Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 43)

— Не будіть хлопців. Їм на вранішню зміну заступати й знову до вечора працювати.

Сашко подивився на хлопчаків, і в нього стислося серце. Пригадалося, як кілька днів тому, повертаючись до управління, на Піщаній вулиці, коло самого лісу, помітив на дорозі кількох хлопців. Вони йшли гуртом і щось за собою тягли. Коли хлопці наблизилися, Дорохов побачив, що вони везуть санки з акуратно перев'язаними мотузкою ялинками. Найстаршому з хлопчаків на вигляд було років десять. Розмахуючи руками, він збуджено про щось розповідав меншим дітлахам. Несподівано вся компанія зупинилася біля Олександра. Маленьке кирпате хлоп'ятко в тілогрійці, в лосячих унтах, з сокирою за поясом виступило наперед.

— Ми ось сперечаємось усі з Кешкою, — показав він на свого ватажка. — Скажи нам, дядечку, може до різдва війна скінчитися? Кешка каже, вдарять морози — і фашисти поколіють од холоду.

— Правильно міркує ваш Кешка, — вирішив підіграти дітлахам Дорохов. — Дід Мороз, кажуть, уже заробив медаль «За доблесть». Він я-ак навалився на фриців, я-ак дав їм сибірського холодку ковтнути, так вони одразу й драпонули від Москви, аж п'яти замиготіли. Куди ж ви стільки ялинок везете? Продавати?

— Навіщо продавати? — здивувався Кешка. — По ялинки ще й завтра доведеться їхати. Не тільки собі, а для всіх. У нашому будинку тридцять шість квартир, а батьки лиш ось у Севки, — Кешка показав на худенького хлопчика, який знизу вгору пильно розглядав Дорохова, — та в Танюхи з Кланькою зосталися. От ми всім по ялинці й привеземо. А замість подарунків хай Дід Мороз фрицам ще снігу та віхоли підкине.

Попрощавшись з хлоп'ятами, Сашко вже одміряв з півсотні кроків, коли його раптом наздогнав Кешка.

— Дядьку, а у вас є ялинка? — запитав він, переводячи дух.

— Ні, друже, нема. Ніколи по ту ялинку, — признався Дорохов.

— Тоді зачекайте. Ми вам маленьку дамо. — Кешка збігав і притяг пухнасту ялиночку.

Дорохов хотів запитати бригадира, чому підлітки сплять прямо тут, у цеху, але передумав.

— Ходімо звідси, — сердито запропонував він заступникові директора. — Не буду я вашої крадіжки розкривати. Чорт з ним, з буфетом. Цим хлопчакам у школі б учитися та гратися біля ялинки. Ти керівник великого заводу, подумав би разом з директором, як хлопцям у новорічне свято виділити по шматку хліба з цукром… Тоді в буфет напевно ніхто й не поліз би. А що у вас у клубі вчора було? Нічого? Ялинку дітлахам організували б… Між іншим, ще й зараз не пізно.

Наче перевернулося щось у душі в Олександра після новорічного чергування.

І потім ще довго перед очима поставали цехи заводу, хлопчаки на ящиках, в гуркоті верстатів і скреготі металу…

Цей день розпочався звичайною ранковою п'ятихвилинкою. Зібрався увесь наявний склад відділення обговорити план проведення операції на базарі.

Говорили голосно, сперечалися, і Олександр не одразу звернув увагу на те, що прочинилися двері. Помітив — зірвався з місця.

— Батьку! Та як же ти? Заходь!

Сашкові захотілося, як маленькому, кинутися батькові на шию, і тільки в останню мить він стримався. Збентежено оглянув підлеглих. Крутов рушив до дверей перший, а за ним решта.

— Ми тоді трохи пізніше, Олександре Дмитровичу, зайдемо, самі обговоримо — і до вас…

Сашко довго вдивлявся в рідне обличчя. Як батько змінився! На скронях сивизна, щоки запали.

— Ну як ти тут, синку? Я до тебе ненадовго. Ось покурю та на тебе подивлюся…

Батько розстебнув кожуха, дістав з нагрудної кишені гімнастерки портсигар, і Сашко побачив, як поряд з орденом Червоного Прапора блиснула сріблом медаль, одержана за Халхин-Гол. Дорохов-старший кілька разів глибоко затягнувся.

— Піди, Сашко, відпросися в начальства і забирай на вокзалі матір. Привіз я її до тебе, не спитавшись. Розумієш, ніколи було листи писати. Позавчора прийшов наказ нашому полкові на захід. Мене відправили до вас по нову техніку, ось і взяв її з собою. Матір знайдеш у військовому залі, сидить там на своїх клумаках. Тож іди. А я не маю часу. Може статися, і не побачимося… — батько помовчав, — до перемоги. Не журися, не вішай носа, козаче. Ще погуляємо. — Він невесело всміхнувся. — Мене не проводжай, не люблю. Іди, вона, мабуть, всі очі видивила. Бережи її, синку.

Це була їхня остання зустріч.

КОЗУБЕЦЬ РВЕТЬСЯ НА ФРОНТ

Весна тисяча дев'ятсот сорок другого року випала похмура, дощова.

Дорохов з матір'ю займав кімнату в комунальній квартирі на верхньому поверсі триповерхового будинку. Звичайно він повертався пізно, останнім із мешканців, коли вхідні двері вже замикали на ніч. З площадки сходів ще один марш вів на горище, куди двері були зачинені. В цьому закутку було завжди темно, та й увесь під'їзд ледве освітлювався тьмяною, на шістнадцять свічок, лампочкою, яку опівночі обов'язково хтось гасив. Ліхтарика він не брав з собою, оскільки беріг батарейки. Ось і тепер у темряві пласким ключем він намагався попасти у вузьку щілину замка.

Біля горішніх дверей почулося шарудіння, і хтось тихо, невпевнено спитав:

— Це ви, Дорохов?

Голос був спокійний і навіть видався знайомим, проте Сашко не міг згадати, де й коли він його чув.

— Коли прийшов, то чого ж ти там стоїш, іди сюди. Ти сам?

— Сам я, Олександре, сам. Ось подивися! Було чути, як «гість» черкнув сірником, зламав один, другий, вилаявся.

— Розумієш, я спочатку на горищі сидів, а там протяг і холоднеча. Коли світло погасили, сюди перебрався, але відігрітися ніяк не можу.

— Як же ти на горище потрапив? Там же замок, — здивувався Сашко.

— Ха! Замок!

Нарешті сірник спалахнув і висвітлив худу постать чоловіка в чоботях і шинелі, з рукою на перев'язі. Білий бинт виднівся й з-під шапки. Сірник розгорівся, і «гість» підняв його над головою, освітлюючи всього себе, мабуть, для того, щоб Дорохов переконався, що нема у нього зброї.

— То що, так і будемо через сходи говорити? — запитав Сашко. — Іди сюди, давай знайомитися.

— Ми з тобою, Олександре, давно знайомі, тільки ти мене не впізнав. Льоха я, на прізвисько Козубець. Невже й тепер не згадав? Діло маю до тебе, допоможи.

У худому чоловікові в військовій формі Сашко впізнав Чипізубова, злодія, з яким познайомився за досить дивних обставин, у кіно. Разом з ним дивився тоді фільм «Син Зорро». Давним-давно це було, ще в тому, довоєнному житті…

Першою думкою було, що Козубець воював, був поранений, утік з госпіталю і тепер не хоче на фронт, шукає приводу, щоб залишитися в тилу.

— На фронт боїшся? — прямо спитав Сашко.

— Та ти що, збожеволів, чи що? — обурився Козубець.

— Гаразд, ходімо. В кухні поговоримо. Чайку вип'ємо та підвечеряємо. Тільки врахуй, кухня в нас спільна, на десять родин, сусідів не розбуди. Посвіти мені, бо я цього бісового замка ніяк не відімкну.

Дорохов разом з Козубцем тихенько зайшли в кухню.

Сашко причинив двері, розпалив гасницю і поставив чайник. Сходив навшпиньки до кімнати, приніс миску дерунів, що мати напекла йому на вечерю, зазирнув у каструлю й поцікавився, чи їстиме дорогий гість суп.

Козубець, що зручно вмостився на табуретці, мовчки кивнув.

— Ну, розповідай, як на фронт потрапив, — спитав Сашко.

Козубець скинув з себе шинель і шапку, поклав усю свою амуніцію на лаву, поправив на голові бинт. Під шинеллю в Льохи виявилася майже нова шерстяна гімнастерка. Таке саме солдатське галіфе, заправлене в добротні ялові чоботи. Закурив цигарку, жадібно ковтнув дим.

— Розумієш, не був я в армії. Таких, як я, не беруть. Сам знаєш. Усю цю «перемінку» Таська на барахолці купила. Пам'ятаєш Таську? Ну, вона ще тоді мені передачі носила? Так ось. Я в таборі, а вона щомісяця до мене — то їжу, то одежину якусь привезе. Перед самим Новим роком приїхала й каже, що ти знов у карному з'явився і великим начальником став. Задумав я з тобою порадитися і попросив Таську одежину підходящу мені приготувати та дізнатися, де живеш. Учора втік і одразу до Таськи. Переодягся, руку замотав, а вона мені ще й голову. — Чипізубов підняв бинти, і з-під білої марлі стало видно коротко обстрижене волосся. — Я в колонії всьому начальству набрид як гірка редька. Нам дозволено раз на місяць заяви писати. Ось я щомісяця й писав. — Льошка витяг з-за халяви загорнуту в газету пачку паперу, розгорнув і передав Дорохову — Дивися! Одинадцятий місяць іде війна, і заяв тут десять штук — і на кожній відмова. Все через те, що я рецидивіст, три судимості в мене, та ще два роки недобутого строку. Не вірять, що на війну рвуся Батьківщину захищати, що життя за неї не пошкодую. Ось і прийшов до тебе. Ти, Сашко, людина, я тобі вірю, вирішуй мою долю. Як скажеш, так і зроблю.

— Ходімо до мене в кімнату, поспимо, тільки тихо, щоб матері не розбудити. Вона з чергування, а вранці подумаємо, як жити далі.

Наступного дня Сашко насилу розбуркав гостя. Спав Козубець, укрившись шинеллю, на підлозі, на матраці, що постелив йому навпомацки господар. Спав міцно, посопуючи, підклав обидві руки під щоку, а прокинувшись, зірвався, здивовано озираючись.

— Гаразд, іди вмивайся, та будемо вирішувати, що нам з тобою робити, а заразом поснідаємо. Мати вже на роботу пішла.

Поки Козубець умивався, Олександр обмірковував, як йому діяти. Куди подіти хлопця? Відправити його до Таськи? Мабуть, не варто. У селищі або в неї на квартирі Козубця затримає перший-ліпший міліціонер. А вже коли місцевий дільничний дізнається, тоді все загинуло. Доведи потім, що цей Льоха втік з найкращих міркувань. Ніхто, напевне, не повірить. Та й не добратися Льошці до своєї знайомої. На першому розі зупинить патруль: «Ваші документи». Ні, так не можна.