Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 14)

— Мої батьки хотіли б з вами познайомитися, — сказала я, і вона з готовністю піднялася з місця, щоб потім сісти деінде.

Доктор Шнайдер прискіпливо дивився на мене.

— А Левін уполював собі гарну здобич, — сказав він.

Він розповідав, тяжко дихаючи, про свою дружбу зі старим Ґрабером і про те, як вірно він допомагав усій його родині протягом десятиліть.

— Я дуже радітиму, коли ви приїдете до Фірнгайма і я зможу опікуватися уже четвертим поколінням Ґраберів.

«Ні, — подумала я, — якщо я народжу дитину, то ніколи не принесу її в кабінет цього старого реп’яха!» Але, звісно ж, я продовжувала бути люб’язною.

— То був твердий чоловік, мій друг Герман, — продовжував говорити лікар. — Легко витримував удари. Інакше він так би й залишився ніким, адже починав простим хлопцем. Не те, що його син. Але Левін тепер чітко знає, чого хоче. Ну, він мертвий, Герман. При цьому він іще міг би насолоджуватися літніми роками. Такої смерті йому не побажав би навіть найлютіший ворог.

Мені на мить зупинилося серце. Левін же казав, що все пройшло блискавично й «прекрасно».

— Про що ви? — запитала я майже пошепки. — Я думала, що він помер за сніданком, не відчувши болю.

— Мене не було поруч, коли це сталося. Але з його перекошеного обличчя, покручених рук одразу можна було побачити, що він умирав у муках. Очевидно, він намагався викликати когось на допомогу — телефон лежав на підлозі, скатертина стягнена зі столу. Не кожна смерть від зупинки серця швидка й мирна.

Ці слова вразили мене, немов грім. До цього часу я применшувала свою роль у смерті Германа Ґрабера і тішила себе тим, що він усе одно скоро помре.

Лікар побачив, що мені недобре, але списав усе на хвилювання нареченої.

— Вийдіть на хвилинку подихати свіжим повітрям, — порадив він.

Відтоді, як я поселилася поблизу Шветцингенського палацу, я полюбила його парк так, ніби він був моєю власністю. Я часто сиділа в амфітеатрі й читала, прилягала біля штучних руїн і їла, медитувала в мечеті або ж сідала на одну з лавочок на березі озера й годувала качок. У день мого весілля я планувала насолоджуватися цим садом рука об руку з Левіном, натомість стояла тут одна-однісінька перед кам’яним сфінксом, який лукаво всміхався до мене, як і всі сфінкси, і мовчав. Але не він повернув мені контроль над собою, це зробили прадавні дерева, птахи, можливо навіть ті дурнуваті золоті рибки у воді. Через десять хвилин я повністю себе опанувала. Мене тепер звали Гелла Морман-Ґрабер, тож мусила брати до уваги те, що до мене звертатимуться пані Ґрабер і щоразу нагадуватимуть про старого Германа. Отже, треба було до цього звикати.

Я планувала повернутися до гурту тихо та непомітно, загубитися серед радісної юрби й танцювати. Я уникала великих, рівнесеньких алей, прокрадаючись натомість за деревами та кущами у формі куль у напрямку святкової зали. Парк зовсім не був порожнім: окрім пізніх туристів, ним блукали й деякі наші гості, щоб відпочити після їди й танців. Я проходила повз ту лавочку, яка була немов створена для закоханих пар. Я частенько на ній сиділа. Цього разу вона теж була зайнята. Я застигла за кущем, бо мені здалося, що я почула щось, що змусило мене закам’яніти. Усе правильно: на лавці сиділа Марґо. Але не з Дітером. Чоловік біля неї був Левіном.

Мені вдруге за вечір стало зле. Обоє збуджено балакали. Вони сиділи щільно одне біля одного за сповненою довіри розмовою.

— Ну так, — говорив Левін, — у неї вигляд жорсткошерстого тер’єра, тут ти маєш рацію, зате вона робить усе, що захочу, чого не завжди можна очікувати від тер’єра.

Ця блудлива кішка насмілилася порівняти мене з тер’єром? Мене так і рвало вискочити й загризти її.

— Ходи, Левіне, тут зимно! — сказала Марґо, й обоє підвелися. Я непомітно слідувала за ними.

У залі танцювали. Не встигла я змішатися з юрбою, як мене взяв за руку Дітер.

— Мені тебе не вистачало, — сказав він. — Цей танець — мій!

Хвала Богу, що то не Левін казав ці слова, інакше я б себе не стримала. На подив Дітера, я пригорнулася до нього, немов до нареченого. Він не відреагував ніяк; те, що він мене не відштовхнув, було чистої води чемністю. Проте після двох танців (я не збиралася його відпускати) ми знайшли спільну позицію, яка, здається, йому подобалася.

Марґо енергійно витанцьовувала з моїм братом (дружина якого корчила кислу пику), Левін ― із Доріт. Він лицемірно мені кивнув. Я знову контролювала вираз свого обличчя, тож відповіла йому чарівною усмішкою. До Левіна нарешті дійшло, що це його клятий обов’язок танцювати зі свіжоспеченою дружиною, тож наступний вальс був за нами.

Левін був вищий за мене більше ніж на тридцять сантиметрів, тож нас важко назвати парою мрії. А втім, я спробувала підіграти й сяяла. Усі, а насамперед мої вузьколобі батьки, були розчулені. Я танцювала в такт у три чверті, а на думку мені спадали найрізноманітніші криваві казочки — насамперед про останню жінку Синьої Бороди, яка виявила розчленовані тіла своїх попередниць. У якийсь момент я, немов збожеволіла, розділилася на дві різні особи: блондинка-наречена, яка на заздрість усім святкує найкращий день свого життя, та жорсткошерстий тер’єр, який без вагань роздере кішку, не говорячи вже про іншу велику дичину.

У вечір мого весілля мене поцілувала лише Доріт. Коли я нарешті лягла з Левіном у ліжко, ми одразу заснули, виснажені та перевтомлені. Він багато випив, у мене ж на ногах були мозолі.

— Нове взуття треба спершу розходити, — зауважила пані Гірте.

Мої батьки планували наступного дня відвідати наш спільний дім, а тоді поїхати. Хоча Марґо знала, що ми прибудемо о дванадцятій годині, це не завадило їй досі лежати у ліжку. Вона за цей час не провітрювала кімнат, але розселилася по цілому будинку: більше не можна було сказати, що вона займала лише один поверх. Майстри ще не почали ремонтних робіт, але вже оточили дім риштуванням, привезли черепицю, нові ванни та плитку. Будинок справляв не найкраще враження; коли ж у вицвілому рожевому халаті нарешті з’явилася Марґо, яка тепер знову мала вигляд потріпаного м’якого ведмедика, я, з одного боку, заспокоїлася — бо такою вона точно не могла подобатися Левіну, а з другого — відчула себе приниженою перед власною сім’єю.

Але моїх батьків цікавила не так Марґо, як аристократичний стиль вілли; насамперед їх здивував сад з високими ялинками, які я любила найменше через їхню низькопробну німецьку похмурість. Я навіть роздумувала над тим, щоб їх зрізати, а на їхньому місці посадити вишні та яблуні. Кортадерія на вході до саду теж мені заважала — але знову ж таки вона подобалася Левіну, який дитиною любив хуліганити її високими колосками.

Як тільки мої батьки та Боб зі своєю сім’єю нарешті поїхали, я одразу ж перейшла до розмови про смерть Германа Ґрабера. Левін удавав із себе дурного.

— Старий лікар хоче привернути до себе увагу, — сказав він. — Зрештою, я сам бачив дідуся; ідеальна картина упокоєння, чесне слово. Невже ти більше довіряєш тому базікалу, ніж мені?

Я мало не сказала: «Так». Але невже наше подружнє життя мало одразу ж починатися з суперечки? А тут іще та справа з Марґо ― щоправда, я не хотіла щось стверджувати лише на основі необґрунтованих ревнощів.

Настрій у мене був кепський, я шкодувала, що не пішла на тиждень у відпустку. Я б залюбки поїхала на кілька днів у Венецію, але Левін дотримувався похмурого переконання, що там доведеться тинятися по визначних місцях серед натовпу америкосів та японців. Він більше хотів побачити Гонконг. Тож ми домовилися під час наступної відпустки полетіти на три тижні до Східної Азії, а цього разу утриматися від подорожі.

Сказати правду, я раділа, коли знову йшла на роботу. Хоча Левін і був милим та дарував мені дорогі на вигляд речі, у яких я не мала потреби, але загалом я знала, що то були спроби підкупу. Він же одружився зі мною не через мої гарні очі.

— А ви? — тут знову в розповідь утрутилася пані Гірте, яка цього разу не спала ані секунди.

— Що я?

— Я маю на увазі, що й ви вийшли за нього, щоб нарешті мати дитину.

— Навіть якщо й так, — відповіла я не зовсім привітним голосом.

Вона не вгавала, тож далі я почула у свій бік цитату з Біблії: «Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким».[5 Мт. 19:14, переклад І. Огієнка.]

— Добраніч! — відповіла я.

8

Імовірно, пані Гірте нишпорить у моїй шухляді так само, як і я в її; а втім, мені було б украй неприємно, якби вона знайшла там листівку Левіна й лист Павела. Нещодавно я таки дещо вполювала: в одному з її детективів лежала фотографія. Одягнена у спортивну парку, вона везе на прогулянку чоловіка у візку; найпевніше, пані Гірте шукала умиротворення на ниві милосердя. Паралізований, мабуть, колись мав досить добрий вигляд, зразок постарілого шістдесятивосьмирічного, хоча зараз можна помітити лише мізерні залишки колишньої особистості.

Останнім часом вона проявляє до мене більше зацікавлення, але це не приводить до того, що вона розповідає щось про себе — мабуть, там нема що розказувати. Хай там як, це до сміху нудно, коли вона з пані Рьомер балакає про собак, лікарів та колишніх колег. Можливо, саме через це сусідка невтомно підштовхує мене до розповіді.

Левін не казав цього прямо, але очікував, що я перепишу все майно на нього. Він давав мені це зрозуміти усілякими натяками та любовними жестами зі свого боку. Я скористалася цією ситуацією, щоб таки дізнатися, чому Дітер та Марґо одружилися.