Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 42)

Але, на мій подив, сеанс минув гладко. Марі добре піддавалася гіпнозу, Майк швидко вмовив її і пояснив, як треба входити в транс. Потім він спрямував свої зусилля на її біль, використовуючи техніку анестезії. Він попросив її уявити себе в кріслі стоматолога, коли їй роблять ін’єкцію новокаїну.

— Подумайте про вашу щелепу та щоку, які все більше й більше терпнуть. Зараз ваша щока зовсім затерпла, доторкніться до неї рукою і переконайтеся самі. Подумайте про вашу руку як про джерело нечутливості. Вона затерпла, коли ви торкнулися нею до нечутливої щоки, і може передати цю нечутливість до будь-якої частини тіла.

Після цього Марі було вже легко передати свою нечутливість до болючих ділянок на обличчі та шиї. Чудово. Я побачив справжнє полегшення на її обличчі.

Потім Майк поговорив з нею про біль. По-перше, описав їй функцію болю: він слугував за попередження, щоб повідомляти їй, наскільки вона може рухати щелепою і як інтенсивно може жувати. Функціональний біль був необхідний, на відміну від непотрібного болю, який з’являвся через пошкоджені, подразнені нерви і не виконував ніякої корисної функції.

Майк запропонував Марі для початку вивчити її біль: навчитися розрізняти функціональний та непотрібний біль. Найкращим способом зробити це було почати ставити правильні запитання й обговорити біль зі своїм стоматологом ще до хірургічного втручання: лікар — єдиний, хто достеменно знає, що відбувається з її обличчям та ротом.

Твердження Майка були зрозумілими і подавалися в чудовому поєднанні професіоналізму та турботи. Вони з Марі уважно дивилися одне на одного певний час. Потім вона посміхнулася і кивнула головою. Він зрозумів, що вона отримала й зрозуміла його повідомлення.

Майк, вочевидь задоволений відповіддю Марі, перейшов до свого фінального завдання. Марі була затятим курцем, і однією з причин, чому вона погодилася на гіпноз, було переконання, що це допоможе їй кинути курити. Майк, експерт у цьому питанні, вдався до добре відпрацьованої та не раз випробуваної презентації. Він підкреслив три основних пункти: вона хотіла жити, вона потребувала свого тіла, щоб жити, і останнє — сигарети були отрутою для її тіла.

Щоб краще пояснити, Майк навів приклад:

— Подумайте про свого собаку чи, якщо у вас його немає, вигадайте собі домашнього улюбленця. А тепер уявіть бляшанки із собачою їжею, на яких наліплені етикетки з написом «отрута». Ви ж не будете годувати свого песика отруєною собачою їжею, чи не так? — І знову Марі і Майк зустрілися поглядами, і знову Марі посміхнулася та кивнула. Хоча Майк знав, що його пацієнтка зрозуміла основну ідею, проте він вирішив чітко їй повторити для певності: — Тоді чому ж ви не ставитеся до власного тіла так, як ви ставилися б до свого песика?

Решту часу він пояснював їй методи самогіпнозу і навчав, як боротися з нездоланним бажанням викурити сигарету за допомогою автогіпнозу та підвищеної усвідомленості (гіперусвідомленості) того факту, що їй потрібне тіло, щоб жити, і що вона отруює його.

Це була чудова консультація. Майк виконав неймовірну роботу: він встановив ефективний зв’язок з Марі й успішно досягнув поставлених цілей. Марі вийшла з кабінету цілком задоволена і лікарем, і роботою, яку вони здійснили.

Згодом я обміркував заняття, яке ми провели втрьох. Хоча така консультація і сподобалась мені з фахової точки зору, я не отримав персональної підтримки та оцінки, на яку сподівався. Звичайно, Майк і гадки не мав, чого я насправді хотів від нього. Я сам навряд чи спромігся б сформулювати свої незрілі вимоги до мого колеги, тим паче підлеглого. Більше того, він міг навіть не здогадуватися, якою складною пацієнткою була Марі та яку величезну роботу я вже провів: з ним вона вдавала, вочевидь, винятково через свою норовливість, зразкову пацієнтку.

Звичайно, всіма цими думками я не поділився ні з Майком, ні з Марі. Пізніше я подумав про них обох — про їхні нездійснені бажання, їхні приховані образи і думки щодо сеансу. Припустімо, що через рік Майк, Марі і я напишемо спогади про цей епізод. Наскільки наші думки будуть збігатися? Я підозрював, що кожен з нас навряд чи зможе розповісти щось про це заняття з точки зору іншого. Але чому рік? Чи зможемо ми написати про це через тиждень? А просто зараз? Повернутися до цього й записати реальну історію сеансу з усіма подробицями?

Це не якесь банальне запитання. Із власного досвіду можу сказати, що пацієнти надають перевагу обговоренню подій, які відбувалися колись давно, а психотерапевти зазвичай вірять, що можуть реконструювати життя на основі цих спогадів: можуть проаналізувати критичні події раннього дитинства, справжню сутність стосунків з кожним із батьків, стосунки між батьками, між братами та сестрами, родичами, ставлення до сімейних цінностей, внутрішні переживання через страх та психологічні травми, які сталися у ранні роки, дружні стосунки в дитячому та підлітковому віці.

Хоча чи може психотерапевт, або історик, або біограф реконструювати життя хоч у якійсь мірі точно, якщо ми самі не можемо згадати, що відбувалося протягом однієї години? Кілька років тому я проводив експеримент, під час якого я і моя пацієнтка записували власне бачення низки наших занять.

Пізніше, коли ми порівнювали, було важко повірити, що ми описували один і той самий сеанс. Навіть наші уявлення про те, що було корисним, різнилися. Мої чіткі інтерпретації? Вона ніколи не слухала їх! Натомість вона пам’ятала мої особисті коментарі, якими я хотів її підтримати[24].

У таких випадках потребуєш об’єктивної оцінки реальності або ж офіційної світлини, на якій буде чітко зафіксовано мить сеансу. Страшно усвідомлювати, що реальність — це ілюзія, у кращому разі погодження різного сприйняття учасників.

Якби мені потрібно було написати конспект того заняття, я б описав тільки два «реальні» епізоди: Марі двічі зустрілася поглядом з Майком, при цьому вона посміхалася та кивала головою. Перша усмішка була після рекомендацій Майка детально обговорити її біль зі стоматологом, а друга — коли він пояснював їй, що вона не погодиться годувати свого пса отруєною їжею.

Пізніше в мене була тривала розмова з Майком про це заняття. З фахової точки зору він оцінив консультацію як успішну. Марі добре піддавалася гіпнозу, і він досягнув усіх цілей. Окрім того, це справило особисто на нього позитивний ефект після поганого тижня, протягом якого йому довелося госпіталізувати двох пацієнтів і виникла сутичка із завідувачем відділення. Крім того, йому було приємно, що я побачив його компетентну й ефективну роботу. Він був молодший за мене і завжди поважав мою працю. Моя гарна думка про нього дійсно багато важила. За іронією долі він одержав від мене те, чого я хотів від нього.

Я запитав його про дві посмішки. Він добре пам’ятав їх і припустив, що вони свідчили про вплив і зв’язок. Посмішки, які з’явилися на обличчі Марі, коли він спілкувався з нею, переконали його, що вона все зрозуміла і сприйняла.

Хоча я сам, як людина, яка знала Марі набагато довше, інтерпретував ці посмішки зовсім інакше. Розгляньмо першу, коли Майк порадив Марі дістати більше інформації від свого щелепно-лицьового хірурга, доктора З. Адже їхні стосунки — це ціла історія!

Уперше вона зустріла його двадцять років тому, коли вони разом навчалися в коледжі в Мехіко. У той час він наполегливо, але безуспішно залицявся до неї. Потім вона не спілкувалася з ним аж до загибелі її чоловіка. Доктор З. також емігрував до Сполучених Штатів, працював у тій самій лікарні, куди привезли її чоловіка після аварії, і був головним джерелом медичної інформації та підтримки для Марі під час тих двох тижнів, коли її чоловік лежав у комі зі смертельною травмою голови.

Майже одразу після смерті її чоловіка доктор З., попри те що мав дружину і п’ятьох дітей, знову почав залицятися до Марі і відновив свої сексуальні домагання. Вона навідріз відмовила йому, але він не зупинявся. Надзвонював, переслідував у церкві, навіть у залі суду (вона подала на лікарню позов за недбальство), підморгував їй та кидав хтиві погляди. Марі вважала його поведінку мерзенною та все різкіше йому відмовляла. Доктор З. опанував себе лише тоді, коли вона заявила, що він викликає в неї огиду і що він останній чоловік на світі, з яким вона зав’язала б стосунки, і пригрозила все розказати його дружині (доволі грізній жінці), якщо він не дасть їй спокою.

Коли Марі випала з кабіни канатної дороги, вона вдарилася головою та пролежала непритомною близько години. Вона прийшла до тями від жахливого болю і відчула себе страшенно самотньою: вона не мала друзів, а дві її доньки проводили канікули в Європі. Коли медсестра в реанімації запитала, як звати її лікаря, вона простогнала: «Покличте доктора З.» Він вважався найбільш талановитим та досвідченим хірургом-стоматологом у місті, і Марі подумала, що не варто ризикувати, звертаючись до невідомого лікаря.

Доктор З. був доволі стриманим, коли займався складними хірургічними маніпуляціями (треба визнати, виконав свою роботу чудово), але після операції він знову взявся за своє. Він був уїдливим, владним і, мені здається, навіть садистом. Переконавши самого себе, що Марі — істеричка і занадто гостро реагує на післяопераційний період, він відмовився призначити їй знеболювальні та заспокійливі препарати. Він лякав її безцеремонними заявами про небезпечні ускладнення чи можливе спотворення обличчя після операції, а також погрожував відмовитися її лікувати, якщо вона не припинить скаржитися. Коли я розмовляв з доктором З. про необхідність болезаспокійливих, він агресивно нагадав мені, що знає про хірургічний біль більше, ніж я. Можливо, зауважив він, мені набридло балакати і я вирішив змінити спеціальність. Мені нічого не залишалося, як виписати Марі заспокійливий препарат таємно.