Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 17)

Левіна все влаштовувало, захищалася вона.

Що може розуміти чоловік у цих справах, атакувала я у відповідь, до того ж це мій дім, а не його.

Марґо витріщилася на мене.

— Гелло, хата сі належит Левіну від діда, — спробувала мене повчати.

Без жодних слів я дістала з шухляди заповіт і поклала їй перед носом.

Вона справді взялася читати, хитаючи при цьому головою.

— То сі так не робе, — промовила вона.

Коли одного з наступних ранків я йшла в гараж, то дорогою з силою копнула великий плетений кошик. Він перевернувся, і з нього висипалося зів’яле листя магнолії, яке одразу ж підхопив вітер. Я задоволено споглядала за тим, як розліталися листочки: квіти для Марґо. Цієї миті я побачила Дітера, який, найімовірніше, йшов за мною.

Він радісно сказав:

— Це найкращий спосіб позбутися злості! Я потім усе приберу.

Дещо розгублено я запевнила, що це моя справа. Але у дзеркало заднього огляду бачила, що він попрямував не до «мерседеса», а натомість повернувся з граблями та віником.

Здебільшого я рідко бачила Дітера. Якщо ж це випадково таки траплялося, то ми завжди всміхалися одне одному. Я зловила себе на думці, що певною мірою провокувала такі випадковості. Цікаво, чи подобалася я йому також? Якось у зимовому саду він залишив для мене книжку. Поруч поклав записку: «Для Гелли». Чи то був подарунок, чи він просто позичив? То був роман, наукова фантастика, де йшлося про якісь хімічні утопії. Мене зворушувало те, що на противагу до цього дарунка, подарунки від Левіна слугували лише для його власного задоволення.

Після нічного відкриття я не могла більше спати з Левіном. Але він цього навіть не помітив, принаймні так мені здавалося ― адже ініціатива до цього постійно йшла від мене, тож мене оминула незручна потреба його відшивати. У якусь мить, так я собі мислила, він мав би осягнути, що пауза затяглася на довше, ніж зазвичай. А втім, здавалося, йому нічого не бракувало.

Чи знав про все Дітер? Чи, може, він узагалі був сутенером Марґо? Я не хотіла думати про нього щось погане. Хай так, він уже раз оступився, але він точно не був людиною, позбавленою цінностей. Радше навпаки, у ньому було щось лицарське, якась стриманість, що дуже мені імпонувала.

Запрошення на вечірку були розіслані ще до всіх цих карколомних подій, тож я не могла все скасувати. У п’ятницю перед нашим святом я взяла відгул і передусім поїхала на закупи до найкращих продуктових магазинів. Уже незабаром моє авто переповнював вишуканий аромат базиліку.

Решту дня я провела на кухні. Левін поїхав в округ Пфальц, щоб купити там вина, — точніше, я туди його вислала. Марґо ж я утримувала під контролем брудною роботою.

І тут вдарила блискавка: Доріт у своїй енергійній манері прийшла в гості без попередження. У наші студентські роки ми були хоч і цілком протилежною, але все ж нерозлучною парою: я — низенька блондинка з неслухняним волоссям, вона ― висока, струнка, з доглянутою чорною шевелюрою.

Було добре сидіти з Доріт на кухні, чистити разом овочі й балакати.

— Ти не дуже подібна на щасливу щойно одружену жінку, — заявила вона відразу.

Я звалила все на Марґо.

— Я не можу жити з цією жінкою під одним дахом, — сказала я. — Що ти про неї думаєш? Ти ж бачила її на весіллі.

— Мені вона видалася огидною, банальною, простенькою, схильною до німфоманії та дурненькою, — дала оцінку Доріт, — але її чоловіка я б не назвала неприємним.

То була вода на мій млин.

— Ти можеш зрозуміти те, що такий чоловік одружений з тією гускою? — запитала я Доріт.

Вона засміялася гучним, втомленим альтом:

— Але ж, Гелло, таке можна побачити чи не щодня. Серед усіх подружніх пар, які я знаю, мені до вподоби або він, або вона. Тож постійно виникають запитання, що вони знайшли одне в одному. Та все ж одне я знаю точно: іноді в таких сім’ях усе складається дуже добре, навіть якщо цього не може зрозуміти людина збоку.

Чи все добре у сім’ї Дітера та Марґо? Чи той шлюб залишився лише на папері?

— Доріт, що б ти порадила? Як скинути з грудей оту зміюку?

Вона задумалася.

— Важко сказати. Можливо, без Левіна нічого не вийде. Він у цій ситуації має стовідсотково бути на твоєму боці. Ну, такі вони, чоловіки, ― братаються з усіма, кого бачать. Але краще скажи, у тебе немає для мене радісної новини?

— Ти ж сама знаєш, що будеш першою, хто про це довідається. Зараз я не вагітна.

Доріт мене обійняла.

— Усе вийде, тут треба мати трішки терпіння. Ти через це така депресивна?

Я похитала головою, і якусь мить ми мовчки подрібнювали боби.

З таким аскетичним життям, яке в нас було на той час, точно не завагітнієш, але, можливо, це й на краще. Бо хто захоче прив’язувати себе до такого вітрогона?

Доріт угадала частину моїх думок.

— Ти ще на весіллі дулася на Марґо, бо та вішалася на всіх, а найбільше — на благородного Левіна, чи не так?

Я не відповідала. У деяких справах Доріт була моїм другим «Я»: вона теж вивчала фармацію і так само дуже прискіпливо стежила за чистотою. Вона теж розумілася на кухонній хімії та дуже любила малесенькі пляшечки, флакончики й шухлядки, але стосовно одного ми ніколи не доходили згоди — моїх чоловіків. У Доріт був справді добрий чоловік, слухняність якого, зумовлену віком, вона жартома заперечувала, але то був серйозний партнер, який добре заробляв і якого можна було ставити в приклад. Доріт залюбки з цим погоджувалася. Персонажі, з якими я мала справу до цього, були їй просто огидними.

Вона розцінила моє мовчання як підтвердження своїх слів. Доріт відчула, що вийшла на слід.

— Знаєш, Гелло, — почала вона знову, — нещодавно я прочитала таке: «Сексуальність — це влада, а влада за своєю природою агресивна». Мудро сказано, чи не так?

— І який з цього можна зробити висновок? — іронічно перепитала я.

— Там думка розвивалася ще далі, — сказала Доріт. — Добра воля, надійність, вірність, мораль і таке інше нічного не варті, якщо в гру вступає секс — природа значно сильніша, ніж усі наші гуманістичні та християнські заповіді.

— Я мала б радіти твоїй філософії?

— Навпаки, — відповіла вона. — Ти мала би придивитися до Марґо. Вона має над Левіном владу і, найпевніше, над тобою також, адже ти надто сильно нервуєшся через це дурне стерво. Якщо вона поводиться непристойно, то прожени її геть!

На вечірку, звісно ж, прийшло не так багато людей, як на весілля — не було родичів, знаменитостей чи поважних осіб. Щоправда, свою директорку я таки запросила, бо справді її любила. Вона прийшла із сором’язливим солом’яним удівцем, постійним клієнтом нашої аптеки Павелом Зібертом.

Я до останнього була зайнята різними клопотами: готувати їсти, прибирати, протирати склянки. Коли у двері подзвонив перший гість, довелося перевдягатися зі швидкістю вітру. Я придбала собі нову сукню — зрештою, я не бідна, а ще краще сказати — багата. Тож на мені був шовк та кашемір, прабабусине гранатове намисто в шість рядів й італійські черевички на дуже високих підборах, щоб здаватися трохи вищою. Ходити на підборах спершу було незвично, адже, незважаючи на невисокий зріст, я досі носила лише практичне взуття на пласкій підошві.

Власне кажучи, чоловік мав би звернути увагу на мій новий образ, але він цього не зробив. Він вітав гостей, наливав шампанське й теревенив, поки ми з Доріт розставляли квіти у вази.

Марґо з’явилася лише тоді, коли вже зібралися всі гості. Я гадала, що вона вдягне те саме чорне вбрання, у якому отруїла моє весілля. На ній же був золотий бюстгальтер, собачий нашийник довкола шиї та вузькі чорні шкіряні штани. Ззаду, на рівні сідниць, у шкірі були прорізані дірки. Вона досягла бажаного ефекту: всі одразу ж завмерли й споглядали за цим видовищем із розгубленістю або ж ледь вгамованою хіттю. Я почала шукати Дітера й нарешті побачила, як він сперся на стіну позаду всіх. Він спостерігав за реакцією публіки з незворушним виразом обличчя. Павел Зіберт теж забився у кут, де читав щось зі старого рецептурного зошита мого діда.

До мене прослизнула Доріт.

— Ґеро вважає її плюгавою, але ти тільки глянь, як він вибалушив свої очі!

Я помітила, що хлопці та чоловіки моїх подруг обмінювалися думками про Марґо пошепки, але у всіх були такі ж вирячені очі, як і в Ґеро, ба навіть більше — дехто навіть обережно торкався тих дірочок. Левін сяяв від гордості, немов то була його власність. Я мало не врізала йому у всіх на очах.

Моя директорка теж збагнула всю ситуацію. Вона підійшла до нас із Доріт зі склянкою в руках:

— Вона краде у нас публіку, вам не здається? — сказала вона. — Гелло, я б хотіла подивитися будинок. Зимовий сад просто казковий…

Я не могла показати весь будинок, тож обмежилася кількома приміщеннями. До речі, я підлаштувала все так, що на відстані, коли мої слова були чутні Марґо, сказала своїй керівниці:

— Ремонт у квартирі нагорі починається наступного місяця. Там будуть спальня, гостьова та дитячі кімнати.

— Це правильне рішення, Гелло, — відповіла мені директорка, — якщо ви заздалегідь подбаєте про дитячі кімнати. Я свого часу пропустила свій момент.

Моя керівниця була розлучена і не мала дітей, але завдяки верховому коневі завжди видавалася щасливою жінкою.

З величезним задоволенням я помітила, що Марґо усе зрозуміла. Було видно, що мої слова її добряче образили. «Ось і добре, — подумала я. — Скоро ти сама звідси виселишся».