Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 19)

— Я погано поводилася? — перемагаючи дрімоту і сп'яніння, запитала Маргарет.

— Не мучте себе, засніть, — запропонував він.

Але цих слів вона, мабуть, уже не почула…

Біля «Байярда» він розбудив її, відчинив дверцята, допоміг вийти. У портьє Клаус узяв ключі, і вони ліфтом піднялися нагору. Коли він підвів її до номера, вона взяла його за руку. Він відімкнув двері і, пропустивши її, зайшов слідом.

— Клаусе, я була б у відчаї, коли б ви зараз залишили мене на самоті, — сказала вона і пішла в ванну кімнату.

Номери Клінгена і Еллінг з'єднувались внутрішніми дверима. Він намагався заснути, але розмова з Бремоном не виходила з голови. Організації, котрі назвав книговидавець, були відомими Клінтону, але про справжнє призначення спортивних клубів він почув уперше. Отже, знову терор, як у тридцяті роки!.. Не випадково ж Бремон згадав про Америку…

Майже безшумно відчинились двері. Клаус прикинувся, ніби спить. Очі його були заплющені, але він чув усе виразно. Він чув, як Маргарет підійшла до нього, зупинилась, і рука з легким запахом жасмину ніжно торкнулась його обличчя. Дотик був настільки м'який, що не міг його розбудити, коли б він міцно спав. Здається, йому вдалося її обдурити.

Маргарет осміліла, підійшла до столу, затрималась біля нього. Що їй там треба? Коли Маргарет почала перекидати його речі, ритися в шафі, він трохи розплющив очі і крізь вії побачив її. Вікно було незашторене, і місячне сяйво освітлювало кімнату. Еллінг нахилилась над валізою і обережно перебирала його сорочки, обшукувала дно… Десь на одну мить пробудилося в Клінгена бажання встати і вигнати її геть. «Налякати!» Але він одразу ж відкинув цю думку: «Ні, краще мовчки стежити».

Нарешті Маргарет пішла до виходу і дуже обережно, як це могла б зробити зовсім твереза людина, причинила за собою двері. Все стихло.

Отже, за ним стежили? Тепер було зрозуміло, що це не просто перевірка, якій він не раз підлягав… Коли ж почалось це стеження і що могло стати приводом до нього? А головне, як близько вони підійшли до нього?.. Треба було приймати рішення.

Зейдліц першим назвав йому ім'я Пітера Гарвея і прямо вказав на його можливий зв'язок з Маргарет. Але чи знає він більше, аніж сказав?.. Не в правилах Зейдліца викладати все, що знає, і, швидше за все, цей хитрий лис щось та втаїв. Але що?

Маргарет Еллінг працювала у видавництві з першого дня його заснування. Клаус не раз помічав, як вона намагалась привернути його увагу: не те, щоб спокушала, але в її поведінці були тисячі дрібничок, що свідчили про її інтерес до нього. Можливо, він цікавить її як багатий жених, а можливо, це вже було завдання Пітера Гарвея?

Клінген теж не міг не помітити зміни, що сталася з Маргарет останнім часом. Це почалося з того весняного дня, коли він, прийшовши до видавництва, застав Маргарет у пригніченому стані. Навіть косметика не годна була приховати, що вона плакала. Це було так не схоже на Еллінг. Того ж дня Маргарет, можливо помилково, подала на підпис Клінгену не той папірець.

— Що з вами, ви захворіли? — співчутливо запитав він.

— Так, так! Я почуваю себе дуже погано. Відпустіть, будьте ласкаві, мене сьогодні…

Це була п'ятниця. А в понеділок вона з'явилась на службу такою ж впевненою, як завжди. І все-таки Маргарет стала якоюсь іншою…

Що змусило її піти на службу до Гарвея? Вражене честолюбство? Гроші? Примус? Для враженого честолюбства у неї, мабуть, не було підстави. Найпростішою відповіддю було б гроші. Вона знала їм ціну. Але тоді чому — сльози?.. Можливо, її змусили. Примус плюс гроші? Але щоб примусити, треба «зачепити» людину. Що могла зробити Маргарет такого, щоб потрапити під владу Сі-Ай-Сі? На це запитання Клінген не міг відповісти.

Коли б він це знав, коли б міг схилити її на свій бік, то, певно, й добрався б до істини: чи цікавиться ним Сі-Ай-Сі як людиною Зейдліца і тими документами, які він отримає в Австрії, чи вони підозрюють, що він — радянський розвідник? Але намір схилити Еллінг на свій бік може одразу ж обернутися проти нього.

Якщо Сі-Ай-Сі цікавиться ним як людиною Зейдліца, то чому тоді Пітер Гарвей розпитував про нього Мітчела Ескіна?

Його повідомлення про таємні плани фашистських партій і спілок були дуже важливі. Але, як правило, вони не вимагали негайної відправки, як це було зі зведеннями в роки війни, бо зволікання, наприклад, з повідомленнями про день наступу могло призвести до непоправних втрат. Тепер відомості, які він добував, лишались свіжими досить довго.

Відомості Клаус завжди залишав у схованці. Схованку він вибирав за містом і користався нею лише раз. У рекламному інформаційному бюлетені видавництва Клінген, користуючись шифром, повідомляв місце, де знаходилась схованка: віддаль до неї, орієнтири. Читачі знаходили в бюлетені лише довідки про нові книги. В такий спосіб Клінген інколи передавав і самі відомості, але дуже короткі.

Про те, що відомості із схованки потрапили за призначенням, Клаус дізнавався з передач однієї відкритої радіостанції. Він слухав цю радіостанцію по середах по приймачу «Телефункен», якими були забиті всі магазини Кельна. Нічого не значущі фрази: «Краще пізно, ніж ніколи», «Хто посіє вітер — пожне бурю» або щось у такому дусі означали: «Все гаразд! Матеріали взяті. Дякуємо!».

Перебираючи в пам'яті всі можливі шляхи, які могли привести до нього Гарвея, Клінген поки що нічого не знаходив.

Розділ дев'ятий

Невеличкий жвавий комісар Клуте чудово пасував до мініатюрного поліцейського «фіата». Коли б на посаду районного комісара підбирали в залежності від того, хто зможе вміститися в «фіаті», то Клуте, мабуть, не мав би жодного конкурента.

Поліцейський «фіат» непоказний на вигляд, але в нього потужний мотор, що дуже важливо, коли тобі треба за кимось гнатися.

Поки що гнатися ні за ким Клуте не доводилось. Гонки часто показували по телебаченню в так званих детективних фільмах. Якщо вірити цим фільмам, то поліція тільки й робить, що ганяється на автомобілях за злочинцями. Недавно Клаус дивився такий фільм. Яких тільки гонок там не було: і на конях, і на вертольотах, і на глісерах, і, звичайно ж, на автомобілях. І хоча життя та робота поліцейського комісара були зовсім не схожими на те, що показували в кіно, Клуте любив дивитися такі фільми. Вони давали йому якийсь душевний заряд, і на свою службу він дивився тоді ніби збоку й оцінював її по-новому.

До того ж Клуте був честолюбний і наполегливий. Тому навіть тоді, коли його начальник, радник юстиції Фрайбергер, порадив залишити справу Кемпки, підкресливши, що це просто нещасний випадок, комісар нишком продовжував ткати павутину. Він встановив, що Шрот, який заперечував знайомство з Розенкранцом, двічі дзвонив колишньому гауляйтеру: перший раз за три дні до загибелі Кемпки, другий — через день після історії з Мірбахом і Факом.

Сумніву не було, Розенкранц і Шрот знали один одного, але приховували це. У всякому разі, приховував Шрот.

На березі озера Клуте знайшов порожню гільзу від патрона. Вона закотилась під оголений корінь старої сосни. Отже, треба було думати, що вночі той, хто збирав гільзи, щоб не залишити слідів, міг її не побачити. Комісар дізнався, що рушниця такого калібру є у Шрота.

Необхідно було також встановити, хто приїжджав до лісника на машині, маслянисті сліди від якої він тоді помітив на асфальтовій стежці біля гаража.

Схоже, що Розенкранц був не останнім гвинтиком у цій справі. Настає час зустрітися з ним.

На перевалі Клуте зупинив свій обдряпаний з правого боку «фіат» і зайшов до маленького ресторанчика з відкритою верандою.

При виконанні службових обов'язків він не дозволяв собі випити навіть пива, хоча дуже любив гіркувате «королівське», дортмундське пиво. Клуте замовив омлет і пляшку кока-коли.

Наближався полудень. Нестерпно припікало сонце. До самого ресторанчика підступав луг, густа соковита трава якого вабила свіжою прохолодою. Клуте не стримався, йому хотілося хоча б чверть годинки покачатися ось на цій траві і заодно ще раз продумати свою розмову з Розенкранцом.

Батьки комісара були селянами, і тому, мабуть, його так хвилювали запахи землі. Він жадібно вдихав солодкі пахощі гнилого торішнього листя, ледве вловимий аромат великих червоних маків і запах землі, яка чомусь пахла сиром і тютюном.

Старі часто писали йому, кликали знову в село, але він завжди відповідав їм відмовою. Тепер, коли він отримав самостійну цікаву роботу в поліції, не могло бути й мови про повернення до селянської праці.

В поліції була не лише робота, а й влада над людьми. Клуте завжди цього не вистачало. В школі через малий зріст він був одним із тих, ким, як правило, попихають сильніші хлопці. З дівчатами теж не таланило. Йому подобались високі. А варто було разок-другий пройтись із такою дівчиною, як вона спочатку взувала туфлі без підборів, а потім і зовсім не приходила на побачення. Все це породжувало в ньому почуття неповноцінності, і він дуже мучився. Йому завжди здавалося, що, як тільки він здобуде владу над іншими людьми, — позбудеться цього відчуття.

Якоюсь мірою це збулося. Варто було йому одягнутися в поліцейську форму, і до нього почали ставитись зовсім інакше: з повагою, несміливо, з острахом — як завгодно, тільки не так, як раніше. Ну ось хоча б цей Шрот… Нечуваний нахаба! А коли він побачив гільзу від патрона в комісарових руках, всю його пиху як рукою зняло. Що ж, коли справа піде так і далі, він примусить поважати себе, а може, і боятися навіть таких, як Фрайбергер. Був тут, звичайно, риск зламати шию, але був і шанс відзначитись, зробити кар'єру. Якщо в нього будуть незаперечні докази, то і Фрайбергер нічого з ним не зробить.