реклама
Бургер менюБургер меню

Иэн Макьюэн – Спокута (страница 66)

18

Було дуже холодно і сльотаво, а я була не в гуморі, щоб їхати на громадському транспорті. Я взяла таксі від Регентського парку, і коли машина огинала центр Лондона, я думала про тих злощасних в'язнів Бедламу, які колись були мішенню розваг — і з жалістю думала про себе, бо незабаром мушу приєднатися до їхніх лав. Результати мого медичного огляду готові, і я пішла до лікаря, який казав учора вранці забрати їх. Новина не втішає. Він так і висловився, щойно я сіла. Мій головний біль, відчуття тиску у скронях — це особливе зловісне передвістя. Він показав на рентгенівському знімку якусь гранульовану розмазану ділянку. Я помітила, що кінчик олівця тремтів у нього у руці, і подумала, що лікар теж хворий на якийсь нервовий розлад. Сподіваюся, так і є, бо мені кортить «убити гінця». Я пережила, сказав він, низку крихітних, майже непомітних інсультів. Процес буде повільний, але мій мозок, мій розум, згасає. Незначні провали у пам'яті, що чекають на всіх нас у певному віці, стануть більш помітними, більш виснажливими, доки не прийде час, коли я не помічатиму їх, тому що втрачу здатність будь-що розуміти взагалі. Не зможу пригадати, що було дні тижні тому, вранці, ба навіть десять хвилин тому. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім'я і те, що я зробила за своє життя — цього вже не буде. За два, три або чотири роки я не впізнаватиму старих друзів, які ще живі, а коли прокидатимуся вранці, не впізнаватиму власної кімнати. Та й скоро мене там не буде, тому що мені знадобиться постійний догляд.

У мене судинна деменція, як сказав лікар, і є певна утіха. Хвороба прогресуватиме повільно, як він повторив, мабуть, з дюжину разів. Окрім того, це не так погано, як хвороба Альцгеймера, з її перепадами настрою і агресією. Якщо мені пощастить, недуга протікатиме в легкій формі. Може, я й не почуватимуся нещасною,— проста собі старенька зі згаслою свідомістю, яка сидить у кріслі, нічого не знаючи, ні на що не очікуючи. Я попросила його бути відвертим, тому не можу нарікати. Лікар поквапив мене на вихід. У почекальні сидить ще дванадцять пацієнтів. Наостанок він, допомагаючи мені вбрати пальто, окреслив моє майбутнє: утрата пам'яті, короткочасної та тривалої, потім почнуть випадати окремі слова — наприклад, іменники,— а далі пропаде вся мова разом з координацією рухів, і невдовзі по цьому — вся моторика й, урешті-решт, автономна нервова система. Бон вояж!

Спочатку це мене й не вибило з сідла. Навпаки, я була збуджена й жадала негайно розповісти новину близьким друзям. Я згаяла годину, обриваючи телефон, прагнучи поділитися новиною. Можливо, я вже не контролюю себе. Звістка здавалася страшенно важливою. Увесь день я займалася рутинними справами, а коли скінчила, на полицях з'явилося шість нових тек. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили страви китайської кухні. Вони розпили пляшку моргону. Я пила зелений чай. Коли я описала своє майбутнє, мої чудові друзі були спустошені. Їм обом за шістдесят — такий вік, коли починаєш обмалювати себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, з черепашачою швидкістю перетинаючи Лондон на таксі під крижаним дощем, я думала про дещо інше. Я божеволію, казала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Але я не можу в це повірити. Може, я жертва сучасної діагностики: в іншому столітті він сказав би мені, що це старечий маразм. На що мені чекати? Я всього-на-всього вмираю, розчиняюся в незнанні.

Таксі їхало провулками Блумсбері; ми проїхали будинок, де мешкав мій батько після другого шлюбу, і підвальну квартиру, де я жила і працювала до кінця п'ятдесятих. Після певного віку подорож містом викликає бентежливі яскраві спогади. Адреси померлих накопичуються. Ми перетнули площу, де Леон героїчно доглядав свою дружину, а потім ростив своїх дітей-шибеників зі самозреченням, яке вражало всіх нас. Однoro разу і я викличу роздуми в якогось пасажира, який проїжджатиме мій будинок на таксі. Це популярний маршрут — Внутрішнє кільце Регентського парку.

Ми перетнули річку мостом Ватерлоо. Я сиділа з того боку, звідки відкривався мій улюблений краєвид на місто, і коли я повертала голову, поглядаючи то униз за течією на собор Святого Павла, то вгору за течією на Біг-Бен, між якими красувався повний комплекс туристичного Лондона, я почувалася добре і фізично, і розумово, попри головний біль і легку втому. Хай як я змарніла, а й досі почуваюся тою людиною, якою завжди була. Молодим це важко пояснити. Ми можемо здаватися їм якимись рептиліями, але ми не окреме плем'я. Проте у найближчі рік-два я вже не зможу такого сказати. Тяжкохворі, маразматики — це справді інша раса, нижча раса. І ніхто не переконає мене у протилежному.

Мій таксист лаявся на всі заставки. Дорожні роботи над річкою змусили нас зробити гак, тримаючись старого Каунті-Холу. Коли ми з'їхали з кільця в бік Ламбета, переді мною постала лікарня Святого Томи. Її зруйнували під час несподіваного бомбардування — слава Богу, мене там не було,— а зведення нової будівлі й вежі на старому місці — це просто національна ганьба. Я працювала у трьох лікарнях — в Олдер-Гей, у Королівській лікарні Східного Сассексу, а також у Святого Томи — і під час написання твору їхній вигляд поєднався в моїй уяві, зливши всі мої враження в один образ. Зручне викривлення реальності й найменший з моїх злочинів проти правдивості.

Коли водій розвернувся посеред дороги, щоб підвезти мене до головної брами музею, дощ уже стихав. Шукаючи в сумочці двадцять фунтів і напинаючи парасольку, я не бачила, що навпроти припарковане інше авто, доки моє таксі не від'їхало. Це був чорний «ролс-ройс». На мить мені здалося, що він порожній. А всередині був водій — такий низенький, що майже губився за кермом. Я не певна, що описуване мною далі насправді слід оцінити як разючий збіг. Я щоразу згадую Маршаллів, коли бачу припаркований «ролс-ройс» без водія. За стільки років це стало звичкою. Це часто спливає у мене в голові, зазвичай не викликаючи жодних почуттів. Я звикла до думок про них. Вони, як і раніше, зрідка виринають у газетах — у зв'язку зі своїм фондом на медичні дослідження, зі зборами й пожертвами на Тейт або у зв'язку зі щедрим фінансуванням сільськогосподарських проектів у Чорній Африці. А ще у зв'язку з їхніми вечірками й запеклою боротьбою проти наклепів у національній пресі. Нічого особливого не було в тому, що лорд і леді Маршалл виникли у мене в думках, коли я наближалася до двох масивних гармат перед музеєм, але я відчула шок, побачивши, як подружжя спускається східцями мені назустріч.

Їх проводжав почет офіційних осіб (серед них я впізнала директора музею) і один фотограф. Двоє молодих чоловіків тримали парасольки над головами подружжя Маршаллів, коли пара спускалася до колон. Я вповільнила ходу, але не зупинилася, щоб не привертати до себе уваги. Всі почали по колу потискати руки, і на якісь слова лорда Маршалла озвався хор добродушного сміху. Лорд спирався на палицю — лаковану тростину, яка вже стала його прикметою. Він, його дружина і директор музею позували на камеру, а потім Маршалли пішли у супроводі молодиків у костюмах і з парасольками. Музейні працівники лишилися на сходах. Я занепокоєно дивилася, в який бік підуть Маршалли, щоб не зіткнутися з ними в лоб. Вони вирішили обійти гармати ліворуч, тож я пішла з другого боку.

Частково схована гарматними жерлами і постаментами, частково прикрита піднятою парасолькою, я сама була в тіні, але все бачила. Вони йшли мовчки. Я впізнала його за світлинами. Незважаючи на плями, які свідчили про захворювання печінки, й пурпурові прожилки під мішкуватими очима, він усе одно видавався типовим жорстоким крутієм, хоч і дещо низького польоту. Від віку його обличчя всохло й позбулося колишньої асиметрії. Щелепа скоротилася — зіщулення кісток і шкіри пішло на користь. Він трохи трусився на ходу, була помітна плоскостопість, але рухався нівроку як на свої вісімдесят вісім. Колись починаєш судити про такі речі. Але його рука міцно вхопилася за тростину — підпора йому не для прикраси. Часто писали про те, скільки доброго він зробив для громадськості. Може, він усе життя спокутував свій злочин. Або, може, він просто бездумно, як вітер, мчав по життю, королем якого завжди був.

Щодо Лоли — моєї життєрадісної кузини з вічною цигаркою в зубах,— то вона, як і раніше, худорлява й м'язиста, як гончак, і досі вірна. Хто б міг подумати? Це, як то кажуть, її хліб з маслом. Може, так думати негарно, але саме це майнуло у мене в голові, щойно я поглянула на неї. Вона була вбрана в соболину шубу і полум'яно-червоний крислатий капелюх. Сміливо, але не вульгарно. Має майже вісімдесят, а досі на високих підборах. Вони цокотіли асфальтом, наче у молодої жінки. І натяку на цигарки. Живе начебто за містом, веде здоровий спосіб життя, та ще й ця штучна засмага! Тепер на зріст вона вища, ніж її чоловік, і — безперечно — сильніша. Але було в ній і щось комічне — чи я хапаюся за соломинку? На ній був густий макіяж: кричуща помада, надто товстий шар тонального крему і пудри. Я завжди в цьому питанні була пуританкою, тому вважаю себе пристрасною суддею. Мені здалося, що є тут щось від сценічної лиходійки: худа постать у чорному вбранні, аж полум'яні вуста. Дати їй цигарку, а під пахву — болонку,— і кузина змогла б зіграти Круеллу де Віль[66].