Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 22)

Долаючи страх, я відімкнула шухляду. Краще б я її не висувала, адже в мене не було ні найменшого бажання зірвати маску з подвійного агента.

З першого погляду я помітила у відкритій пачці цигарок гроші. То були долари. Рівно половина від суми, яку я обміняла.

12

У лікарні бувають дні, коли лежиш самотньо в ліжку, немає ані відвідувачів, ані листів; іншого ж дня вони приходять юрбами, так що під вечір більше не залишається сил.

В один з таких днів першою до мене завітала моя давня подруга Ортруд, щодо якої маю припущення, що вона мене не зносить, адже я завжди була краща за неї. На жаль, я до сьогодні не знаю, скільки вона заробляє. Моя директорка перетворила це на таку таємницю, аж у мене виникає підозра, що в тої зарплата таки вища. Зрештою, то були дві спортсменки, які надибали одна одну: керівниця — затята вершниця, а моя колега — хокеїстка. Щопонеділка вони демонстрували одна одній свої синці. Мозолиста поверхня її долоні під час рукостискання в неприємний спосіб нагадала мені про її захоплення.

— Гелло, що ти тут забула? — сказала Ортруд і звільнилася від букета запорошених сухоцвітів.

Я зраділа, коли вона пішла. Щоправда, я була вдячна їй за одну пораду з дитячим харчуванням. В аптеці було мало їстівного для щоденного вжитку. Але з персикового пюре для немовлят, з додаванням вершків та кількох свіжих ягід, виходив вишуканий десерт, до того ж за ціною виробника.

— У мене була подруга, — повчала пані Роземарі Гірте, — яка оживляла сухі квіти спреєм для волосся, звісно ж, без хлорфлуорокарбонів.

Пані Рьомер, Павел, Коля, Доріт і Ґеро наповнювали собою нашу палату в цей день. Мою сусідку вперше відвідав чоловік. То був аптекар на прізвище Шредер.

Зрештою, усіх не надто галантно проганяв доктор Кайзер. По тому я практично не мала сил на розповідь.

Виявлені в шухляді Дітера гроші збили мене з пантелику. Я прокручувала в голові різні пояснення. Найменш імовірно, що то були особисті заощадження Дітера. Усе радше скидалося на те, що він хотів обвести мене навколо пальця. З Левіном спілкувався лише Дітер, тож уся та дика історія, яку він мені повідав, напевно, була брехнею. Але якби мій коханий мав намір змитися з грішми, то взяв би з собою всю суму. Якщо ж він мені збрехав, то це мало спливти після повернення Левіна.

Розгадка крилася в тому, що вони обидва були спільниками. Історія зі збитою жінкою могла бути правдою, адже не суперечила манері їзди Левіна. Можна було повірити й у те, що Дітер мав привезти в Марокко заставу. Але з доларами в столі точно щось нечисте.

Ну за що мені таке? Я чортихалася. Чому мені знову і знову траплялися якісь негідники? Добре, що не надала Левіну доступу до свого рахунку. У легальний спосіб мій чоловік не зміг би розпоряджатися моїм майном.

«Вам так просто мене не здолати, — думала я тоді. — Я значно мудріша за вас». Але вже від самої думки про те, що моє життя могло бути в небезпеці, ставало моторошно. У відкритій битві я точно не мала шансів, краще було б здаватися милою й дещо наївною. Чи, може, ліпше зробити благородний жест і віддати Левіну мій дім та мої статки?

«Гроші змінюють характер, — спало мені на думку. — Раніше я менше переймалася матеріальним речами, була скромною у своїх потребах». Та не встигла розбагатіти, як зрозуміла, що раніше помилялася.

Наступного дня зателефонував Дітер. Усе пройшло гладко, вони вже в ексклаві Сеута на північному узбережжі Африки. Наступного дня чоловіки збиралися сісти на пором до міста Альхесірас на півдні Іспанії.

Левін узяв у нього слухавку й щиросердечно заговорив:

— Золотце, слухай, я розумію, що ти гніваєшся. Але якби ти знала, крізь що мені довелося пройти… Буде дуже погано, якщо ми з Дітером затримаємося тут на півдні на кілька днів і трішки відпочинемо?

Я вдала невеличку образу й велике занепокоєння, а тоді по звуках відчула, як Левін, зітхаючи з полегшенням, запалив цигарку.

Тепер у мене буде ще кілька днів, щоб розробити стратегію. Я вдруге піднялася сходами. Можливо, був якийсь знак, який я проґавила. Тамерлан покрався за мною й одразу ж умостився на оббитому зеленим кріслі, поверхню якого роздряпав до мохоподібного рельєфу.

Я довго стояла у спальні, оглядаючи фланелеву постільну білизну з халтурним декором у вигляді квітів шипшини, які, мабуть, у шістдесятих були для бабусі Левіна новинкою. Коли їх востаннє прали? Борючись із легким блювотним рефлексом, я задерла матрац із трьох частин і підголівник. А втім, така схованка більше підійшла б старим людям, профі ж скористалися б банківським сейфом.

На жаль, я не могла так просто забрати собі свої долари.

Я ще раз переглянула папери. Відсутність посвідчень, документів та полісів медичного страхування свідчила про те, що у Дітера має бути ще один сховок. Та й усі інші його пожитки були настільки дрібними, що помістилися б у дві валізи. Тим часом я знайшла фото, на якому він був з батьками, братами й сестрами — позувала велика сім’я, напружена й виряджена. Не скидалося на те, що в його батьків був фотоапарат і вони знімкували дітей на кожному кроці, як це було в моєму домі. Бідні люди, одразу видно.

Тяжке дитинство! Яке право я мала засуджувати Дітера? Раптом я відчула, що мої долари втратили значення. Я кохала цього чоловіка, байдуже, що він задумав. І він теж мене кохав. Я була схильна вірити своїм інстинктам.

Знову і знову я поринала у роздуми, чи варто піти до юриста. Якщо Левін залишиться з порожніми кишенями, то в жодному разі не пристане на розлучення. Але чи міг він мені якось зашкодити?

Ще й як міг — принаймні допоки я знала його таємницю. Треба було застосувати ту ж тактику, що й Герман Ґрабер: скласти заповіт таким чином, що у разі моєї смерті все майно переходить до фондів Червоного Хреста. Уже наступного дня я збиралася заплатити в районному суді за виготовлення такого документа. Одна копія мала б дістатися Левіну.

Коли після такої обтяжливої справи я повернулася ввечері додому, на в’їзді до подвір’я, немов друзі, стояли один біля одного «порше» та «мерседес». Чоловіки повернулися. У мене затремтіли коліна. Я залишилася на кілька хвилин у машині. Треба було обійняти Левіна чи Дітера, а може, взагалі нікого?

Хай там як, але рано чи пізно мені треба зайти в будинок. Вхідні двері відчинили ще до того, як я знайшла ключ. Несподівано для мене Левін міцно мене обійняв.

Стіл був святково прибраний (включно з пластиковими підставками), горіли свічки, пахло гарячим маслом. Йому треба багато чого виправити, сказав Левін і налив мені у келих хересу.

Повернутися після виснажливого дня та довгої їзди крізь листопадовий туман до теплої домівки ― це, звісно ж, завжди приємно. Я часто так зустрічала інших, рідко коли таке влаштовували на мою честь. Витончений херес розлився теплом по голодному шлунку, і я знову відчула до Левіна певний інтерес. Олійний бронзовий відлив його шкіри приваблював майже так само, як аромат їжі.

— Дітер досі сидить у ванні. Він, власне кажучи, не хотів долучатися до вечері, але я подумав, що ти не заперечуватимеш, — сказав Левін.

Немов у тумані, я похитала головою й підсунула келих, щоб його наповнили вдруге. На моєму місці лежали подарунки в гарному упакованні.

«Зараз я сидітиму зі своїм коханцем та чоловіком за одним столом, — подумала я. — Здається, Левін нічого не підозрює…»

Перш ніж я встигла уявити собі цю ситуацію, на кухню зайшов Дітер, так само звабливо засмаглий, як і Левін. Обоє були в чудовому настрої. Дітер поцілував мене в щічку й заглянув до духовки, щоб перевірити, чи готове філе «Веллінгтон».

— Майже готове! — сказав він. — Сподіваюся, ти голодна.

Що ж вони замислили?

Ми їли й пили, сміялися й жартували. То був чарівний вечір. Звісно ж, справжня насолода ― сидіти поміж двох радісних чоловіків, кожен з яких засипав мене компліментами й розповідав історії, від яких волосся ставало дибки. Я розпакувала свої подарунки. Східні солодощі, трояндова олійка, надто вузькі для мене іспанські півчобітки та античний срібний світильник. Левін радо тринькав гроші.

У подарунок від Дітера я отримала марокканську килимову подушку, яка ідеально пасувала до шкіряного крісла мого діда. Атмосфера була, немов на Різдво. Мене мало совість не замучила.

Стільки гарних дарів, і все за мої гроші! Я трішки сп’яніла, тож стала більш сентиментальною. Треба було йти спати, допоки гарний вечір не закінчився риданням.

Усе попливло перед очима. Невже вони щось підсипали в шампанське? Мабуть, ні, бо коли незабаром до спальні ввійшов Левін, то з небаченою досі пристрастю взяв мене на засмаглі чоловічі груди. Мушу визнати, що мій намір спати лише з Дітером у цю мить як вітром здуло.

Наступного ранку в мене було похмілля, однак це не є поважною причиною, щоб не йти на роботу. Обоє чоловіків спали. Голова розколювалася, я сиділа на кухні й сьорбала міцну каву. Моя ситуація знову заплуталася. Під час похмільного сніданку до мене явився привид Марґо і сказав, що раніше її ділили між собою двоє друзів, тож тепер настала моя черга.

Охоплена сумнівами, я сіла в машину. Зараз, узимку, о сьомій ранку було ще темно, у садках перед будинками світилися прикрашені ялинки. У дитинстві вони нагадували мені про наближення Різдва та полегшували темну дорогу до школи. Однак відтоді на свята я поверталася додому радше неохоче, тож передала ці обов’язки своєму братові, який міг у такий спосіб показувати батькам онука. Цього року я святкуватиму з двома кримінальниками, а не у вузькому колі власної маленької сім’ї. Я не просунулася ні на крок.