Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 45)

Чипізубов пішов швидко, впевнено, наче за дві доби став іншою людиною. А може, допомогла йому так рішуче ступити за дріт віра в людей. Дорохов зачекав, поки Льоха зникне за прохідною. Взяв портфель і попрямував до начальника колонії вручити листа Костянтина Івановича.

ПО СТАРИХ МІСЦЯХ

Дорохов сидів у кабінеті начальника карного розшуку, роздавлений несподіваним нещастям. Гущин повідомив його про загибель Володі Лисіна. Здавалося, зовсім недавно Дорохов здавав Володі справи в Петровську-Забайкальському, і ось його немає серед живих…

— Сам розумієш, краще за тебе ніхто не знає району. Збирайся і їдь. Допоможи знайти злочинців. Усю організацію роботи бери в свої руки. Вчора його вбили. Мені Сидоркін над ранок подзвонив. Подробиць він і сам не знає, сказав, що виїжджає на місце злочину….І знову, як на похороні Чекулаєва, прогримів залп. Дорохов сумно прислухався до лункого стукоту перших грудок землі, що падали на труну. Ці удари тупим болем віддавалися в серці.

Прямо з кладовища всю оперативну групу, створену для затримання злочинців, зібрали в кабінеті начальника міліції. Сидоркін, змарнілий і, як здалося Сашкові, дуже постарілий за зиму, доповідав тим, що зібралися:

— Тиждень тому Лисін верхи вирушив по селах перевіряти роботу дільничних. Замість тих, хто пішов до армії, ми призначили нових, недосвідчених, із старих та невійськовозобов'язаних, от і доводиться вчити їх на ходу. Позавчора вранці Лисін був у селі Обор, подзвонив черговому, сказав, що виїжджає до Харауза не трактом, а навпростець, через хребти, повз займанки, але не доїхав. Прийшов у село його неосідланий кінь. Хараузький дільничний відчув недобре і з одним колгоспником вирушив по сліду. За десять кілометрів од села прямо на дорозі знайшли вбитого Лисіна. При ньому не виявилося ні зброї, пі польової сумки з документами. Ми виїхали на місце. Судячи з слідів, злочинців було двоє. Можливо, Лисін зустрів їх на дорозі, спішився, стояв з ними, розмовляв і курив. На місці знайшли два недокурки: один — самосад у газеті, другий від «Біломора», обгорілий сірник, гільзу від трьохлінійки та калюжу крові. Лисін дістав дві ножові рани в спину та кульову в голову. З його ж гвинтівки.

— А де речові докази? — поцікавився Дорохов.

— У мене, Олександре Дмитровичу, — одразу ж відповів Степан Простатін. — Недокурок із самосадом маленький, у газетному тексті нічого не розбереш, а гільза, судячи з заводського маркірування, з нашого складу. Хто вони, ті двоє, куди пішли — по слідах не розібрати. Собаки не використовували, немає у нас собаки. Разом з провідником Байкала призвали до армії. Обидва злочинці в чоботях, я там зліпки гіпсові зробив. Дорога ж ця безлюдна. Люди там тільки в косовицю бувають. Ніхто в Хараузі сторонніх не бачив. Та й чоловіків там лишилося — один, другий, та й усі. Треба виїжджати на місце й шукати, ми ж там лише один день і попрацювали.

—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?

Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:

— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.

У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.

— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.

Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.

— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.

Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».

Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.

Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.

Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.

Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:

— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.

На сопку Гостєв їхав перший, раз у раз погладжував шию свого коня, ласкаво його під ганяв і розмовляв з ним, як з людиною. Не витерпів і похвалився:

— Який уже рік полюю з коня. Він у мене до рушниці привчений. По тайзі шастає, мов лось. Двох лайок тримаю. Отак бригадою і звіруємо.

Олександр пригадав, як хвалив Хлинов цього мисливця: «Дві ліцензії дали на ізюбрів, одну Прокопові виділили, другу Мишаньці Гостєву, він справний мисливець». Ось тут, у тайзі, і був потрібен йому саме такий «справний» помічник — експерт у тайгових справах. Їхали тією самою дорогою, якою Дорохов ще до війни їздив з Хлиновим. Світанок застав їх на вершині першої сопки. Мисливець одразу звелів зупинитися в ялиннику, щоб завчасно їх не помітили, а сам узяв у Простатіна бінокль і почав оглядати луки, що розкинулися внизу, — єлань,[3] річку, що підступала до протилежної лісистої сопки. Особливо ретельно оглянув стіжки сіна, складені по всій долині. Коли мисливець повернув бінокль, Простатін передав його Дорохову.

— Отам, метрів на триста ближче до річки, кущ бачите? Якраз поряд усе й сталося.

Повторний огляд місця злочину нічого не дав.

— Дарма шукаєш, Олександре! Я після твоїх уроків щоразу тепер на місці розгадки шукаю. І тут усе обнишпорив.

—І правильно робиш, Степане. — Дорохов ще раз глянув на землю, що увібрала кров Лисіна. Там тепер виділялася тільки бура, вкрита інеєм пляма. Обидва попрямували до мисливця.

Михайло Гостєв сидів на уривистому березі й чекав.

— Як, начальники, знайшли щось чи ні? Гляньте на мою знахідку. — І показав на вогнище на березі.

— Недавно палили. Днів три-чотири тому, не більше.

На дні невеличкої улоговинки зберігся попіл від маленького вогнища. Тут же валялася порожня, закопчена на вогні консервна бляшанка, кришку з якої, акуратно зрізану ножем і зігнуту черпачком, знайшли неподалік. Михайло хотів підняти їх, але Простатін попросив не чіпати.

— Зачекай, Мишаню. Може, сліди пальців знайдемо. Що ж, вони, виходить, тут снідали?

— Банка «мікоянівської» тушонки — малувато для двох чоловіків. Видно, водичку з річки кип'ятили. Он листя скручене, виходить, траву замість чаю заварювали. А потім і всмак покурили. — Гостєв показав на два малесенькі недокурки. — Але з тютюном у них погано. Досмалили так, що насилу нігтями самокрутку можна захопити. Тут вони, видно, й помітили вашого начальника.

Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.

— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.

— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.

— Знати б, хто вони, звідки?

— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.

— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?

Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.

Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.

— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.

— Чи далеко до тракту?

— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.

— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.

— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.

— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.

— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.