Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 65)

й. Пожалуйте в часть!

Всі остовпіли, Голохвостий опустив циліндра.

Картина.

Завіса.

Iван Карпенко-Карий

Сто тисяч

Дiєвi люде:

— багатий крестьянин.

— жiнка його.

— син їх.

— кум Герасима, крестьянин.

.

— єврей.

— фактор.

— наймичка.

— робiтник.

Дiя перша

В хатi яку хвилину нема нiкого; входе й.

й. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..

i й.

й. Здрастуйте вам!

н. Здоров!

й. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

н. Це.

й. А де ж сам хазяїн?

н. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад.

й. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав.

н. Може, й вони через годину будуть.

Тi ж i ч.

ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе-хе-хе!

й. А ви разлi часний? Не похоже.

ч. Не та рожа? Ха-ха-ха!

й. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (.)

i н.

ч. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовал зводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

н. Ще в городi.

ч. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?..

н. У попа.

ч. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (.)

, потiм .

н. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. ( .)Мотре, та йди-бо сюди!

() Чого там? Нема менi часу.

н. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. ()

я. Де це ти так розпанахав?

н. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цiлує.

()А це що? А тпруськи!

н. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав?

я. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

н. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба.

я. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали.

н. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

i н.

м. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

н. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

м. А мати ж де?

н. Пiшли до попа…

м. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги.

н. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (.)

() Єврей-то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього-на-всього двiстi десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.

i м.

а. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.