Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 37)
()Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.
а. Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?
т. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?
а. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху.( .)
() Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?
р. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.
т. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. ( .)Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?
р. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?
т. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум! (.)
р. Щасливий ти чоловiк!
т. Ти щасливiший мене.
р. О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.
т. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.
р. Менi одно, куди не поведеш.
т. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?
р. Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?
т. Смiшить.
р. А я думав — ти добрий чоловiк.
т. А я думав — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря[6], чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловiчий розум?
р. Стоїть.
т. Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.
р. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.
т. Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
р. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.
т. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (.)Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник[7]… як пак його… ну, той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так! (.)
() Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди () куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк. (.)
т. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.
р. Нема у тебе серця, камiнь ти!
т. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. I я, дурний, колись любив i к гадинам — жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?
р. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.
т. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (.)Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, — цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi — вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
(-) Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (.)
т. Куди ж ти?
р. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.
т. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.
р. Найду й сам.
() Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!
р. Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.
т. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?
() Мовчи, а то тут тобi i амiнь.
() Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?
р. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.
т. Чого?
р. Уб’ю його!
т. А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?
р. Так чи не так, а я пiду.
т. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.
р. Що дальше?
() Чи глухi тут стiни? (.)Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?
() Прости мене…
т. Ну, що ще?
р. Ти певний друг!
т. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?
р. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.
т. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?
р. З ключницею.
т. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?
р. Два.
т. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано слово ; до того ще й дорожче запросить.
р. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?
т. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласкá хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?
р. Знаю.
т. Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiє; так кращого мiсця нiчого й шукати; тiльки порайтесь моторнiш.
р. А як вона не захоче, — що тодi?