Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 84)

й. Господін офіцер, дозвольте ще вас запитати… не в гнів вам… Скажіть з вашої ласки: () ото у вас рушниця? ( .)

(). Нет — это же шашка.

(). А вона ж тут () не вистрілить?

р. Чудак вы, видимо.

й. Я в йому не розбираюся… Боюся… І господи, як боюся всякої зброї!

( ). Значит с вашего разрешения кутнем маленько… Выпьем и все забудем! Будем петь, танцевать, играть будем, а там — что будет! ( .) Все равно… Все равно… (.) Е-ех!.. ()

«Уж не жду от жизни ничего я…»

(.) Ну, а ви дорогая Лизочка? (.) О чем это вы загрустили? (ї. : . .)Понимаете! Мне показалось, что это еще кто-то присутствует в вашей квартире. Даже вздрогнул: смотрю — откуда еще появился тут этот гайдамака. (..)Да… поет… (є.)

«Кохайтеся, черноброві, Та не з москалямі»…

( )Плохо, видители, жилось им с москалями… нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу… () Ну что же — желаю успеха — заводите, посмотрим, что из этого выйдет! ( ) Как это? «Желизяку на пузяку — геп!» () Впрочем — извиняюсь; быть может вы тоже щирые украинцы? Я так смело…

(). Мы — руские!

а. Які там із нас українці? — Ми так: ні се, ні те — покручі.

й. Це тільки давня завичка наша мужича — говорити по малоросійському, змалку в сем’ї позвикали та й патякаємо, а щодо тих українців — то чорт їм нехай! тільки людей скаламутили.

(). Да-а… затеяли, мерзавцы, историю, доложу вам!

( ). Знаєте, цікаву новину я приніс… (є. .)

а. Це наш квартирант — прошу знакомитися.

(). Яка пам’ять стала у мене коротка! — Зайшов у крамничку, розумієте, дещо купити. Гроші заплатив, а пакуночок забув узяти. (.) Я зараз вернусь.

( ). Куда же это вы, господин студент? Разкажите же вашу новость.

ь. Я зараз вернуся, — піду тільки пакуночок свій візьму. ( .)

р. Нет, господин студент, — я вас минуточку прошу обождать. ( .) Вы кто собственно будете… то есть не то… ( .) Вы каких убеждений? Собственно не убеждений… словом — ви кого признаєте — ясновельможного пана гетмана или Директорію?

(). Я, знаєте, скромний студент, в політику не втручаюсь… моє діло — наука.

р. Потрудитесь показать ваши документы.

ь. Моє посвідчення?

р. Там уже как хотите, так его й называйте.

( ). Зараз, зараз. (.) Мої документи в моїй кімнаті, — я зараз найду і принесу вам. Я зараз.

(). Да-да. Пожалуйста.

Коломієць швидко іде в свою кімнату і зачиняє за собою двері. Офіцер стоїть у войовничій, викликаючій позі.

й. І нащо ви, господин офіцер, так його налякали?

р. А что это за человек?

й. Хороший чоловік, якого-небудь ми не стали б держати.

(). Может это жених ваш, тогда я прошу извинить меня?

(). Може й жених!.. (.) А ви такий злий, зараз лякать.

р. Но мне интересно было бы знать, какую это он принес новость. Он с таким видом влетел в комнату, как будто там действительно невесть что случилось. Мне это кажется несколько подозрительным.

За дверима чути стурбований голос: «Борис! Борис! Боря, где ты?» Двері одчиняються і на порозі з’являється ; він нашвидку застібує шинель.

(). А, Миша, заходи сюда!

(). Боря, сюда иди!

(). Что такое, дорогой.

р. Иди, тебе я говорю: дело есть!

р. Миша! Я решил окончательно: к черту всякие дела! Иди, вот посмотри лучше, какой прелестный уголок я разыскал.

р. Вот идиот! — Иди, я тебе говорю! ( .)

р. В чем же дело?.. ( .) Что это ему так не терпится? (.) Вы нас ожидайте: через пять минут мы к вам возвращаемся.

і. Пожалуста, пожалуста…

Офіцер швидко виходить із кімнати. Який час усі дивляться на двері з лагідною осмішкою, мовчки… Далі всі зітхають і починають вештаться по кімнаті.

(). Що, попався?

й. Да-а… Як-то ти, голубчику, тепер викрутишся? Крутивсь, крутивсь, таки вскочив!

(). Катю, то ти говориш, що це князь?

а. Князь, Антоша, князь… Рощін-Демідов…

й. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.

(). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. (..) Ти б, Антоша, надів сюртук.

а. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. (.) Срам, скандал! Люди пугаются!

а. Антоша, здійми його справді.

(, ). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, як у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не «хіба» та «що». Ну, от скажемо, «не плачь, дитя, не плачь напрасно» — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… «не плач, дитино… не плач»…

(). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. ( .)

(). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. ( .)

(). Дай сюди! ( ) Вот гдє єму мєсто!

(). Ліза! ( .) Сумашедша…

(). Ну, ну, не дуже брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.

( ). Нікого і нічего я не боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? (). Взялі себе в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. () «У нашій хаті мусите говорити по нашому!» А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… (.: «Та цить!» — «Та годі вже тобі!»)Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!

( ). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! ( ..) Чуєш?

Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають.

(). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!

й. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. (.) Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі! (.)

(). Антоша, це українці стріляють? Українці? Та чого ж мовчиш — кажи: це українці?

й. Та цить… це мабуть наші…