Иван Котляревский – Енеїда (страница 10)

Кричала, плакала, ревла. То бігала, як би шалена, Стояла довго тороплена, Кусала ногті на руках; А далі сіла на порозі, Аж занудило їй, небозі, І не встояла на ногах. 60.[51] Сестру кликнула на пораду, Щоб горе злеє розказать, Енеєву оплакать зраду І льготи серцю трохи дать. «Ганнусю, рибко, душко, любко, Рятуй мене, моя голубко, Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я, бідна, Як сама паплюга послідня, Еней злий змій – не чоловік! 61. Нема у серця мого сили, Щоб я могла його забуть. Куди мні бігти? – до могили! Туди один надежний путь! Я все для його потеряла, Людей і славу занедбала; Боги! я з ним забула вас. Ох! дайте зілля мні напитись, Щоб серцю можна розлюбитись, Утихомиритись на час. 62.[52] Нема на світі мні покою, Не ллються сльози із очей, Для мене білий світ єсть тьмою, Там ясно тілько, де Еней. О пуцьверинку Купідоне! Любуйся, як Дідона стогне… Щоб ти маленьким був пропав! Познайте, молодиці гожі, З Енеєм бахурі всі схожі, Щоб враг зрадливих всіх побрав!» 63. Так бідна з горя говорила Дідона, жизнь свою кляла; І Ганна що їй ні робила, Ніякой ради не дала. Сама з царицей горювала, І сльози рукавом втирала, І хлипала собі в кулак. Потім Дідона мов унишкла, Звеліла, щоб і Гандзя вийшла, Щоб їй насумоватись всмак. 64.[53] Довгенько так посумовавши, Пішла в будинки на постіль; Подумавши там, погадавши, Проворно скочила на піл. І взявши з запічка кресало І клоччя в пазуху чимало, Тихенько вийшла на город. Ночною се було добою І самой тихою порою, Як спав хрещений ввесь народ. 65.[54] Стояв у неї на городі В кострі на зиму очерет; Хоть се не по царській породі, Та де ж взять дров, коли все степ; В кострі був зложений сухенький, Як порох, був уже палкенький, Його й держали на підпал. Під ним вона огонь кресала,