Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 21)

— А від чого, власне, померла бабуся? — запитала я.

— Гадаю, від оперізувального герпесу, — не забарився з відповіддю Боб, адже вгадав мої похмурі думки.

Наступний візит нанесла Доріт з дітьми. Погода була гарна, тож обоє малюків бігали собі в садку, намагаючись спіймати чорних дроздів. Ми могли не випускати їх із поля зору, сидячи в зимовому саду.

— Ти вже відійшла від пережитого потрясіння? — запитала моя подруга.

— Частково, — відповіла я. — Але Левін зник.

— Та що ти кажеш? Недавно ж тільки було весілля, а він уже накивав п’ятами?

Доріт не йняла віри.

— Ну, не зовсім так. Він поїхав до друзів в Андалусію, звідти попрямував у Марокко й більше ніде не спливав. Гадаєш, мені варто хвилюватися?

— Я б місця собі не знаходила, якби то був Ґеро, — відповіла Доріт. — Левін ще не відзвичаївся від вільного студентського життя; хай там як, це — безсоромний вчинок!

— Доріт, гадаєш, Левін міг би стати відповідальним батьком?

— Цього ніхто не знає напевне. Але хто сказав «А», той має сказати й «Б». Ти ж сама його захотіла!

— Доріт, але в мене поки немає дітей. Я б могла все повернути назад.

— Ви тільки гляньте на цю весільну аферистку! Прихопила багатство й фантастичну віллу, а тепер виганяєш чоловіка на вулицю! Як би я мала на це реагувати?

Тут вона мала рацію. Якщо я подам на розлучення, то з моральних міркувань мала б відмовитися від набутої власності. Інакше я б зрадила власні принципи. А може?

— Мені подобається цей дім, — сказала я.

— Я тебе розумію, — відповіла Доріт. — Я б теж звідси не ступала ні на крок. До речі, багато чоловіків змінюються з появою первістка. Вони нарешті дорослішають.

Коли почало сутеніти, ми покликали Франца і Сару до зимового саду; я подала какао з кексами.

«Якби ж я могла готувати для власних дітей, — подумала я. — Витирати червоні носики, в’язати шерстяні светри, зараз, напередодні Різдва, пекти тістечка…»

Після перерви на каву та какао вони знову мене покинули. Доріт забула свою жовту шовкову хустку з синім морським орнаментом. Я ненадовго притулилася туди носом і вдихнула дорогі парфуми.

Підійшовши до вікна, я побачила лише задні фари її автомобіля. Тоді глянула на годинник. Де був Дітер?

Нараз я усвідомила, скільки часу в моєму житті пішло на очікування чоловіків. То було нервове заняття, адже я нездатна, чекаючи, займатися чимось корисним, потрібним. Скільки ж разів я розігрівала їжу, знову знімала її з плити, щоб вона не втрачала вигляду, тоді знову розігрівала, аж поки вона таки повністю розварювалася. Усе, як моя мати.

Тож я не почала готувати вечерю, але без якогось діла очікування стало ще гіршим. У розпачі я чистила за допомогою клейкої стрічки свій синій светр від котячої шерсті. Знову і знову визирала у вікно, чи там, бува, промінь світла не сповіщав про наближення Дітерового «мерседеса». Він приїхав, коли в мене вже підступали сльози, й одразу ж перепросив.

— О, ти запізнився? — запитала я. — А я й не помітила.

Мені не вдалося його обдурити: Дітер був достатньо досвідченим, щоб збагнути, що відбувалося. Він обійняв мене й поцілував. Спершу ми зайнялися раклетом,[6 Раклет — швейцарська національна страва з розплавленого сиру.] а тоді всім іншим на зручному дивані. Подружні ложа вгорі та знизу залишилися неторкнутими.

Якби щоночі у снах мені не являлася Марґо, наступні дні були б щасливими, як жодні інші до цього. До Левіна мені було мало діла. На жаль, у нього точно скоро мали б закінчитися гроші…

Це чудове відчуття перебування-у-підвішеному-стані та психологічного витіснення не могло тривати довго. Хмари почали згущуватися через тиждень. Я стрілою повернулася з роботи додому до мого коханого, коли вигляд Дітера ще у дверях дав мені зрозуміти, що щось не так.

Левін телефонував з Марокко. Він у слідчому ізоляторі через наїзд на літню жінку. За його словами, вона сама кинулася під «порше». Він міг би вийти під заставу, а під час процесу його б міг представляти адвокат.

— Заради Бога! — вигукнула я. — Що сталося з тією бідолашною жінкою?

— На щастя, нічого страшного. Зламана рука, яка знову загоїться, — відповів Дітер. — Левін попросив мене роздобути гроші негайно. Це певною мірою хабар, який треба передати особисто.

Я кивнула: скільки?

Сума була чималою. Хоч я одразу ж погодилася й планувала наступного дня піти в банк, передчуття в мене було погане. Чому не можна було переказати гроші в посольство Німеччини?

Сумне обличчя Дітера говорило мені, що він краще б залишився зі мною. Виснажлива поїздка, звісно ж, не приносила багато задоволення. Тож я без зайвих заперечень зняла гроші, обміняла їх на долари й попрощалася з Дітером. Похорони Марґо пройшли без нього.

Доріт і Ґеро Майсени запросили мене, знову одиноку, на вечерю. Діти спали, Ґеро курив сигару й поширював аромат затишку. На вікні вже висіли різдвяні прикраси, на десерт подали печені яблука. Під час наших теревенів Ґеро одним вухом слідкував за новинами. Його насторожило одне повідомлення про розшук.

— Гелло, ти, напевно, вважатимеш мене базарною бабою, — сказав він, — але ти, мабуть, маєш знати, що я нещодавно почув від своєї фірнгаймської братії.

Я завжди хотіла знати все, що розповідали Ґеро його товариші, з якими він регулярно збирався в генделику.

— Сім’я Ґраберів постійно була темою для розмов у Фірнгаймі, саме тому плітки довкола внука теж не вщухають. Не те, що я маю щось проти Левіна, але оточення в нього не з найкращих.

Я нагострила вуха. Йшлося про Дітера.

— Я знаю, що в нього судимість, — відповіла я.

— А ти знаєш, за що він відсидів?

— Наркотики.

— Через це також, — промовив Ґеро, із насолодою спостерігаючи за моїм неспокоєм. — Твій орендар сидів насамперед за нанесення тілесних ушкоджень.

Значить, у марнослів’ї Левіна таки була частка правди. У моїх очах Дітер поставав лише в милій та мирній іпостасі.

— То було вже давно, — виправдовувала я свого коханця. — Люди змінюються, але їхні близькі ніколи про це не забувають і не пробачають.

Ґеро пішов на примирення.

— Гелло, я ж лише кажу те, що чув. Цілком можливо, що за цей час він став гідним представником суспільства. Хай там як, але будь обережна.

Доріт дивилася на мене пильним поглядом. Завдяки жіночій інтуїції вона одразу помітила, що я занервувалася й зашарілася, як тільки назвали ім’я Дітера. Слова Ґеро мене дуже зачепили.

— Це добре, що, як і в старі добрі часи, ти знову до нас завітала, — додав Ґеро.

А на прощання для примирення зауважив:

— Шлюб пішов тобі на користь. Маєш добрий вигляд.

«Так, — подумала я, — кілька днів я почувалася щасливою поруч із другом сім’ї». Тепер уже було надто пізно проганяти Дітера до бісової матері; я по вуха в нього закохалася, до того ж значно сильніше, ніж це було з Левіном.

У чому я б могла звинувачувати Левіна під час розлучення? Основний аргумент — його поведінка з Марґо. Та чи могла я виносити на люди це приниження та свою ненависть? У такому разі поліція може прискіпливіше вивчати смерть Марґо. Я поняття не мала, чи ту справу вже закрили. Тож заради обережності краще Левінові не знати, що я бачила його з Марґо. Щодо іншого, то я покладала великі надії, що Дітер йому не розповість, що став моїм коханцем. Бо так може виникнути підозра, що він уже давно ним був, тож у мене була ще одна причина посприяти Марґо випасти з вікна. Ще чого! Дітер не настільки тупий, щоб нас зрадити.

А втім, певна недовіра таки закралася. Дітер був у дорозі вже чотири дні, відтоді телефонував лише один раз, ненадовго, але я не могла розібрати його слів.

Одного вечора я піднялася до горішньої квартири, куди нечасто навідувалася через Марґо. Тут вони спільно проживали. В окремих місцях тут іще стояли жахливі меблі Германа Ґрабера, в інших — речі зі смітника.

Усе, що належало Марґо, пробуджувало в мені огиду. У ванній досі стояв її липкий спрей для волосся, косметичка, лак для нігтів. Дітер залишив усе так, начебто вона мала незабаром повернутися з подорожі. А його речі? Я невпевнено відчинила шафу в спальні. Дітерові твідові штани гірчичного кольору з низькою посадкою та куце чорне плаття Марґо дружно висіли поряд.

У запиленій вітальні стояли два старі м’які крісла, торшер з рюшевим абажуром, низька шафа зі знятими із завіс дверцятами, куди поставили радіо й телевізор, а також масивний дубовий письмовий стіл Германа Ґрабера. Я обережно висовувала шухляди. Одна з них була замкнута. Всередині не було нічого особливого: сигарети, каталоги й квитанції, фотографії, ножиці, скріпки, конверти й папір — усе, що залишилося від Левінового діда — а також коробка цукерок, які мені якось приносив Левін.

Та мене цікавила замкнена шухляда. Як і на весіллі, у мене в голові знову постав образ дружини Синьої Бороди, яку серед усіх притягувала саме заборонена кімната, хоча вона, так само як і я, відчувала лихо. У цій шухляді на мене чекає вирішальна підказка стосовно характеру Дітера. Але мені банально бракувало підхожого ключа.

Чи варто було відмикати шухляду ножем? Чи Дітер мав ключа? Більш правдоподібним було те, що він його десь заховав. Я сіла в одне з просиджених крісел й замислилася над тим, де можна було б сховати крихітний предмет. Можливо, за тією жахливою олійною мазаниною?

Я пережила справді незрівнянний тріумф, коли зняла зі стіни майже чорний пейзаж пустища й виявила ключ. Без зайвих пошуків та копирсання я розгадала велику таємницю, немов справжній детектив, лише за допомогою власної уяви.