Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 19)

— Щоб ти не хвилювалася, я зроблю на своєму шляху зупинку, — сказав він.

Я прийняла п’ять таблеток валер’янки, щоб випадково не зробити йому зранку кави. Левін спакував речі й на кілька годин заснув біля мене, але я цього не помітила. Коли прокинулася, то «порше» з Левіном уже прямував до Іспанії.

Я скористалася відсутністю Левіна для нечесного вчинку. У газету подала оголошення: ПРОДАМ ДЕШЕВО МЕБЛІ ЧАСІВ ДІДУСЯ. До цього часу ми не обговорювали, кому належав похмурий дубовий буфет Германа Ґрабера чи інший подібний інвентар — мені чи йому. У заповіті цей пункт залишився невисвітленим. Важливі ті речі для Левіна чи ні, мене не обходило, я хотіла звільнити ту мансарду й користуватися нею, до того ж одна. Він мав собі комірку для навчання, а де ж була моя?

Усе розкупили за один вечір. Мені дуже подобаються гарні старі меблі, але ці ніколи не були гарними. Тому я раділа, коли їх позбулася. Дітера в домі не було, тож він не бачив, як скупі люди на вантажних автомобілях, а також професійні ділки й торговці, крекчучи, виносили з дому весь той мотлох. Марґо хоч і дивилася на все це з роззявленим ротом, але не мудрувала над тим, чи мій вчинок був чистим з морального погляду. Вишкірившись, вона махала молодій парочці, яка транспортувала чорний гардероб з вирізьбленими глухарями й оленями.

На вихідних я залишалася з Марґо сама, тож мала намір змусити її гарувати, мов рабиню. Вона не раз запитувала, для чого мені, власне, ті мансарди. Наприклад, для гостей, відповідала я, а може, для бібліотеки чи простору для хобі.

Кімнати на горищі досі не знали ремонту. У планах їх треба було б встелити новим килимовим покриттям, стіни мали бути обклеєні світлими шпалерами. Марґо стогнала. Яка користь із того прибирання, якщо там усе одно буде ремонт! Вона щодо цього таки мала рацію, але товстий шар пилу та павутину я принципово не хотіла бачити у своєму домі, до того ж, так могли завестися шкідники.

Ми шкребли й мели разом.

— Ти тіко гляди! — по-панібратськи зауважила Марґо. — А в маленького крота сили, як у ведмедя.

То мав би бути комплімент. Я промовчала. Вона ж теревенила далі.

Левін уже точно на шляху додому, напевно, якраз у Барселоні, адже найкраще спиться таки вдома…

У мене мурашки забігали по шкірі.

Мені треба було себе пересилити, щоб у таку мить майже інтимної близькості ще раз завести розмову про звільнення. Коли ж вона знову заговорила про «нашого» Левіна, я більше не могла стриматися.

— Тебе не повинно цікавити те, коли повернеться мій чоловік, — відказала я. — Тебе має непокоїти лише пошук нової квартири. Якщо ти не зробиш цього добровільно, я звернуся по допомогу до юриста. Ми не укладали з вами договору про оренду, як ти, мабуть, сама знаєш.

Марґо вдалася до принизливого упрошування. Вона, мовляв, могла б прибирати квартиру на другому поверсі, а жити з Дітером тут на горищі, тоді у мене були б ще чотири додаткові кімнати.

— І як ти собі це уявляєш? — заперечувала я. — Тут нагорі немає ані ванної, ані кухні. Водні комунікації сягають лише другого поверху.

Та це можна було б виправити, запропонувала вона з поглядом переляканого кролика.

— Он як! І хто мав би за це платити? Може, ти?

Мансардні вікна мені подобалися найбільше. Я чітко уявляла собі тут свій прихисток, територію, куди не було доступу всім мешканцям дому. Через бруд світло не проникало крізь вікна.

Тим часом Марґо охопив запал до роботи. Вона принесла чисту воду та смердючі ганчірки зі своєї квартири. Очевидно, що в такий спосіб вона сподівалася мене задобрити. Власне кажучи, вікна потребували лише перефарбування ― за якістю вони були вічні. Я сиділа на підвіконні й ловила віконниці, щоб причинити їх і дослідити ступінь зношення. Вони були зроблені на совість, але, звісно ж, фарба полущилася. Марґо перейшла з відром до другого вікна.

— Віконниці треба зняти. Нехай Дітер їх відшліфує і пофарбує, — сказала я.

Він усе зробить, одразу ж запевнила мене Марґо.

Я вилізла на підвіконня й спробувала зняти віконницю із завіс, але мені не вдавалося.

— Не бабське то діло, най ся хлопи тим займают, — сказала Марґо.

І цим самим розбудила мою гордість.

— Тримай мене міцно, Марґо, — скомандувала я.

Жінка обхопила мої ноги, затиснувши всю мене, немов у залізні лещата. До мого носа долинав запах її поту. На жаль, у мене були надто короткі руки, щоб міцно вхопитися за віконницю.

— Краплю мастила в шарніри, — сказала я, — і то буде дитяча забавка.

Я збігла донизу, щоб принести мастило для швейних машин.

Коли знову піднялася нагору, Марґо стояла колінами на підвіконні. Її обличчя було геть червоне від напруження.

— Гелло, ходи підтримай мене! — гукнула вона майже командним тоном. — Видиш, же мам довші руки!

Я підійшла до неї і з неохотою міцно обхопила її кісточки. Ноги Марґо були кольору синьо-червоного мармуру, після гоління відросла чорна щетина. Поношені легінси сягали тільки до колін. Із зелених капців вибивалися жовті зроговілі п’яти трупного кольору. Важко передати словами мою огиду. Та найбільше мене виводив із себе тоненький потічок поту, який повільно й безперервно стікав зі штанини на мою праву руку.

Вона випрямилася. Одним різким рухом ухопила віконницю руками, але під її вагою раптом почала балансувати на краю.

Саме в цю мить на мене впала слизька крапля поту. Через невимовну відразу мною прокотився спонтанний імпульс, і я її відпустила. Марґо зірвалася з вікна, тримаючи віконницю обома руками. Я з жахом витріщилася у глибину. Там, двома поверхами нижче, лежала вона, мертва чи жива — важко було сказати. Через поспіх я перекинула відро з чорною від бруду водою, зашпорталася об мітлу, впала, різко скочила на ноги й злетіла вниз, перестрибуючи сходинки так, немов утікала від фурій.

Знадобилося всього кілька секунд, щоб я вискочила у сад, туди, де на кам’яній терасі лежала Марґо. Вона дихала, але була непритомна. Я намацала її пульс, який ще можна було відчути. Що робити? Я була вдома сама.

Звісно ж, я викликала карету швидкої. Два фельдшери й лікар екстреної допомоги доставили Марґо у лікарню. Сама заледве притомна, я намагалася додзвонитися до фірми, де працював Дітер, і довідатися, чи йому зможуть повідомити про те, що сталося. На тому боці говорив лише автовідповідач. Можливо, можна було б зв’язатися з Левіном в Іспанії через повідомлення на радіо?

Я зателефонувала Доріт. Майже беззвучно повідомила, що Марґо випала з мансардного вікна.

— Вона мертва? — запитала шокована Доріт.

— Ні, але мені так і не змогли пояснити, наскільки серйозно вона постраждала.

— О Боже, ти сама не своя, — сказала Доріт. — Ти бачила, як це сталося?

— Не зовсім. Я була в тій самій кімнаті. А тоді побачила, як вона лежить унизу. То було жахіття.

— А як так сталося, що вона ні з того ні з сього випала з вікна? — запитала кмітлива Доріт. — Таке ж буває лише з дітьми…

— Вона хотіла зняти віконниці. Їх треба було фарбувати.

Доріт присвиснула крізь зуби.

— Звісно ж, про тяжко травмовану не годиться говорити погано, але ж це безвідповідальна легковажність ― виконувати таку роботу самій!

Я не виправляла Доріт.

— Усе буде добре, — сказала вона, підбадьорюючи. — Можливо, це стане їй наукою. Спершу заспокойся. А якщо хочеш — приїжджай до мене!

Я б залюбки поїхала в Гейдельберг і віддалася материнській опіці Доріт. Але сідати за кермо машини була неспроможна. Треба було дочекатися Дітера.

Щоб повернути в голову ясний розум, я заварила собі міцної кави. Та не встигла її випити, як усе виблювала. Тоді піднялася вгору по сходах й оглянула місце злочину. Крізь підзорну трубу я подивилася на будинки, які стояли за садом. Десь там жили й друзі Ґеро. Чи міг хтось звідти щось побачити? Ні, ненависні ялинки затуляли краєвид. Навіть крізь підзорну трубу я б не могла визначити, чи хтось у тих будинках мив вікна. Цей факт мене дещо заспокоїв. Опріч того, на вулиці не було ані сусідів, ані перехожих витріщак, щоб заглядати, коли під’їхала карета швидкої.

Проблемою була сама по собі Марґо. Вона знала, що я її відпустила. Що б я могла сказати у своє виправдання? Огида не може бути виправданням. Може, збрехати, що мене вкусила оса?

— Дурня! — виправилася вголос. У листопаді немає ос. Може, якийсь особливо огидний павук? Це видавалося більш переконливим, ніж проста крапля поту.

Через годину я зателефонувала до лікарні. Мене запитали, чи я родичка. Ні, просто знайома. Тоді мені не можуть повідомити жодної інформації, але важливо поінформувати найближчих родичів, щоб ті негайно з’явилися до лікарні. Я пообіцяла взяти цю справу на себе. Чи мала Марґо батьків? Я навіть не знала її дівочого прізвища. Кого можна запитати? Я зателефонувала до Левінового друга, але він теж не міг мені нічим допомогти.

Коли нарешті прибув Дітер, я вибігла до нього на вулицю. Він одразу побачив, що щось сталося.

— Я відвезу тебе в лікарню до Марґо, — пробурмотіла я, затинаючись, і заскочила в дім по пальто. У дзеркалі гардероба я помітила, що досі мала на голові хустину, яку зав’язала під час прибирання.

За короткий час у дорозі я розповіла йому ту ж історію, що й Доріт.

Нас відвели в реанімаційне відділення. Під’єднана до апаратів та кабелів, у глибокій комі лежала Марґо. Якийсь лікар вивів нас із палати, тоді відвів Дітера вбік і розповів йому про стан Марґо. Як я пізніше довідалася, надії на порятунок не було. Дітеру дозволили посидіти біля її ліжка, я ж залишилася в коридорі. Двома годинами пізніше вона померла.