Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 42)

— Ти їх убивай якнайбільше, дядьку Сашо!

— Кого? — не одразу зрозумів Дорохов.

— Та фашистів. — І хлопчик серйозно потис йому руку.

…Як же їх убивати, коли поїзд несе його зовсім в інший бік, далі від смертного бою і народної війни! Як жити йому, Дорохову, думав Сашко. Написав купу рапортів, писав про те, що з відзнакою закінчив школу снайперів, доводив, що може бути розвідником… І все марно… В розмові з військкомом промайнула надія… А тепер усе загинуло. Перевертаючись з боку на бік, він так і не заснув до самої Чити.

На читинському вокзалі його зустріла жінка. Вона дивилася з величезного полотна, пригортаючи до грудей дитя. Вітер колихав тканину, і здавалося, що обличчя й губи її були живі.

Мати запитливо простягла вперед руку, і слова, написані внизу, сприймалися не очима, а серцем, вони лунали голосно, на весь вокзал, на всю площу, запитуючи його, Сашка: що він зробив для фронту?

Дорохов ішов з вокзалу пішки, подумки відзначаючи зміни. Завжди багатолюдні, читинські вулиці збезлюдніли. Назустріч траплялися солдати й командири поодинці й групами. Пройшли строєм кілька підрозділів, із зброєю, з повною викладкою. Сашко зупинився, розглядаючи роту солдатів, озброєних автоматами. Ця зброя була рідкісною, а тут ціла рота. Цивільних майже не зустрічалося. До управління всього три квартали, але Сашка двічі зупиняв комендантський патруль. Лише під час другої перевірки він збагнув, що його кожух і шапку вважають військовою формою. Біля крамниці, де колись купував хліб, тяглася довга черга — бабусі, жінки й кілька дітей. Чоловіків у черзі не було. На весь довгий хвіст двоє дідів.

На службу він ішов як на каторгу. Навіщо йому це підвищення? Фронт — он куди йому треба. Батько прислав листа, довгого, майже на чотири сторінки, зроду таких не писав. Усе поради, поради — на всі випадки життя, а під кінець прохання не кидати матір. Мабуть, не ризикнув прямо написати, що чекає відправлення на фронт. Батько воюватиме, а він, молодий і здоровий, відсиджуватиметься в тилу. Закінчиться війна, як він людям в очі подивиться?

У мирний час він був би щасливий стати начальником найбойовішого відділення в карному розшуку. Легко сказати, відділення по боротьбі з убивствами, розбоями та грабунками довіряють йому, комсомольцеві Дорохову. Але тепер це призначення його не радувало, більше того — було не до речі.

Дерев'яний будинок управління, де він працював майже два роки тому, здався йому якимось сірим, непривабливим і ще більше наганяв тугу. Біля під'їзду замість постового міліціонера стояло дівча. Міліцейська форма висіла на ньому мішком. Тоненькі дівочі ніжки запросто могли увійти в широку халяву одного чобота. Кобура револьвера відтягнула пояс. Сашко згадав бравих, підтягнутих міліціонерів, по яких відвідувачі судили про всю міліцію…

У коридорі на дверях упали в око таблички з новими прізвищами. Там, де недавно працював Торський, значилося: «М. С. Арзубов».

…Того самого дня Дорохов одержав окремий кабінет і десять працівників. На місці було троє: два юнаки, недавно переведені з міліціонерів, та літній чоловік з дільничних. Старший уповноважений Крутов лежав після поранення в лікарні, ще троє перебували у відрядженнях.

Звичайно, подумав Сашко, в отакому складі він найдосвідченіший. Крутова він знав раніше. Тямовитий, але з грамотою в нього кепсько. З тими, що у відрядженнях, стикатися доводилося, нічим особливим вони не виділялися. І знову Сашка огорнула туга. Під кінець дня до нього прийшов старий комендант, передав ключ і ордер на кімнату:

— Займай. Кімната гарна, і людина там жила путня. Пішов на фронт з перших днів. Тепер у мене таких хоромів хоч відбавляй. Не сподобається — іншу дам.

Навіщо йому ці хороми? І в управлінні на дивані можна спати. Все одно він затримається тут недовго.

Дорохов виконував свої обов'язки майже машинально і ходив сам не свій. Нарешті він не витримав. З рапортом пішов до нового начальника карного розшуку.

Аркадій Порфирович Гущин, високий, мало не двометрового зросту, з довгим, якимсь похмурим обличчям, дуже спокійно прочитав рапорт.

— Тяжко тобі, Дорохов? А мені, думаєш, легко? Двоє синів воюють, один уже в госпіталі, а я, здоровий дядько, тут, у тилу. — Він говорив тихо, повільно, наче маленькій дитині.— Ходив до начальства з таким самим рапортом. А мені спокійно так пояснили, що коли ми не виправимо становища зі злочинністю, то під суд віддадуть, і тоді, може, й потраплю на фронт, але тільки в штрафники. Даремно ти метушишся. Ми тебе як ділову людину сюди взяли, а ти начебто саботажем надумав займатися. Ти у Крутова в лікарні був? Погано, що не вибрався. Все зі своєю кривдою носишся. Дзвонив я сьогодні його лікареві, каже, наче краще Крутову стало. Тобі не розповідали, як його поранили? Ні? Тоді слухай. Під час його чергування прийшла жінка і заявила, що в неї переховується дезертир, якийсь далекий родич. Утік з пересильного пункту — і прямо до неї. Спочатку казав, що його відпустили в гості на добу, а потім признався, що на фронт не хоче. А в цієї заявниці і чоловік і брати воюють. Ну от вона спочатку його умовляла самому об'явити себе, а коли гість не послухався, прийшла до нас. Крутов узяв з собою міліціонера і разом з жінкою пішов до неї додому. Домовилися, що вона відчинить двері, зайде й непомітно впустить Крутова. Та не так сталося, як гадалося. Відімкнула жінка замок, а зсередини гачок накинутий. Постукала. Гість відчинив, побачив міліцію і одразу вихопив з кишені своєї шинелі, що висіла в коридорі, обріз мисливської одностволки. Крутов жінку прикрив, а заряд дробу йому самому дістався. В плече та в руку. Добре, що міліціонер вирвав обріз і скрутив дезертира. Ти до своїх підлеглих хоч придивився? Мені твій Костін подобається. Брали ми тут перед твоїм приїздом одну зграю. Почалася перестрілка. Дивлюся, цей Костін просто під вогнем бігом до хати попрямував. Після операції почав йому вичитувати, а він і каже: «Дарма ви, товаришу начальник. На фронті люди на танки у повен зріст ходять, а я тут перед усякою сволотою на череві повзти повинен?» До Крутова разом давай з'їздимо, а підлеглих учи. Досвід у тебе є, та, кажуть, і в теорії ти розбираєшся. А на війну поки що відпустити не можу. Тут у нас теж усяке буває. Ти знаєш, що наші заводи виробляють? Можу сказати, люди ні вдень ні вночі від верстатів не відходять, щоб на фронті нашим легше було. Хто ж цих людей охоронятиме?

Поговорив по щирості з Дороховим і Микола Савелійович Арзубов.

— Це ж я тебе рекомендував на цю посаду. Казав, що ти людина серйозна, енергійна, вміст працювати, а ти розпустив нюні й одно торочиш: «На фронт, на війну». Та ми всі воювати хочемо, але можеш ти зрозуміти, що й наша робота людям, Батьківщині потрібна. Ач, герой який знайшовся!

Микола Савелійович вичитував Сашкові довго, пригрозив, що сам поставить про нього питання на комсомольських зборах.

— Ось що, Дорохов, — перейшов він на офіційний тон, — підготуй усі матеріали про оперативну обстановку в області по лінії свого відділення і доповіси на партійному бюро нашого відділу. Вистачить тобі й двох діб. Якщо трохи недоспиш, дарма, менше часу на всякі дурощі залишиться.

Оперативна обстановка в області й справді була складна. Воєнне лихо, що охопило країну, збурило, схвилювало й підняло на великий; подвиг радянський народ. Одні пішли захищати Батьківщину, інші трудилися самовіддано, без відпочинку, щоб у воїнів було все необхідне — і зброя, і хліб, і одяг. Але знаходилися й такі, що до якогось часу ховалися по різних кутках, а тепер, у пору всенародного нещастя, попідводили голови. Посилилися спекуляція, злодійство та різні махінації, пов'язані з продовольством. Покидьки, які не бажали служити в Червоній Армії, об'єдналися в зграї, збираючи під своє крило карних злочинців, колишніх куркулів. У тайзі з'явилися банди, а на околицях міст, на копальнях, навіть у Читі почалися розбої. І Дорохов відчув, яка величезна відповідальність лягла на його плечі.

У НОВОРІЧНУ НІЧ

Відповідальний черговий обласного управління міліції Олександр Дорохов був готовий до будь-яких пригод.

Проте тисяча дев'ятсот сорок другий рік прийшов тихої, спокійної ночі. Об'їжджаючи міські відділення міліції, він бачив, що на вулицях не було галасливих, веселих компаній, навіть окремі перехожі не зустрічалися. Місто завмерло, немов прислухалося до далекої війни.

Ніч минула спокійно, без усяких пригод. Лише перед ранком пролунав тривожний дзвінок. На великому механічному заводі хтось заліз до їдальні, що містилася на території самого заводу, і вчинив крадіжку. Сашко виїхав на місце, оглянув їдальню й буфет, звідки було вкрадено кілька кілець ковбаси, три пачки рафінаду та два буханці хліба. Дослідив замок, відчинений цвяхом, і сліди на підлозі.

— Територія заводу охороняється? — спитав заступника директора, який повідомив його про крадіжку.

— Звичайно. Ви ж, мабуть, знаєте, що ми виробляємо? На завод миша не прошмигне.

— Щодо миші — це ви правильно сказали. А підлітки у вас працюють?

— Працюють, — не здивувався з запитання заступник. — І в нічну зміну теж.

— Тоді пройдемо по цехах, — запропонував Сашко.

Біля верстатів на якихось ящиках і лавках стояли хлопчаки. Дорослі траплялися рідко. В одному цеху в кутку біля батарей парового опалення на купі клоччя й ганчір'я спало чоловік з десять хлоп'ят. До заступника директора підійшла жінка-бригадир. Поглядаючи то на нього, то на Дорохова, попросила: