Иэн Макьюэн – Спокута (страница 8)

Брайоні притулилася до стіни та спрямувала невидющий погляд униз, у сад. Для неї то була велика спокуса, магічна і драматична, описати, яка перед нею розігралася сцена і яка тут захована мораль. Але Брайоні дуже добре усвідомлювала: якби її там не виявилося, це все одно сталося б, тому що не було призначено для неї. До вікна її привів тільки випадок. Це не казка, це реальний дорослий світ, у якому жаби не розмовляють з принцесами, а обмінюватися посланнями можуть лише люди. Ще одна спокуса — побігти до кімнати Сесилії, вимагаючи пояснень. Брайоні боролася з собою, бо ж їй хотілося на самоті зберегти легенький трепет, який вона відчувала перед тим, зберегти невловне хвилювання через картину, до розуміння якої вона наближалася — принаймні емоційно. Але розуміння прийде тільки з роками. Вона змушена була визнати, що тут потрібні серйозніші роздуми, які ще не під силу тринадцятирічній дівчинці. Тоді вона не могла знайти точні відповідники словам; справді, тут вимагалося чогось більшого, аніж бажання негайно списати фразами папір.

Стоячи в дитячій кімнаті в очікуванні на кузенів, Брайоні подумала, що могла б описати схожу сцену — теж біля фонтана — та включити в дійство прихованого спостерігача — себе саму. Вона уявила, як біжить до своєї кімнати, хапає стос чистого паперу й бакелітову авторучку з мармуровим малюнком. Подумки вона вже бачила прості речення — накопичення телепатичних символів, що розгортається на кінчику ручки. Брайоні могла написати сцену тричі, з трьох точок зору; її охоплювало відчуття полегшення — звільнення від боротьби між добром і злом, між героями і лиходіями. Жоден з цих трьох персонажів не був поганий, та й особливо гарні вони не були. Їй не треба судити. Не треба бути моралісткою. Треба тільки показати свідомість окремих людей, таку саму живу, як її власна, не борючись із думкою про те, що розум інших теж сповнений життя. Не лише порок та інтриги, плутанина та непорозуміння роблять людей нещасними; передовсім це — нездатність збагнути просту істину: інші люди такі самі реальні, як і ви. І тільки в оповіданні ви можете показати різні думки, продемонструвати, що всі вони однаково цінні. От і вся мораль, потрібна для оповідання.

За шістдесят років по тому вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла шлях усієї історії літератури, починаючи від оповідань, витриманих у дусі європейських народних казок, до драми з простою мораллю, щоб дійти до неупередженого психологічного реалізму, який вона для себе виявила одного спекотного ранку влітку 1935 року. Вона добре знатиме міру власної міфологізації і надасть цьому самоіронічного забарвлення, пародійно-героїчного тону. Її книжки стануть відомі своєю аморальністю, а як усі автори, яких мучить одне і те саме питання, вона відчує потребу написати твір про себе, де кульмінацією стане той момент, коли вона усвідомила себе саму. Брайоні розумітиме, що некоректно згадувати свої драми в множині, що насмішка віддалить її від тої поважної задумливої дитини і що той вельми далекий ранок, який вона згадує, це тільки подальше уявлення про нього. Цілком можливо, що спостереження за зігнутим пальцем, нестерпна думка про свідомість інших і переваги оповідання над п'єсами — це думки, які виникали в неї і в інші дні. Вона також розумітиме, що весь той випадок насправді приваблює своєю значущістю в світлі її опублікованих книжок, а так не було б сенсу його згадувати.

Проте вона не зможе цілком зрадити себе: нема жодного сумніву в тому, що якесь одкровення відбулося. Коли дівчинка повернулася до вікна й поглянула вниз, то помітила, що волога пляма на гравію випарувалася. Тепер нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана, окрім того, що збереглося в пам'яті, окрім трьох дійових осіб і спогадів, які накладались один на інший. Правда стала примарною, як вигадка. Побачивши все як є, прийнявши це, усвідомивши, як саме треба виконати поставлене завдання, Брайоні більше не засуджувала сестру за приголомшливу поведінку — вона-бо роздягнулася серед білого дня, просто біля будинку. Потім сцену можна змінити — написати з погляду Сесилії, відтак — з погляду Роббі. Але ще рано починати. У Брайоні переважило відчуття обов'язку, її прагнення порядку: спочатку треба завершити те, ініціатором чого вона стала: репетицію слід продовжити, прибуде Леон, та й удома чекають на виставу. Їй треба ще раз спуститися до пральні, щоб простежити, чи скінчилося випробування Джексона. Оповідання може почекати, доки вона не звільниться.

Чотири

Лише пізно ввечері Сесилія вирішила, що ремонт вази нарешті завершено. Постраждалий предмет увесь день прогрівався у бібліотеці на осонні, на підвіконні — там, де вікна виходили на південь, і тепер на глазурі було видно лише три чіткі лінії, які зливалися, мов річки на карті,— от і все. Ніхто в житті не дізнається. Коли Сесилія перетинала бібліотеку, обіруч тримаючи вазу, то їй здалося, що чутно тупотіння босих ніг по кахлях у передпокої, за дверима бібліотеки. Минуло вже багато годин відтоді, коли Сесилія свідомо примусила себе не думати про Роббі Тернера, і тепер її обурило, що він заявився до будинку, та ще й знову без шкарпеток. Вона вийшла в коридор, цього разу налаштована зустріти опором його зухвалість чи кпини, але натомість побачила свою сестру, яка явно вскочила в халепу. Повіки у дівчинки напухли й почервоніли, і вона стискала нижню губу вказівним і великим пальцями — давня ознака того, що Брайоні от-от серйозно розплачеться.

— Люба моя! Що сталося?

Насправді очі у Брайоні були сухі; мигцем глянувши на вазу, вона обійшла її та попрямувала туди, де стояв мольберт з прикріпленою на нього афішею — назва вистави була розмальована весело й різнобарвно, як у Шагала, зображені епізоди дійства: засмучені, заплакані батьки махають героїні на прощання; верхова прогулянка узбережжям у місячному сяйві; героїня у ліжку; весілля. Брайоні зупинилася перед мольбертом, а потім із силою відірвала по діагоналі величезний шмат афіші й дозволила йому впасти долу. Поставивши вазу, Сесилія кинулася до сестри, опустилася навколішки, щоб підібрати шматок паперу, який топтала Брайоні. Це вже не вперше вона рятувала сестру від самоспалення.

— Сестричко моя маленька. Це все через кузенів?

Вона хотіла заспокоїти сестру — завжди любила голубити крихітку. Коли та була ще зовсім маленька, їй часто снилися кошмари — вночі вона прокидалася з криком, і Сесилія йшла до сестриної кімнати й будила Брайоні. «Прокинься,— зазвичай шепотіла вона.— Це лише сон. Прокинься». А тоді брала сестричку до себе в ліжко. Їй захотілося обійняти Брайоні за плечі, але та перестала смикати губу й відійшла до дверей, узялася за латунну ручку у формі левової голови, відполіровану сьогодні місіс Тернер.

— Кузени ідіоти. Але не лише це. Це...— вона змовкла, сумніваючись, чи варто довіряти сестрі своє нещодавнє одкровення.

Сесилія розгладжувала зім'ятий нерівний трикутник паперу й міркувала, як змінюється її молодша сестра. Краще було б, якби Брайоні розплакалася, дозволила відвести себе до вітальні, усадовити на шовкову кушетку і втішити. Пестощі, погладжування й заспокійливі слова допомогли б Сесилії забути про суперечливі почуття, які переповнювали її сьогодні. Якщо лагідно поговорити про проблеми Брайоні, це поверне їй самовладання. Однак молодша сестра вирішила пережити своє нещастя на самоті. Розвернулася спиною і вже ширше відчиняла вхідні двері.

— Та що сталося? — Сесилія відчула запобігання у власному голосі.

За спиною у сестри, далеко за озером, де дорога, петляючи через парк, звужувалась і зливалася з обрієм, з'явилася крихітна цятка, що здавалася безформною у мареві розжареного повітря, і то зростала, то мерехтіла, а то, здавалося, щезала. Певно, це Гардмен, який казав, що вже застарий, щоб учитися водити машину, везе гостей у ресорній двоколці.

Брайоні передумала й обізвалася до сестри.

— Усе це помилка. Це неправильний...— вона ковтнула і глянула вбік — це був сигнал, як відчула Сесилія, що зараз пролунає навмання вихоплене зі словника слово.— Це не той жанр! — Брайоні вимовила це, як їй здавалося, з французьким прононсом, майже не ворушачи язиком при артикулюванні «р».

— Жан? — перепитала Сесилія.— Про що це ти?

Але Брайоні м'якими білими ніжками вже прошкандибала геть по розпеченому як жар гравію.

Сесилія пішла на кухню, щоб наповнити вазу, а відтак занесла її до себе у спальню, де вийняла з умивальника квіти. Опустивши їх у вазу, вона помітила: букет черговий раз відмовився набути того начебто природного безладдя, якого вона прагнула, і натомість у воді став неприродно вишуканим: високі стебла рівномірно розподілилися довкруж обідка вази. Сесилія вийняла квіти й знову вкинула у вазу: вони впали, створивши іншу охайну композицію. Навряд чи це мало значення. Важко було уявити, щоб цей містер Маршалл почав нарікати, нібито квіти біля його ліжка надто симетричні. Вона занесла вазу на другий поверх і, здолавши рипучий коридор, зайшла до приміщення, відомого як «кімната тітоньки Венери», і поставила вазу на комод, біля ліжка з балдахіном, нарешті виконавши маленьке доручення, яке мати дала їй уранці, вісім годин тому.