався берега у своїх нездорових маревах, він його знову слухав, з легким побоюванням і глибоким співчуттям, увесь час зволікаючи з тим, щоб перервати його і привести до тями. Та й коли, згадуючи вечірнє рішення, яке він вважав своїм обов’язком, намагався повернути розмову на іншу тему, або ж, ніби випадково, принагідним зауваженням силкувався відмежувати Чаміла від мертвого султана Джема, робив це слабо й нерішуче. Йому було надзвичайно жаль Чаміла. Його вроджені безпосередність і щиросердість, що завжди дозволяли йому відкрито висловлювати свої думки, були мовби приголомшені й сковані наполегливим розказуванням парубка. І ситуація завжди завершувалася так, що фра вкінці здавався і мовчки, без схвалення, але й без гучного опору, слухав палке юнакове шепотіння. Те, чого немає, чого не може й не має бути, було сильнішим за те, що є й існує, реально й єдино можливе. А після цього фра Петар ще раз докоряв собі за те, що знову здався перед нездоланною хвилею шаленства і не вчинив більших зусиль задля повернення молодика на шлях розуму. У такі миті він відчував себе спільником у тому божевіллі й вирішував, що те, чого він досі не спромігся зробити, обов’язково вчинить наступного дня, за першої ж нагоди.

Так тривало п’ять-шість днів. Починалося кожного ранку о тій самій годині, немов якась узвичаєна церемонія, і тривало з двома-трьома короткими перервами аж до надвечір’я. Історія про Джем-султана, його страждання й подвиги здавалася невичерпною. Але одного ранку Чаміл не з’явився. Фра Петар виглядав його, чекав і занепокоєно ходив по всіх закутах Двору. Двічі того дня до нього підходив Хаїм зі своїми завжди однаковими схвильованими наріканнями й скаргами на несправедливість у Смирні, на шпигунів і всілякі пастки тут, у Проклятому дворі. Фра Петар слухав його краєм вуха. І думав при цьому про відсутнього Чаміла.

Йому здавалося, що він бачить і чує, як учора, перед прощанням, той говорив швидко, ніби звідкись читав.

— Стоячи з гідністю, в прекрасному святковому одязі, на палубі корабля, що причалив у Чивітавек’ї, і роздивляючись строкату і церемоніально вишикувану папську армію й церковних достойників, Джем думав жваво і ясно, як думаємо ми в миті, коли прощаємося з одним етапом життя, але ще не почали інший. Він холоднокровно думав про своє нещастя й дивився ясно й спокійно, так, як може дивитися на це людина, яка на нещастя дивиться збоку й чує про нього від інших.

Ех, скрізь його зустрічають чужі люди — як живий мур його в’язниці. А що він може очікувати від цих людей. Можливо, співчуття? Це єдине, чого йому не треба і чого йому ніколи не було треба. Співчуття, яке інколи виявляли йому окремі добрі й шляхетні люди, для нього було лише мірою його лихої долі й нечуваного приниження. Навіть для небіжчика співчуття є важким і образливим, а як його має сприймати ще живій, свідомій усього людині, як живий може дивитися в очі живих, читаючи в них тільки одне: співчуття?

З усього, що є на світі і чим є світ я хотів зробити знаряддя, за допомогою якого я б захопив і підкорив світ, а тепер той світ зробив мене своїм знаряддям.

Так, що таке Джем Джамшид? Раб — це м’яко кажучи. Раб, простий раб, якого водять на ланцюзі з базару до базару, і який все ще має надію на милість доброго господаря або ж на викуп чи втечу. А Джем милосердя не міг ані чекати, ані прийняти, навіть якби хтось захотів йому його виявити. Викуп? За нього не викупи збирають, а навпаки, сплачують цілі багатства і з одного й із другого боку, щоб він залишився рабом і знаряддям і не міг відкупитися. (Винятком є його мати, непохитна, чудова жінка, створіння над створіннями, але своїми безпомічними зусиллями вона лише збільшує тягар його приниження). Втеча? Важко втекти з ланцюга й безіменному рабові, але коли він утікає, то все ж має трохи надії, що перехитрить переслідувачів і добереться до своїх людей, серед яких зможе жити як вільна й непомітна людина між вільними й простими людьми. А для нього навіть втеча неможлива. Увесь заселений і знаний світ поділений на два табори — турецький і християнський, і в жодному для нього немає притулку. Адже й там, і тут він може бути тільки одним — султаном. Переможцем чи переможеним, живим або мертвим. Тому він раб, для якого втечі не існує ні уві сні, ні наяву. Це шлях і надія менших і щасливіших за нього. А він приречений бути султаном, полоненим тут, живим у Стамбулі чи мертвим під землею, але завжди й тільки султаном, і лише на цьому шляху може бути його спасіння. Султан — і ані ні грама менше, бо це б значило те саме, що й не бути, і ані грама більше, бо більшого за це не існує. Це рабство, втеча з якого неможлива навіть після смерті.

Корабель тупо вдарився кранцем об кам’яну пристань. Тиша була такою, що навіть це було чутно і звук цей полетів луною над берегом, на якому всі, від кардинала до конюха, некліпно дивилися на ставного чоловіка у білій, обшитій золотом високій чалмі на голові, що, наче статуя, стояв окремо, на три кроки попереду від свого почту. І не було нікого, хто б не побачив у ньому султана і хто б не розумів, що ніким іншим він бути не може, хоча через це він і пропадає.

Розповідаючи це, Чаміл і сам підвівся. (Він не міг допустити, щоб наглядачі заганяли його в камеру, як решту, і тому зазвичай ішов сам, трохи раніше визначеного часу). Після звичайного короткого прощання він зник в одному з закапелків Проклятого двору, по віддалених закутах якого вже ковзали перші тіні сутінків.

VII

Парубок не з’явився ні на другий, ні на третій день. А десь опівдні прийшов Хаїм і, скрадливо кидаючи скрізь довкола себе підозрілі погляди, сказав, що з Чамілом «трапилося щось недобре». Більше нічого він сказати не міг.

Лише через два дні, протягом яких Хаїм не знаходив собі спокою, він прийшов з уже зібраною історією про Чамілове зникнення.

Спочатку він, понурий і з похиленою головою, обходив простір довкола фра Петара все вужчими й вужчими колами й еліпсами, озирався спідлоба, намагаючись, вочевидь, надати своїй розмові вигляду випадкової зустрічі під час прогулянки і, ясна річ, не усвідомлюючи, наскільки ті його «заходи безпеки» марні й усім помітні. Врешті наблизившись, він стиха запитав:

— Вас допитували?

— Ні, — голосно відповів фра Петар, якого Хаїмові «заходи» почали дратувати.

Але в надії, що Хаїм довідався дещо про Чаміла, він одразу ж продовжив лагідніше:

— Ні. А що?

Тоді Хаїм почав розповідати. Спочатку він ще тримався як людина, що зупинилася під час прогулянки, випадково, і яка за мить вирушить далі, й зиркав довкола себе, але мало-помалу все сильніше забувався і говорив запальніше, хоч і не підвищуючи голосу.