Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 85)

а. Та які ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?

( ). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! (.) Кажу тобі наші!

а. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. (.) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! ( ) Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де ж це дівся Коломієць? Здається — він же не виходив з кімнати?

(). Ні, не виходив. ( .) Що за оказія? (.) Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!

(). О, господі, что нам делать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…

й. Як? уже?

а. Усі повтікали.

(). Ні душі немає!

й. Ну от… маємо! ( ) Ну що? що?

(). Що ж, Антоша?

й. Ти ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..

а. Та ти ж сам, Антоша…

й. Ах ти, Боже мой! ( .) Цсс…

Всі змовкли. Надворі під вікнами чути голосну мову, — когось нетерпляче гукають. Корецький застібається тремтячими руками і біжить у кімнату Коломійця; звідти незабаром чути його з кимось розмову через вікно. Голос у Корецького підвищений і разом із тим солодкий, запобігливий. Пані Корецька і панна Ліза стоять занімівши серед кімнати з піднятими руками, з розширеними очима, зігнуті у той бік, звідки чути розмову, витягуючи туди ухо, як буває з людиною тоді, коли вона нетерпляче і пильно до чого дослухається.

(). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! (.) Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! (.) Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… (; .) Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!

(.). Українці!..

( ). Що ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?

(). Що ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!

(). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!

(). А як прийдуть?

(). А як прийдуть сюди?

й. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? (.) Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? (.) Хіба ми хто такі справді? Не графи ж ми які і не князі, ми ж, як і вони, українці. ( .) Надівай зараз намисто! ( .) Скидай свій балахон, надівай плахту. Ну, живо. (.) Що іще?.. (. є.): Хто це понастановляв тут цього чортовиння!

а. Та чого ти зіпаєш? — Це ж твої ліки.

й. А… чорт!.. голову заморочили! — Все з голови повилітало! ( .) Що ж я мав робити?.

Знову чути розриви гарматних снарядів. Всі припадають до землі; панна і пані з вереском. Корецький швидко і рішуче лізе на карачках до ліжка, дістає закинутий туди портрет Шевченка. Далі вішає його на стіну, на те ж місце.

(). Рушник, рушник давайте сюди.

Пані Корецька дістає якийсь рушник.

й. Рушник, кажу давай! ( .) Що ти мені сунеш якусь ганчірку! Новенький, чистенький!

Б’ють гармати одна за другою. В кімнаті стемніло; мертва тиша. Усі мовчки, швидко, як тіні, бігають по кімнаті і під грім канонади убирають портрет поета рушниками, уквітчують його квітками і стрічками. Чути тихі перемовки: «Отак добре буде?» — «Ні, пересунь вище»… — «Ця не годиться — дай иншу»… — «О, так буде хороше» і т. инше. Двері раптом одчиняються і в кімнату входить Коломієць, сп’янілий од радощів. На ньому одежа зімнята, в соломі, в пилюзі. Він спиняється на порозі, урочисто починає співати; диригує руками, головою, сміється, моргає: «Ще не вмерла Україна, і сила, і воля! Ще нам, браття молодії»…

(). Микола Федорович! Ну, як-же ви себе маєте! Як вас Бог уберіг! — Де ви ділись, були? — Куди ви це сховалися?

(). Під рундуком лежав! ( ) «Усміхнеться доля!..»

і. Ну, що? — Ну, як? — Далеко загнали доброволяців? — Що вони, тікають з города?

(). «Згинуть наші воріженьки»…

а. Як же ви убралися! (...)

Завіса.

Коментарі

Наталка Полтавка

Іван Котляревський(1769–1838) — видатний український письменник, драматург, класик нової української літератури періоду її становлення. Автор поеми «Енеїда» (1798) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Після тривалого перебування на військовій службі, починаючи від 1810 р. і до кінця свого життя, І. Котляревський мешкає в сумирній Полтаві, де працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян, проте не пориває з творчою діяльністю, захоплюючись зокрема театральною справою. У 1818 р. його призначають директором Полтавського театру, тож з метою збагачення репертуару 1819 р. він створює драму «Наталка Полтавка» (опубліковано у 1838 р.), а також водевіль «Москаль-чарівник» (опубліковано у 1841 р.), які з успіхом було поставлено.

Прагнучи бачити в театрі здебільшого простолюдина, за основу своїх п’єс Котляревський бере живу дійсність і тогочасне народне життя. Таким чином, саме на полтавській сцені з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Також стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва актора М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя.

Сватання на Гончарівці

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Вважаючи за головний принцип «писання з натури», орієнтувався на живу довколишню дійсність, пропагуючи народні теми в літературі. Як фундатор української прози, Г. Квітка-Основ’яненко був письменником дуже широкого культурного діапазону. У його спадщині поєдналися різні мистецькі тенденції — барокові, бурлескні, сентименталістські. Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., Г. Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Так, уперше в українській літературі через порушення кріпацького питання драматург намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Також в образі головного героя Олексія виведено перший в українській літературі образ кріпака-робітника, а не звичного селянина.

Досвід Г. Квітки-Основ’яненка, його кращі традиції виявилися гідними для наступних українських прозаїків — Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Панаса Мирного.

Назар Стодоля

Тарас Шевченко (1814–1861) — український поет, письменник, художник, громадський діяч. Захоплюючись театром, він у 1841 р. пробує свої сили в драматургії, створюючи історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), а також драму «Назар Cтодоля», написану в 1843–1844 рр. російською мовою, але згодом перекладену (частково — самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Після смерті автора український текст п’єси був опублікований в журналі «Основа» (№ 9, 1862).

Час написання «Назара Стодолі» припав на ті роки, коли в усьому слов’янському світі зріс інтерес до народної поезії, тож не дивно, що драма сповнена фольклорними мотивами. Зокрема, народна фольклорна традиція життя молоді упродовж календарного року, а саме колядування та розгорнутий опис різдвяних вечорниць, відтворені у творі Шевченка з правдивою красою.

Цікаво, що роль Назара Стодолі виконував І. Карпенко-Карий в однойменній драмі Т. Шевченка, виступаючи в трупі М. Садовського, а також у новій трупі, яку І. Карпенко-Карий очолив разом з П. Саксаганським. Також варто зазначити, що в першому шлюбі з Надією Тарковською у письменника було четверо дітей — Галя, Назар, Юрій та Ірина, двох старших з яких батьки назвали на честь головних героїв драми Т. Шевченка «Назар Стодоля».

За двома зайцями

Михайло Старицький (1840–1904) — український письменник, поет, драматург, театральний і культурний діяч. У 1841 р. разом із Миколою Лисенком організував Товариство українських сценічних авторів. У 1883 р. став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. Завдяки подвижницькій діяльності М. Старицького та його однодумців український театр, розвиваючи кращі традиції вітчизняного театру, досягає небачених вершин. М. Старицький — один із організаторів і активних членів Всеросійського театрального товариства, на І з’їзді якого у 1897 р. виголосив доповідь про потреби й стан українського театру.