Иво Андрич – Проклятий двір (страница 12)
У 1490 році помирає Матвій Корвін. Це важкий удар по ідеї спільного християнського походу проти Баязида. Баязид, дізнавшись, що Джем тепер під владою Папи, висилає в Рим особливого посланця. Папа приймає його на аудієнцію, і тут відкриваються всі обмани й хитрощі д’Обісона й випливають на світло суми грошей, які той отримував від Баязида. Баязид просить Папу затримати Джема в себе на тих умовах, на яких його утримували лицарі з Родоса, тобто за відомі політичні поступки і 40 000 дукатів щорічно. Щоб виплатити суму в 120 000 дукатів, визначену за три роки, посланець мав обов’язок особисто побачити Джема й переконатися, що він живий і справді перебуває тут. Джем погоджується прийняти посланця, але лише як султан, з дотриманням повного церемоніалу. Схрестивши ноги, він сидів на спеціальному престолі, оточений своєю свитою. Біля нього був один із кардиналів. Баязидів посланець упав ниць перед Джем-султаном і передав йому листа й дари від брата. Листа прочитано Джемові на вухо, а дари, навіть не оглянувши, він передав своїй свиті, щоб та розділила їх між собою.
Інокентій VIII не припиняє працювати над створенням ліги проти Туреччини, а Баязид снує плани проти Угорщини й Венеції. У всьому цьому особа Джема відіграє значну роль. Султан шле Папі «спис, яким був пронизаний Христос на хресті» й інші дорогоцінні мощі, просячи в нього тільки одне: тримати в ув’язненні Джема й не передавати його нікому іншому.
А Папа вимагає від Баязида не нападати на християнські країни, інакше він використає Джема й поставить його на чолі великого походу проти Туреччини.
На цьому помирає й Папа Інокентій VIII. За час, поки відбувалися вибори нового Папи, Джем задля більшої певності ув’язнений у Замку св. Ангела. Новим Папою обрано дотеперішнього кардинала Родріґо Борджіа, відомого як Папа під іменем Олександра VI.
Виглядало на те, що для вельможного в’язня настали кращі часи. Він заприятелював із синами Папи, мав більшу свободу пересування, брав участь в урочистостях. У хроніках і листах, як і на картинах сучасників Джем зображений як тридцятирічний чоловік, хоча насправді виглядав він на сорок років. Товстий, смаглявий, з повністю опущеною повікою на лівому оці, він скидався на «людину, що цілиться». Похмурий і боязкий, немилосердний до прислуги, він тонув у розвагах і насолодах, особливо в пияцтві, бо шукав у ньому сон і забуття.
У той час між християнськими правителями настали нові великі чвари. Молодий французький король Карл VIII виступає з військом на Італію, щоб захопити Неаполітанське королівство, на яке він заявляє свої права, і, як стверджує, звідти повести армію християнської ліги у хрестовий похід проти Туреччини. Папа робить усе, щоб завадити йому ввійти в Італію. У цей час Олександр VI веде переговори з Баязидом і просить у нього підтримки проти французького короля. Баязид надсилає йому домовлену суму в 40 000 венеційських дукатів за річне утримання Джема, а в окремому особистому листі пропонує йому 300 000 дукатів, якщо той видасть труп Джема. Цю переписку перехопили супротивники Папи в Італії й надали їй розголосу.
Карл VIII вдирається в Італію. Він швидко захоплює місто за містом і в останній день 1494 року вступає в Рим. Папі не залишається нічого іншого, крім як шукати з молодим підкорювачем порозуміння ціною якнайменших втрат. Одна із вимог Карла була такою: Папа має передати йому «султанового брата», якого й він хотів використати у боротьбі проти Баязида. Погодилися на тому, що Карл забере Джема з собою у похід на Неаполь і згодом на Туреччину. Але Папа просив гарантій, що король Франції після закінчення війни поверне йому дорогоцінного заручника. Так само Папа закріпив в угоді, що тих 40 000 дукатів, які йому регулярно надсилає султан, і надалі залишає за собою.
Під час урочистої аудієнції перед багатьма свідками Папа передав фрацузькому королю Джема і його зовсім уже нечисленну свиту. Коли Папа повідомив про це рішення Джему, той заявив, що він є рабом, тож йому все одно, хто тримає його в рабстві — Папа чи французький король.
Папа намагався красивими словами переконати і втішити Джема, а Карл VIII був до нього уважним і ставився до нього як до правителя.
Коли Карл VIII вирушив далі, на неаполітанського короля, він забрав з собою Джема зі свитою і Папиного сина Чезаре, кардинала з Валенсії, в якості заручника. Але в дорозі лукавий Чезаре втік, а Джем розхворівся. Хворів він усього кілька днів. Помер у Капуї, ще перш ніж вони прибули до Неаполя.
Прибічникам зі своєї свити, які провели разом з ним усі роки рабства, він наказав, щоб його тіло за будь-яку ціну перевезли в Туреччину, щоб невірні не використовували його ще й мертвого. Він надиктував і листа до брата Баязида, в якому просив дозволу його родині повернутися в Стамбул і бути милостивим до тих, що були його вірними послідовниками в довгому рабстві.
Карл VIII розпорядився забальзамувати тіло Джема й покласти в свинцеву труну.
Відразу ж пішла чутка, що Папа отруїв Джема і вже отруєного передав королю. Венеційський Сенат поспішив блискавично сповістити султана Баязида про Джемову смерть, бажаючи бути першим, хто всесильному султану повідомить цю приємну звістку.
Похід Карла VIII закінчився невдачею. Карл повернувся у Францію, де невдовзі й помер. Тіло Джема залишилося в руках неаполітанського короля. Навколо цього мертвого тіла велася довга переписка. Неаполітанський король шантажував Баязида. Втрутився й Папа Олександр VI, вимагаючи своєї частки. Але неаполітанський король усе заграбастав собі. Це мертве тіло дозволило йому укласти вигідний договір із султаном, і лише у вересні 1499 року останки нарешті передали Баязиду, який урочисто поховав їх у тюрбе в Бурсі, де спочивають турецькі правителі.
VI
Це лише кістяк Чамілової історії, переказаний коротко й сухо. Значно довшим, жвавішим й інакшим, та й із іншим смислом розказане, було те, що фра Петар чув від свого нового приятеля. І все зводилося до одного: існують два світи, між якими немає й не може бути ні справжніх відносин, ні можливості порозуміння, два страшні світи, приречені на вічну війну в тисячах різних форм. А між ними існує одна людина, яка на свій лад воює з обома воюючими світами. Син султана, брат султана, та й сам за своїм найглибшим переконанням і відчуттям султан, а в той же час нейнещасніший із усіх людей. Спочатку зраджений і переможений, потім ошуканий і позбавлений волі, самотній і відгороджений від своїх близьких і друзів, доведений до трагічної пастки на очах у всього світу, немов перед ганебним стовпом, але з гордою рішучістю в собі в цих обставинах витримати й залишитися тим, ким є, не згубити ціль перед своїми очима й не поступитися ані братові-кату, ані невірним, які його підло обманюють, шантажують, продають і перепродують.
Тут фра Петар, стежачи за всіма змінами й викрутами в карколомному житті Джем-султана, наслухався стільки назв іноземних міст й імен могутніх людей світу, султанів, королів, пап, князів і кардиналів, як ніколи раніше на своєму віку. Він усіх тих імен навіть не міг запам’ятати чи повторити. Часто траплялося, що слухаючи, він втрачав нитку юнакової оповіді й не розумів більше, хто кому родич, хто кого обманює, купує і продає, тому взагалі припиняв слідкувати за історією, а поринав у думки про власні нещастя. Але й тоді вдавав, що слухає, бо йому було жаль чоловіка, якому, вочевидь, нелегко було все до кінця й докладно розказати.
А були в цій історії і зовсім не зрозумілі для нього речі, як, наприклад, Джемові вірші про долю, вино й пияцтво, про гарних хлопчиків і дівчат. Чаміл декламував їх з пам’яті, ніби це були його власні вірші. Були також слова й судження, які його бентежили і обурювали, як-то гострі Джемові висловлювання про пап та інших церковних керманичів. Але фра Петар вважав, що тут не місце й не час сперечатися про це й доводити істину. До того ж і йому самому багато з цього було неясним і незрозумілим. Треба людині дати виговоритися. Люди з ним завжди й скрізь, а отже й тут, вільно підходили й легко зближувалися, звірялися. А він сприймав це як природну й зрозумілу річ і завжди намагався уважно вислухати людину. Завжди, отже й тепер.
З парубком із Смирни це заходило далеко й тривало довго. Він цілими годинами повністю забувався в тій розповіді про Джем-султана, наче йшлося про щось таке, що треба якнайшвидше розповісти, вже цієї миті, бо завтра може бути запізно. Послуговувався то турецькою, то італійською мовою, у поспіху забуваючи перекладати французькі й еспанські цитати, які наводив із пам’яті.
Розмова починалася зранку, в теплому затінку під якимось дашком, що все менше рятував від спеки, і продовжувалася в інших кутках великого двору, втікаючи від сонячного жару й голосних і настирливих ігор і суперечок в’язнів.
Фра Петар помітив, що під час цих розмов до нього ніколи не підходить Хаїм, а лише коли зустріне його на самоті. Але траплялося, що хтось із в’язнів наблизиться, ніби проходячи повз, й намагається підслухати дещо із шепотіння парубка. У такі миті Чаміл замовкав і, наче сновида, пробуджений із небезпечного марення, западав у тупу мовчанку, перервану механічним і нещирим «так, так!», після чого раптово й холодно прощався порожніми словами й відходив.