Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 41)

Але Дейв замкнувся. Він уже виконав усю роботу, яку мав зробити того дня.

— Я не марно витратив свої гроші сьогодні. Мені потрібно трохи часу, щоб це все перетравити. Я забрав у вас майже сімдесят п’ять відсотків сьогоднішнього часу і впевнений, що інші теж хочуть поспілкуватися.

Неохоче ми облишили Дейва і повернулися до інших проблем. Ми ще не знали тоді, що це було прощання назавжди. Дейв більше не повернувся на групові заняття. (І, як виявилося, він не хотів поновлювати індивідуальну терапію зі мною чи з кимось іншим.)

Усі ми, але найбільше я, запитували себе: що ми зробили такого, що змусило Дейва піти? Може, він розповів нам забагато? Чи, може, ми надто наполегливо намагалися зробити з дурнуватого старигана мудрого старця? Чи зрадив я його? А може, втрапив у пастку? Чи не краще було б не казати про листи і забути його сон? Можна було б ще поговорити про причини, але це вже не має сенсу — пацієнт помер.

Можливо, ми мали передбачити його відхід, але я сумнівався. До того часу я був певен, що саме його потайливість, уникання і заперечення призвели б, кінець кінцем, до такого ж результату. Я від самого початку підозрював, що він хоче покинути групу. (Факт, що я виявився кращим пророком, ніж психотерапевтом, мало мене втішає.)

Передусім я відчував жаль. Я жалів Дейва через його самотність, його чіпляння за ілюзії, нестачу в нього сміливості, небажання подивитися в очі правді життя.

А відтак я поринув у роздуми про свої власні листи. Що станеться, якщо (я посміявся над своїм «якщо») я помру і їх знайдуть? Можливо, мені слід віддати їх Морту, чи Джею, чи Піту на зберігання. Чому я сам собі створюю проблеми із цими листами? Чому б не звільнитися від цього тягаря і не спалити їх? Чому б не зараз? Зараз! Але про це навіть думати боляче. Наче мені проштрикнули груди. Але чому? Чому я так багато страждаю через старі пожовклі листи? Я розберуся з цим — коли-небудь.

Дві посмішки

З деякими пацієнтами легко. Вони приходять до мене вже готові до змін, і терапія протікає сама собою, без значних труднощів. Інколи мені потрібно докладати так мало зусиль, що я вигадую якісь вправи, ставлю пацієнтові запитання чи пропоную інтерпретацію життєвих подій просто для того, щоб переконати себе й пацієнта, що я необхідна дійова особа і без мене він сам не розбереться.

Марі не належала до легких пацієнтів. Кожне заняття з нею вимагало від мене значних зусиль. Її чоловік помер сім років тому, і, попри те, що вона вже три роки лікувалася в мене, вона все ще страшенно горювала. Вираз її обличчя був незмінним, так само як її уява, її тіло, її сексуальність, та й усе її життя. Упродовж тривалого періоду вона не реагувала на терапію і залишалася безживною під час наших занять, тому я мав виконувати роботу за двох. Навіть зараз, уже після того як її депресія минула, наша робота зовсім не просувалася вперед, а в наших стосунках зберігалися холод та відчуженість, і я ніяк не міг цього змінити.

Сьогодні ми не проводили заняття. Марі проходила опитування в іншого лікаря-консультанта, і я насолоджувався можливістю приділити їй час, але при цьому не виконувати службових обов’язків. Протягом кількох тижнів я вмовляв її сходити на консультацію до гіпнотерапевта. Хоча вона й опиралася будь-чому новому й особливо боялася гіпнозу, але врешті погодилася, тільки за умови, що я буду присутній протягом усього сеансу. Я не заперечував, бо мені самому сподобалась ідея просто сидіти, надавши змогу консультантові Майку С., моєму другові та колезі, виконувати свою роботу.

Більше того, роль спостерігача дасть мені виняткову можливість подивитися на Марі з іншого боку. Можливо, протягом цих трьох років я звик до Марі і моє ставлення до неї стало суб’єктивним. Можливо, вона й змінилася, але я цього не помітив. Можливо, інші оцінять її інакше, ніж я. Настав час спробувати подивитися на неї свіжим поглядом.

Марі мала іспанське коріння й емігрувала з Мексики вісімнадцять років тому. Її чоловік, якого вона зустріла, будучи студенткою університету в Мехіко, був хірургом. Він загинув в автомобільній катастрофі, коли одного вечора поспішав до лікарні на терміновий виклик. Винятково красива жінка, Марі була високою, мала чудову фігуру, у неї був чітко окреслений ніс та довге чорне волосся, яке вона зав’язувала у вузол на потилиці. Скільки їй років? На вигляд десь двадцять п’ять, можливо, без косметики — тридцять. Я не міг уявити, що їй було сорок.

Марі здавалася неприступною, і більшість людей не наважувалися навіть наблизитися до неї через її красу та зверхність. Я ж, навпаки, відчував до неї сильний потяг. Вона мене вразила, я хотів заспокоїти її, уявляв, що обіймаю її та відчуваю, як її тіло тане у моїх руках. Я не раз запитував себе, чому маю такі сильні почуття до неї. Марі нагадувала мені вродливу мамину подругу, яка носила таку саму зачіску і відігравала важливу роль у моїх підліткових сексуальних фантазіях. Можливо, це й так. Можливо, це просто тому, що мені приємно було почуватися єдиною довіреною особою та захисником цієї красуні.

Вона дуже добре приховувала свою депресію. Ніхто навіть не здогадувався, що вона відчуває, ніби її життя скінчилося; що вона безнадійно самотня; що вона плаче кожної ночі; що впродовж цих семи років після смерті свого чоловіка вона не мала жодних стосунків — та що там стосунків, вона навіть не розмовляла з іншими чоловіками.

Перші чотири роки після втрати Марі зовсім не підпускала до себе чоловіків. Останні два роки, коли її депресія трохи спала, вона дійшла висновку, що єдиним порятунком будуть нові романтичні стосунки. Але вона була така горда і неприступна, що жоден чоловік не хотів навіть наближатися до неї. Протягом кількох місяців я силувався спростувати її переконання, що життя, справжнє життя, лише тоді повне, коли в тебе є кохана людина. Я намагався розширити її обрії, розвинути нові інтереси, навчити її цінувати дружбу з жінками. Але все марно. Врешті я зрозумів, що її переконання були непохитними, і вирішив допомогти їй навчитися принаджувати чоловіків.

За чотири тижні до консультації в гіпнотерапевта з Марі стався нещасний випадок. Вона випала з вагону канатної дороги в Сан-Франциско. Вона зламала щелепу, у неї були значні пошкодження обличчя й шиї. Тиждень пролежавши в лікарні, вона мусила почати лікування з відновлення зубів у хірурга-стоматолога. У Марі був низький больовий поріг, і особливо чутливою вона була до зубного болю, тому боялася частих відвідувань стоматолога. До того ж вона пошкодила лицьовий нерв і постійно страждала від нестерпного болю. Ліки не допомагали, і, щоб хоч якось полегшити її страждання, я запропонував проконсультуватися з гіпнотерапевтом.

І в звичайних умовах Марі була складним пацієнтом, але після нещасного випадку стала ще більш упертою і вкрай уїдливою.

— Гіпноз діє тільки на тупих і безвольних людей. Це тому ви мені його пропонуєте?

— Марі, як я можу переконати вас, що гіпноз не має нічого спільного ні з силою волі, ні з інтелектом? Здатність піддаватися гіпнозу вроджена. Та й який ризик? Ви кажете мені, що ваш біль нестерпний, а тут є чудова можливість позбутися його за годину сеансу.

— Це може просто звучати для вас, але я не хочу, щоб з мене робили дурепу. Я бачила такі сеанси по телебаченню — жертви виглядають як справжні ідіоти. Вони думають, що плавають, коли стоять на твердій поверхні, чи що вони веслують, тоді як сидять на стільчику. Один чоловік висолопив язика і ніяк не міг сховати його назад.

— Якби я думав, що такі речі можуть трапитися зі мною, я теж переживав би. Але є різниця між тим гіпнозом, який показують по телебаченню, і тим, який використовується в медицині. Я сказав вам, чого ви точно можете очікувати від цього сеансу. Головне, що вас ніхто не збирається контролювати. Навпаки, ви зможете відкрити для себе такий психічний стан, де ви самі будете контролювати свій біль. А ваші слова звучать так, ніби ви не довіряєте мені як лікарю та й лікарям взагалі.

— Якби лікарі заслуговували на довіру, вони б вчасно викликали нейрохірурга і мій чоловік був би живий!

— Сьогодні ми згадали так багато проблем: ваш біль, ваше занепокоєння (і нерозуміння) щодо гіпнозу, ваш страх виглядати по-ідіотськи, ваша злість та недовіра до лікарів, разом зі мною, — я не знаю, за що братися спочатку. Ви відчуваєте те саме? Із чого ми повинні почати сьогодні?

— Ви ж лікар, а не я.

І таким чином тривала терапія. Марі повсякчас була роздратованою, неприязною і, попри очевидну вдячність мені, часто саркастичною та зухвалою. Вона ніколи не фокусувалася на якійсь одній проблемі, а швидко переходила до іншої скарги. Інколи вона спохоплювалася і вибачалася за свою стервозність, але незмінно за кілька хвилин знову ставала роздратованою й починала жаліти себе. Я знав: найбільше, що я можу зробити для неї, особливо в такий кризовий час, — це підтримати наші стосунки та спонукати й далі відвідувати заняття. Отож, я терпів, але моє терпіння мало свої межі, і я відчув полегшення, коли поділився цим тягарем з Майком.

Також я хотів здобути підтримку від свого колеги. Саме це було моїм прихованим мотивом, коли я запросив його проконсультувати мою пацієнтку. Я хотів, щоб хтось інший оцінив мою роботу з Марі, щоб хтось сказав мені: «А вона таки міцний горішок. Тобі довелося добряче попрацювати». Мої потреби не відповідали інтересам Марі. Я не хотів, щоб Майк провів одну спокійну та просту консультацію, я хотів, щоб він вступив у боротьбу, як це зробив я. Так, я припускаю, що якась частина мене виступала за те, щоб Марі зчинила Майку халепу: «Ну ж бо, Марі, покажи себе!»