Иэн Макьюэн – Спокута (страница 10)
Кілька хвилин послухавши його, Сесилія відчула приємну млість у животі, замислившись, як це було б самогубно-приємно, майже еротично — вийти заміж за чоловіка такого красивого, багатого й тупого. Він точно прагне наповнити дім дітьми — галасливими твердолобими хлопчиськами, які показилися на зброї, футболі й літаках. Коли гість розвернувся до Леона, Сесилія роздивлялася його профіль. Чоловік говорив, і над щелепою сіпався довгий м'яз. На бровах закрутилося кілька чорних волосин, а з вух проростали такі ж самі чорні волоски, кумедно закучерявлені, як між ногами. Сказав би своєму перукареві, щоб повисмикував.
Сесилія трохи позизила оком на Леонове обличчя, але той чемно дивився на свого друга, певно, вирішивши не зустрічатися поглядом з Сесилією. Дітьми вони полюбляли мучити одне одного грою «хто кого передивиться» на недільних ленчах, які батьки влаштовували для старших родичів. Це були особливі випадки, коли подавався старовинний срібний сервіз; високоповажні двоюрідні дідусі й бабусі, а також рідні бабуся й дідусь із материного боку виросли за вікторіанської доби, були людьми скромними й суворими, утраченим поколінням у чорних уборах, яке вже понад двадцять років блукало в чужому просторі, нарікаючи на чужу, занадто легковажну епоху. Вони буквально вкидали у жах десятилітню Сесилію та її дванадцятирічного брата, і від переляку діти раптом починали неконтрольовано хихотіти. Хто перший починав гру, був невразливий, хто ловив погляд — програвав. Переважно перемога діставалася Леонові, чий погляд був удавано-врочистий, навіть похмуро-святецький, куточки вуст опускалися вниз, а очі закочувалися під лоба. Він міг попросити невинним голосом Сесилію передати сіль, і хоча сестра уникала братового погляду, простягаючи сільничку, хоча й відверталася, глибоко затамовуючи подих, цього було достатньо: уява підказувала, що робить Леон — і на півтори години дівчина аж задихалася від нестримного сміху. А тим часом Леон поводився цілком розкуто, лише подеколи пришпилюючи поглядом сестру, якщо гадав, що вона починає оклигувати. Тільки іноді вона брала реванш, пихато надувшись. Оскільки діти інколи сиділи між дорослими, кривляння несло певну небезпеку — фіглярство за столом закінчувалося публічним приниженням і вигнанням спати. Самий смак був у тому, щоб спробувати скривити пику наче між іншим — наприклад, облизуючи губи й широко всміхаючись — і водночас піймати чужий погляд. Одного разу вони одночасно підвели голови, кривляючись, так що Леон бризнув супом з рота і ніздрів просто на зап'ястя двоюрідної бабусі. Обох розігнали по їхніх кімнатах до кінця дня.
Сесилії кортіло перехопити брата й сказати, що у містера Маршалла з вух росте лобкове волосся. Гість розписував свою баталію на засіданні з тим, хто обізвав його палієм війни. Сесилія піднесла руку нібито поправити волосся. Автоматично Леон скерував увагу на сестру — і тої ж миті вона відповіла таким поглядом, якого брат не бачив уже років зо десять. Він стиснув губи й відвернувся, удаючи, мовби знайшов у себе під черевиками щось цікаве, і задивився вниз. Коли Маршалл обернувся до Сесилії, Леон затулив обличчя долонею, але не міг приховати від сестри, як здригаються його плечі. На щастя, Маршаллова оповідь вже добігала кінця.
— ...де можна, так би мовити, звести дух.
Леон одразу ж схопився на ноги. Підійшов до краю басейну, роздивляючись мокрий червоний рушник, забутий кимсь біля трампліна. Потім покульгав назад до товариства, засунувши руки в кишені, нарешті опанувавши себе.
— Здогадайся,— заговорив до Сесилії,— кого ми зустріли, їдучи сюди.
— Роббі.
— Я сказав йому, щоб він долучився до нас увечері.
— Леоне! О ні!
Він був у грайливому гуморі. Може, хотів і помститись їй. Леон пояснив своєму другові:
— Це син прибиральниці, закінчив тутешню середню школу, потім отримав стипендію для навчання в Кембриджі, причому вчився там водночас із Сі,— а вона три роки з ним не розмовляє! Навіть
— Ти спочатку мав мене спитати.
Вона була до краю розчарована, і Маршалл, бачачи це, спробував її розрадити:
— В Оксфорді я знав декого, хто скінчив середню школу, і серед них справді були збіса розумні люди. Але вони легко ображаються — про мене, це вже занадто.
— Маєте цигарку? — спитала Сесилія.
Він запропонував їй срібний портсигар, вийняв ще одну цигарку для Леона й одну для себе. Зараз вони стояли, і коли Сесилія нахилилася до Маршалла, щоб той допоміг їй запалити, Леон сказав:
— У нього мізки — перший клас, не второпаю, нащо він у біса бабрається в тих квітниках.
Сесилія відійшла посидіти на трампліні, удаючи, ніби відпочиває, але тон її був напружений:
— Ще він цікавиться медичною освітою. Леоне, більше не запрошуй його.
— А батько погодився?
Вона стенула плечима.
— Слухай, краще просто зараз зайди до нього в бунгало і попроси, щоб він не приходив.
Леон відійшов на протилежний край басейну й дивився на сестру понад маслянисто-блакитною водною гладінню, що м'яко коливалася.
— І як мені це зробити?
— Мене це не хвилює. Вибачся, і годі.
— Між вами щось сталося.
— Ні, нічого.
— Він нав'язується тобі?
— На Бога!
Вона роздратовано схопилася й пішла геть, до павільйону біля басейну: це була відкрита споруда, підтримувана трьома рельєфними підпорками. Сесилія притулилася спиною до центральної колони й досі курила, спостерігаючи за братом. За дві хвилини до того вони були в альянсі, справжня ліга, і от на тобі маєш — посварилися,— справді повернулося дитинство. Пол Маршалл стояв між ними, крутячи головою, слухаючи то Леона, то Сесилію,— мов на тенісному матчі. Вигляд у нього був нейтрально-зацікавлений; здавалося, чвара його не обходила. Хоч це йому в плюс, подумала Сесилія.
— Ти що,— промовив брат,— гадаєш, він не вміє тримати ножа і виделку?
— Леоне, припини. Ти не мав права його запрошувати.
— Ну і дур!
Мовчання, яке запало після цих слів, частково порушувалося тільки дзюрчанням фільтра. Сесилія нічого не могла вдіяти, вона нічого й не зможе вдіяти, щоб завадити Леону, і раптом відчула безглуздість сварки. Вона сиділа, розвалившись на теплому камені, ліниво допалюючи цигарку і споглядаючи сцену перед собою: плити у хлорованій воді, які здавалися закороткими; чорна гумова камера з тракторного колеса, притулена до дзиґлика; двоє чоловіків у кремових лляних костюмах — одяг лише трішки відрізнявся відтінками; синяво-сірий дим, що куриться на тлі зеленого бамбука. Усе це видавалося різьбленим, непорушним, і знов Сесилії здалося: це вже було, дуже давно, і всі звершення, на всіх рівнях — від найдрібніших до найколосальніших — уже визначені. Хай що станеться в майбутньому, однак ніщо її не здивує й не шокує, бо все здасться буденним, неймовірно звичним, і вона скаже сама собі — але тільки подумки: «О так, певна річ. Так і є. Я так і знала».
— Знаєш, що я думаю? — стиха промовила вона.
— Що?
— Вертаймося до будинку, і ти нам зробиш який-небудь фантастичний коктейль.
Пол Маршалл заплескав у долоні, і звук одлетів луною від колон і задньої стінки павільйону.
— Я тільки «за»,— заявив він.— З колотим льодом, з ромом і розтопленим чорним шоколадом.
На таку пропозиція Сесилія з братом обмінялися поглядами, і це поклало край сварці. Леон пішов перший, а Сесилія й Пол Маршалл рушили за ним; коли вони порівнялися на галявині, де зарості розступалися, вона сказала:
— Я б хотіла чогось гіркого. Або навіть кислого.
Він усміхнувся й, оскільки випереджав її, зупинився, пропускаючи Сесилію до вітальні маєтку, а вона, проходячи, відчула: він злегка торкнув її за плече.
А може, це був листок.
П'ять
Ні близнюки, ні Лола точно не знали, чому раптом Брайоні скасувала репетиції. Тоді вони про це навіть і не підозрювали. Вони грали сцену, де прикута до ліжка Арабелла спочатку бачить на горищі принца, перебраного на доброго лікаря, і все йшло досить незле — не гірше, ніж зазвичай: близнята виголошували свої репліки не більш бездарно, ніж раніше. Що ж до Лоли, вона не схотіла бруднити свій кашемір, лежачи на підлозі, а натомість упала у фотель, проти чого режисер навряд чи заперечував. Старша дівчинка мала таку силу духу, була настільки зверхньою над усім, що почувалася бездоганно. Якийсь час Брайоні терпляче інструктувала Джексона, потім зупинилась і насупилася, наче питаючи у себе поради, і раптом несподівано вийшла. Не було ні зіткнень у творчому пориві, ні сварок, ні, вибухів, ні метань. Вона розвернулася та просто попрямувала геть, начебто до вбиральні. Усі чекали, гадки не маючи, що проекту кінець. Близнюкам здавалося, що вони стараються, а Джексон, досі відчуваючи свою немилість у Таллісів, гадав, що зможе реабілітуватися, роблячи приємне Брайоні.
В очікуванні хлопчики буцали, як футбольний м'яч, дерев'яний кубик, а сестра близнят задивлялась у вікно, тихо наспівуючи собі під ніс. Потому як минула ціла вічність, вона вийшла в коридор і пройшла до самого кінця, де були прочинені двері до спальні. Звідти відкривався краєвид на дорогу й озеро, над яким тремтів світляний стовп, до білого жару нагрітий спекою пізнього вечора. На тлі цього стовпа вона чітко розрізнила Брайоні, яка стояла на острові, біля храму, край води. Насправді, певно, вона стояла навіть у самій воді — дивлячись проти такого яскравого світла, важко було сказати. Не було схоже, що вона взагалі повернеться. Виходячи з кімнати, Лола помітила на ліжку валізу, схожу на чоловічу, перехоплену тугими брунатними шкіряними ременями й обліплену збляклими етикетками з пароплавних подорожей. Валіза смутно нагадала їй про батька, і Лола зупинилася біля неї, відчувши слабкий запах вугілля, яким топили залізничний вагон. Торкнулася пальцем одного з замків та зрушила його. Полірований метал був холодний, і її дотик лишив кілька плямочок неправильної форми, волога з яких швидко випаровувалася. Застібка злякала її різким гучним лясканням. Лола рвучко заклацнула замок і прожогом вибігла з кімнати.