Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 44)

— Мені стало смішно, коли доктор С. розводився про собаку й отруту. Я знала, що ви не казали йому про Елмера — бо тоді він не обрав би для прикладу собаку, щоб бути більш переконливим.

— І?..

— Ну, таке важко сказати… Але, попри те, що я не показую цього — я зовсім не вмію дякувати, — я справді ціную все, що ви зробили за ці останні місяці. Без вас у мене нічого б не вийшло. Я ж розповідала вам жарт про психотерапевта (мої приятелі обожнюють його): спочатку ваш орендар, потім ваш батько, а тоді вас змушують вбити пса!

— І?..

— І я думаю, що ви переоцінюєте свою роль як лікаря… От бачите, я попереджала, що це буде важка розмова. Я вважаю, що від психотерапевтів не очікують прямих порад. Можливо, ви просто дозволили вашим особистим почуттям до собак та батьків вийти з-під контролю!

— То що ж означала усмішка?

— О Боже, от ви впертий! Усмішка означала: «Так, так, докторе С., я зрозуміла. А зараз давайте швидко змінимо тему. Не запитуйте мене більше про мого пса. Я не хочу, щоб доктор Ялом кепсько виглядав у ваших очах».

У мене були змішані почуття, і я не знав, що їй відповісти. Невже вона мала рацію? Невже я справді дозволив своїм почуттям зробити мене суб’єктивним? Чим більше я думав про це, тим більше переконувався, що вона помиляється. Я завжди мав теплі почуття до свого батька і радо відгукнувся б на можливість запросити його пожити в мене. А собаки? Це правда, мені не подобався Елмер, я ніколи не цікавився собаками, але я знав про цю свою особливість і раніше. Будь-хто, довідавшись про ситуацію Марі, порадив би їй позбутися Елмера. Так, я був певен, що діяв у її інтересах. Хоча мені було незручно слухати, як Марі намагається довести мій професіоналізм і захистити мене як фахівця. Це здавалося якоюсь змовою — ніби я припускав, що мені було що приховувати. Я також розумів, що вона подякувала мені, і це було дуже приємно.

Наша дискусія про усмішки дала нам так багато нового матеріалу, що я змушений був відкласти вбік свої роздуми про різні погляди на реальність та допомагав Марі дослідити її презирство до самої себе через те, що вона змогла піти на компроміс із доктором З. Вона також висловила свої почуття щодо мене з більшою чесністю, ніж раніше: її страх бути залежною, її вдячність та злість.

Гіпноз допоміг їй перетерпіти біль протягом трьох місяців, поки її поламана щелепа не зрослася — лікування було цілком завершене, а біль через пошкодження лицьового нерва ущух. Її депресія минала, як минав і її гнів; хоча, незважаючи на ці покращення, мені досі не вдавалося змінити Марі так, як я хотів. Вона залишалася гордою, охочою до критики та опиралася новим ідеям. Ми й надалі зустрічалися, але в нас залишалося все менше і менше тем для обговорення; і врешті, кілька місяців потому, ми погодилися, що наша спільна робота добігла кінця. Марі приходила до мене проконсультуватися з деяких незначних питань раз на кілька місяців наступні чотири роки; і після цього ми більше ніколи не бачилися.

Судова тяганина тривала три роки, і Марі отримала таку маленьку суму компенсації, що було просто смішно. До того часу її злість на доктора З. минула, і вона забула про своє рішення сказати йому всю правду. Урешті вона вийшла заміж за милого літнього чоловіка. Я не впевнений, чи зараз вона справді щаслива. Але вона більше не викурила жодної сигарети.

Консультація Марі була доказом обмеженого пізнання. Хоча вона, Майк і я були разом на тому занятті, кожен з нас здобув зовсім інакший, непередбачуваний досвід. Те заняття було своєрідним триптихом, кожна панель якого відображала бачення перспективи та відтінків, потреби свого творця. Можливо, якби я розповів Майку детальніше про Марі, його частина сеансу більше була б схожа на мою. Але, зі свого досвіду сотень занять з нею, що я міг розповісти? Про моє роздратування? Мою нетерплячість? Жалість до себе за те, що так довго не міг допомогти Марі? Моє задоволення, коли намітилися певні ознаки прогресу? Моє сексуальне збудження? Мою інтелектуальну допитливість? Моє бажання змінити погляди Марі, навчити її зазирати всередину себе, мріяти, фантазувати, розширювати свої обрії?

Але навіть якби я витратив багато годин, щоб розповісти Майку про свою пацієнтку, я все одно не зміг би як слід поділитися своїм досвідом співпраці з Марі. Моє враження про неї, моє задоволення, моя нетерплячість зовсім не такі, як з іншими пацієнтами, які були в мене раніше. Я хочу знайти відповідні слова, метафори, аналогії, але мені це не дуже добре вдається, це не допомагає; вони є лише слабким наближенням до дивовижних образів, які спалахували в моїй свідомості.

Існує безліч речей, які перешкоджають нам вивчити інших людей. До винаходу стетоскопа лікар слухав серце, притуливши вухо до грудної клітки пацієнта. Уявіть дві свідомості, які щільно переплелися між собою і, як інфузорії, обмінюються мікроядрами, безпосередньо передаючи уявні образи: це було б унікальним поєднанням.

Можливо, десь через тисячоліття такі об’єднання і будуть існувати — остаточна протиотрута від самотності, кінець приватному життю. Однак на сьогодні існують важкопереборні перешкоди на шляху до такого злиття інтелектів.

По-перше, існує відмінність між образом і мовленням. Розум користується образами, але для того, щоб спілкуватися з іншими, ми маємо перевести їх у думку, а відтак — думку в слова. Цей рух від образу до думки і від думки до слова дуже підступний. Трапляються драматичні невдачі: багата, рельєфна текстура образу, його неймовірна пластичність та гнучкість, його емоційне забарвлення — усе втрачається, коли образ передається мовними засобами.

Видатні митці роблять спроби передати образи через натяки, метафори, мовну майстерність — вони намагаються викликати такі самі образи в читача. Але врешті усвідомлюють, що неадекватність їхніх засобів не може допомогти виконати це завдання. Ось що писав про це Флобер у своєму романі «Мадам Боварі»:

…Правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови… Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…[25]

Ще одна причина, чому ми не здатні пізнати до кінця іншу людину, це те, що всі ми вибірково ставимось до того, що хочемо показати. Марі очікувала, що Майк допоможе розібратися в її простих проблемах — як контролювати біль та кинути курити, і тому вирішила бути не до кінця відвертою. Унаслідок цього він неправильно зрозумів значення її посмішок. Я знав про Марі та про її посмішки більше. Але також неправильно інтерпретував їх: усе, що я довідався про неї, було лише маленьким фрагментом того, що вона могла б розповісти.

Якось у мене в групі був пацієнт, який протягом двох років лікування рідко звертався до мене прямо. Одного дня Джей здивував мене та інших членів групи, коли сказав («зізнався» буде кращим словом), що все, що він будь-коли казав у групі, — його реакція на інших, його одкровення, його злість і навіть слова турботи — все це було сказано для мене. Джей перелічив усі події з життя своєї родини, коли він потребував батьківської любові, але ніколи не просив — і не міг просити. У групі він брав участь у багатьох рольових іграх, але не тому, що це йому подобалося, а через те, що міг більше співпрацювати зі мною. Коли він нібито говорив до когось у групі, від говорив крізь нього до мене, оскільки повсякчас шукав мого схвалення та підтримки.

Тої миті одкровення все моє уявлення про Джея розбилося вщент. Я подумав, що ще тиждень тому, місяць, навіть шість місяців тому я міг сказати, що знаю його дуже добре. Але, як виявилось, я ніколи не знав справжнього, прихованого Джея; і після його сповіді мені належало реконструювати його образ і дати інше значення пережитим ним подіям. Однак як довго існуватиме цей новий мінливий Джей? Скільки часу мине до того, коли з’являться нові секрети? І як давно він відкрив цей новий пласт? Я знав, що в майбутньому могла з’явитися невизначена кількість різних Джеїв. І мені ніколи не вдасться упіймати «справжнього».

Третя перешкода на шляху до повного розуміння іншої особи полягає не в тому, що людина не хоче чимось ділитись, а у тому, що навіть якщо вона й розповіла всю правду, то слухач може подумати зовсім протилежне і по-своєму інтерпретувати оповідача.

Навряд чи образ в уяві «отримувача» буде збігатися з образом «відправника».

Помилки під час передачі ускладнюються помилками, що виникають через нашу упередженість. Ми неправильно розуміємо інших людей і змушуємо їх використовувати ідеї та образи, які ми самі обираємо. Цей процес дуже гарно описав Пруст[26]:

Ми запаковуємо фізичні контури людини, яку вперше бачимо, в наші уявлення про неї, і в остаточну картинку ми додаємо ще наше враження, яке й має головне значення. Урешті цей образ розширюється, ми домальовуємо лінії щік, форму носа, вони гармонійно збігаються зі звуком голосу, і ось вже людина, яка до цього була для нас лише прозорою упаковкою, наповнюється необхідною інформацією. Таким чином, щоразу, коли ми бачимо обличчя чи чуємо голос, ми більше покладаємось на наше уявлення про людину, яку ми бачимо перед собою і яку чуємо[27].