Иэн Макьюэн – Спокута (страница 7)

— Як чарівно. Яка ти розумна, Брайоні, що все це вигадала. А ти справді все це сама зробила?

Брайоні підозрювала, що за бездоганними манерами її старшої кузини приховується бунт на кораблі. Можливо, Лола сподівалася, що близнюки зірвуть виставу, а сама вирішила лише стояти осторонь і спостерігати.

Ці підозри, ще й ув'язнення Джексона у пральні, й убога декламація П'єро, й неймовірна вранішня жарінь безмежно тисли на Брайоні. Її занепокоїло, коли вона ще й помітила Денні Гардмена, який споглядав дійство з порога. Довелося попросити його піти геть. Вона не могла дати раду з байдужістю Лоли, не могла домогтися від П'єро природного мовлення. Вона відчула полегшення, коли раптом опинилася в дитячій кімнаті сама-одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат майнув коридором — у пошуках вбиральні чи куди-інде.

Брайоні сіла на підлогу спиною до одної з високих шаф для іграшок і почала обмахуватися сторінками п'єси, наче віялом. У будинку стояла мертва тиша: ні голосів, ні кроків унизу, навіть водогін не шумить; затиснута між шибок муха відмовилася від боротьби, а надворі віддалений пташиний спів розчинився в спеці. Дівчинка сіла навколішки, і в полі її зору тепер лишилися тільки зборки її білої муслінової сукенки та знайомі й рідні зморшки на колінах. Треба їй було сьогодні вранці змінити сукню. Вона вирішила, що треба було їй більше дбати про свою зовнішність, як Лолі. Вона ж не дитина. Але яких зусиль таке коштує! У вухах дзвеніла тиша, перед очима пливло: руки на колінах здавалися незвично великими і водночас віддаленими, немов їх відділяла величезна відстань. Вона підняла долоню й розім'яла пальці, уже не вперше дивуючись, як ця штука, цей хапальний механізм, цей м'ясистий павук на кінці її руки, підкоряється їй, її владі. А може, у нього є якесь своє життя? Вона зігнула палець і розігнула. Таємниця полягала в тому, що відбувається за ту частку секунди, яка відділяє нерухомість від руху, коли виконується її команда. Це нагадувало руйнівну хвилю. Якби ж опинитися на гребені цієї хвилі — тоді Брайоні, здається, розгадала б таємницю себе, тої своєї часточки, яка усім керує. Вона наблизила вказівний палець до обличчя й дивилася на пучку, силою думки закликаючи її рухатися. Він і не сіпнувся, бо вона лише гралася, не мала серйозних намірів, та й просто бажання зрушити його і справжній рух — не одне й те ж саме. І коли вона врешті порухала пальцем, їй здалося, що палець діє самостійно, а не керується якоюсь частиною її свідомості. Як він знає, коли треба рухатися, як вона знає, коли ним треба рухати? Вона не могла збагнути. Або так, або так. На шкірі немає швів, але Брайоні все одно знала, що під цією гладкою безперервною тканиною ховається справжнє її єство — душа? — яке вирішило припинити гру й дати остаточний наказ.

Ці думки були знайомі та приємні, як і точні обриси колін, їхня схожість і несхожість, симетричність і взаємозамінність, ви тільки подивіться. Друга думка завжди породжується першою, за одною загадкою слідує інша: чи всі так само сповнені життя, як і Брайоні? Наприклад, чи усвідомлює її сестра свою значущість, чи цінує себе так само, як Брайоні? Бути Сесилією — це таке саме гостре відчуття, як бути Брайоні? Чи всі такі, у тому числі батько, Бетті, Гардмен? Якщо так, то світ, суспільство невимовно складні: два мільярди голосів, і в кожного своя думка, і думки кожного однаково цінні, і в усіх сильні претензії до життя, і всі вважають себе унікальними, хоча насправді ніхто не унікум. Можна захлинутися в невідповідностях. Але якщо правильна відповідь — ні, то Брайоні оточують машини, зовні розумні та приємні, але їм бракує яскравості та глибини справжніх почуттів усередині, як у неї. Похмура й самотня перспектива, але навряд чи це правда. Бо попри те, що це збурювало її внутрішній порядок, було надзвичайно вірогідно, що інші мають такі самі почуття, що й вона. Вона знала це, але тільки тверезим глуздом; у душі нічого не відчувала.

Репетиції також збурювали її внутрішній порядок. Самодостатній світ, який вона намалювала чіткими й досконалими мазками, затерся думками інших, потребами інших; і навіть час, так ретельно поділений на папері на акти і сцени, тепер безвідповідально зсипався піском, і годі було цьому зарадити. Можливо, до обіду вона Джексона й не побачить. Леон з другом приїдуть рано, ще не звечоріє, а може, ще раніше, і виставу буде показано о сьомій. А репетиція ще не починалася, і близнюки неспроможні рухатись і говорити, і Лола вкрала роль у Брайоні, і нічого не можна зробити, і стоїть пекельна, неймовірна спека. Дівчинка пригнічено підвелася. Пил на плінтусі вже замастив їй руки та сукню ззаду. Замислившись, вона витерла руки об одяг і підійшла до вікна. Найпростіший спосіб вразити Леона — це написати оповідання, вкласти брату до рук і спостерігати, як той читатиме. Шрифт назви, ілюстрована обкладинка, сторінки прошиті — уже в цьому одному слові вона відчула потяг до акуратних, обмежених і контрольованих форм, які вона відкинула, вирішивши написати п'єсу. Оповідання — жанр прямий і простий, ніякої прірви між автором і читачем, ніяких посередників з їхніми особистими амбіціями й некомпетентністю, ніякого поспіху, ніяких обмежень у виражальних засобах. В оповіданні досить побажати, досить записати — і народжується цілий світ; у п'єсі ж треба мати справу тільки з доступним: не буде ні коней, ні міських вулиць, ні морського узбережжя. Не буде завіси. Це здається настільки очевидним, що тепер уже запізно: оповідання — різновид телепатії. Мережачи на сторінці літери, Брайоні могла вкладати думки і почуття зі своєї голови в голову читача. Цей чарівний процес настільки буденний, що ніхто не зупиняється, щоб спитати себе, як таке відбувається. Читання речення і розуміння його — одне й те ж саме, їх ніщо не розділяє, як і коли згинаєш палець. Нема того проміжку, в який літери розшифровуються. Ви побачили слово «замок» — і ось уже він, там, удалині, і літо в розпалі, а у повітрі стелиться м'який блакитний дим, що куриться з ковальського горна, і бруківка петляє у зелений затінок...

Брайоні наблизилася до розчахнутого навстіж вікна дитячої кімнати і, мабуть, кілька секунд не бачила того, що відкривалося зору, доки не отямилася. Перед нею лежав краєвид, який легко міг би вміститися принаймні в обшири середньовічного замка. За декілька миль від будинку Таллісів з-під землі виростали пагорби графства Суррей, було видно нерухомий гайок крислатих дубів, чия зелень блякла в молочному розпеченому серпанку. А ближче до садиби був парк, який сьогодні здавався сухим і диким, розпеченим як саванна, де поодинокі дерева кидали короткі тіні, а трава вже жовтіла як левова грива — колір середини літа. Ще ближче, за балюстрадою, був розарій, ще ближче — фонтан з Тритоном, і біля кам'яної чаші, притулившись до стінки спиною, стояла її сестра Сесилія, а прямо перед нею — Роббі Тернер. Їхні пози були дещо формальні — обоє широко розставили ноги, високо підняли голови. Пропозиція руки і серця? Брайоні це б не здивувало. Вона сама написала оповідання, де скромний дроворуб урятував принцесу від утеплення і врешті-решт побрався з нею. Це мало саме такий вигляд. Роббі Тернер, син скромної прибиральниці й невідомого батька, Роббі, якого утримував тато Брайоні, віддавши до школи й університету, Роббі, який хотів бути садівником, але зараз хоче стати медиком, тепер так зухвало і честолюбно просить руки Сесилії. Чудово для твору. Таке подолання умовностей — постійний предмет романтики.

Одначе, їй не сподобалося, як Роббі зненацька владно підняв руку, ніби даючи наказ, якого Сесилія не сміла ослухатися. Це було неймовірно: вона не могла опиратися йому. За його наполяганням вона роздягається, та ще й так швидко. Ось вона вже без блузки, тепер дозволила і спідниці впасти долу, ось уже й вистрибнула з неї — а він стоїть, нетерпляче дивлячись, опустивши руки. Що за дивна влада над нею? Шантаж? Погрози? Брайоні затулила обличчя руками та трохи відступила од вікна. Заплющила очі, бажаючи насолодитися виглядом сестриної ганьби. Але далі — ще сюрпризи. Сесилія — на щастя, у спідній білизні — стрибнула у фонтан, стала по пояс у воді, затиснула собі носа — і зникла. Лишилися тільки Роббі, і одяг на гравії, і тихий парк, і далекі блакитні пагорби.

Якась нелогічна послідовність: сцена утоплення має завершуватися порятунком і пропозицією шлюбу. Такою була остання думка Брайоні, перш ніж дівчинка зізналася сама собі, що нічого не розуміє і що треба просто дивитися далі. Сидячи на другому поверсі, невидима у сонячному світлі, вона отримала привілейований доступ до зрілого досвіду, який набувається роками: дорослої поведінки, обрядів і умовностей, про які вона нічого не знала. Певно, зараз відбувалося саме це. Коли сестрина голова виринула — слава Богу! — для Брайоні це стало першим слабким натяком на те, що не нема ніяких казкових замків і принцес, а диво — це те, що відбувається між людьми, звичайними людьми, які мають владу над іншими, і те, наскільки легко все зрозуміти неправильно, зовсім неправильно. Сесилія вже вилізла з фонтана й натягнула спідницю, накинула блузку на мокру шкіру. Різко розвернулася, взяла зі сходинки, яка ховалася в тіні, вазу з квітами, спочатку не помічену Брайоні, й пішла з вазою до будинку. Не обмінявшися з Роббі жодним словом, жодним поглядом. Той не відривав очей від води, а тоді теж рушив геть — безсумнівно, задоволений,— обходячи будинок. Нікого не лишилося; єдиним доказом, що тут щось відбулося, була мокра пляма на землі, де Сесилія вилізла з фонтана.