Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 17)
— Але для цього потрібні гроші, і немалі.
— Я сподіваюсь, що матиму їх.
— Чи не підкажете ви мені: як можна швидше розбагатіти?..
— Не іронізуйте, шеф. Недобре сміятись над бідною дівчиною.
— Я і не думав…
— Якою я вам здаюся, шеф? — раптом спитала Маргарет і з цікавістю глянула на Клауса.
— Ви чарівні, Маргарет.
— Чому ж ви не допускаєте думки, що я можу щасливо вийти заміж?
— Маргарет, але ж одруження не планують! — емоційно, аж ніби трохи навмисне, промовив Клаус.
— Шлюб — це насамперед союз двох людей, які потрібні одне одному. Хіба не так?
— Так, але… кохання хоча б напочатку мусить бути між ними?
— А хто вам сказав, що я збираюсь виходити заміж без кохання?.. Все залежить від обставин. Можливо, я і буду кохати свого чоловіка… Ну, а якщо ні, то хіба кохання ми зустрічаємо лише в шлюбі?
— Так, Маргарет, що не кажіть, а наші покоління розділяє прірва.
— Не перебільшуйте, шеф. За століття людська природа майже не змінилась. Але люди часто забувають про те, що було з ними в молоді роки.
— По-вашому, я вже такий старий, що й не пам'ятаю своєї молодості?
— Пробачте, шеф, я мала на увазі зовсім не вас… Просто ви належите до іншої категорії людей, ніж я. Ви, по-моєму, ідеаліст…
— Це погано?
— Ні, що ви! Без ідеалістів просто було б нудно на землі. Уявіть, що якби весь світ мав тільки одну фарбу — зелену, чорну або оранжеву, — як би було нудно.
— Ви мене втішили, Маргарет…
— Пробачте, шеф, за нескромне запитання: а чому ви й досі не одружені?
— Питання не так нескромне, як непросте…
— У вас була яка-небудь романтична історія?
— Чому ви так вирішили?
— Так… Не знаю…
— Я справді кохав одну дівчину, Маргарет… Але це було давно, дуже давно. І її вже немає живої.
— І з того часу ви нікого не кохали?
— Можна сказати, що ні!.. Це, по-вашому, смішно? — запитав він.
— Ні, чому ж? Це зовсім не смішно…
Помовчавши, вона додала:
— Ви відчуваєте, як виливає на людей повітря Парижа? І ми з вами заговорили на вічну тему — про кохання.
— На службі нам просто ніколи говорити про це, а коли б ми займались там подібними розмовами, то моє видавництво пішло б з димом.
— І все-таки, відверто кажучи, шеф, я часто сердилась, коли ви не помічали мене.
— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…
Еллінг, задоволена, розсміялась.
Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.
— Куди ми тепер прямуємо, шеф?
— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.
Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.
— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.
— Ай справді, навіщо його залишили таким?
— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.
Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.
Вони минули острів Сіте, пройшли під Королівським мостом. Спереду маячив міст Олександра Третього.
— Чудово! — сказала Маргарет і розкинула руки, немовби ловила вітер. — І все-таки Париж треба «дивитись ногами». В Парижі я рідко користувалась транспортом, хіба тільки інколи, ввечері, коли запізнювалась у Сорбонну.
— Ви навчались у Сорбонні?
— Ні. Я просто відвідувала деякі лекції.
— А чому ви не залишились у Франції, Маргарет? Адже ця країна вам подобається?
— Так, дуже… Але жити тут… Як би вам пояснити? Ви б стали, наприклад, жити в театрі? Ви ходите туди, щоб повеселитись або пережити сильні почуття, насолодитися видовиськом, але жити?.. Париж, як свято, у великих дозах він стомлює, хоча я дуже люблю свята і завжди чекаю їх.
— Німеччина вам не подобається, Англія, наскільки я зрозумів, — теж, Франція… Про Францію ви щойно сказали. В якій же країні ви хотіли б жити?
— В Америці.
— А ви були в Америці?
— Ще ні, але обов'язково буду.
— Чим же вас так приваблює Америка?
— Мені здається, що в цій країні є все: і частка Франції, і частинка Англії, і часточка Німеччини. Америка — це країна емігрантів, і кожна національність продовжує зберігати свої звичаї, смаки, нарешті, характери, плюс до цього ще й те, що ми і називаємо Америкою: перша в світі промисловість, чудові автомобілі, високий рівень життя…
— Я бував в Америці. Звичайно, все це там є, що ви говорите, але в житті воно виглядає не так романтично. Я все-таки віддаю перевагу не Америці, а старим європейським державам.
Катер обігнув острів. Зустрічний вітер дихав прохолодою і сповіщав про наближення вечора. Легені Парижа за день видихнули багато газів, і туманець, мов серпанок, вкутував Ейфелеву вежу.
— Колись самогубці кидались з Ейфелевої вежі, — сказала Маргарет. — Тепер вони обрали Тріумфальну арку.
— Угу, мені казали про це.
— Дурість, чи не так?
— Що дурість?
— Кінчати життя самогубством.
— А хіба ви не припускаєте, що бувають такі ситуації, коли життя стає нестерпним?
— Припускаю, але не для себе.
— Коли б вам загрожувало довічне ув'язнення, що б ви вибрали: в'язницю чи смерть?
— Все, що завгодно, але не смерть. Із в'язниці я б вибралась, із могили ще ніхто не вставав.