Иэн Макьюэн – Спокута (страница 67)

Ми розминулися за лічені секунди. Я піднялася східцями, стала під фронтоном, ховаючись від дощу і спостерігаючи за тим, як пара прямує до машини. Йому допомагали першому, і я побачила, який він немічний. Поперек у нього не згинався, стати на одну ногу було неможливо. Його просто підняли та вмостили на сидінні. Далі відчинили дверцята для леді Лоли, яка склалася навпіл з жахливою спритністю. Я дивилася, доки «ролс-ройс» не від'їхав, а тоді пішла. Від цього видовища мені на серце ліг тягар, і я намагалася не думати про цю зустріч. На сьогодні вже натерпілася. Але здоровий вигляд Лоли стояв у мене перед очима, коли я здавала сумку у гардероб і віталася зі швейцарами. За тутешніми правилами, відвідувача треба супроводжувати до читальної зали у ліфті, а я не вмію вести невимушені балачки в обмеженому просторі. Перекидаючись фразами — огидна погода, але на вихідні поліпшиться,— я не могла не думати про ту зустріч суто в аспекті здоров'я: може, я й переживу Пола Маршалла, але Лола, звісно, переживе мене. Наслідки зрозумілі. Та давня справа стояла між нами всі ці роки. Як одного разу висловився мій редактор: публікація твору означатиме судовий процес. Але навряд чи зараз я маю через це перейматися. Уже й так досить такого, про що не хочеться думати. Я прийшла сюди у справі.

Деякий час я спілкувалася з архіваріусом. Вручила йому стос листів, де містер Нетл писав мені про Дюнкерк, і їх прийняли вельми вдячно. Вони зберігатимуться з усіма іншими, які я передала. Архіваріус познайомив мене з послужливим старим полковником «Баффсу», теж істориком-аматором, який прочитав відповідні сторінки мого рукопису і факсом надіслав свої уточнення. Мені передали його замітки — запальні, але рятівні. Слава Богу, я поринула в них з головою.

«Абсолютно недоречно [підкреслено двічі] для військовослужбовця Британської армії казати „Бігом!“. Тільки американець міг би віддати таку команду. Правильний термін — „Бігом руш!“».

Мені подобаються ці дрібниці, цей пуантилістський підхід до життя, виправлення огріхів загалом дає задоволення.

«Нікому не спаде на думку сказати „двадцятип'ятифунтова гармата“. Сказали б скоріше „двадцятьп'ятка“ або „гармата на двадцять п'ять“. Досить дивно звучить навіть для того, хто не мав справи з Королівською артилерією».

Як поліція в пошуках злочинця, ми навкарачки нишпоримо в пошуках істини.

«Ваш герой з Королівської армії носить берет. Про мене, це не так. Окрім танкового корпусу, навіть у 1940-му році інші військові такого не носили. Гадаю, краще вам надіти на нього кашкета».

Нарешті полковник, який починав листи звертанням «міс Талліс», дозволив собі дещо дратівливо натякнути на мою стать, щоб показати, що я не туди лізу. Та що взагалі наше плем'я тямить у таких справах?

«Мадам [підкреслено тричі] — на „Штуки“ ніколи не вантажили ніяких „тисячотонних бомб“. Чи знаєте Ви, що і фрегат військово-морського флоту навряд чи стільки важить? Пропоную Вам докладніше дослідити це питання».

Та це просто друкарський чортик. Я ж мала на увазі «фунт». Я виправила вказане й написала полковнику вдячного листа. Заплатила за ксерокопії деяких документів, які склала до теки для свого архіву. Повернула бібліотекарю використані книги й викинула непотрібні папери. Тепер з робочого простору виметено всі мої сліди. Прощаючись з архіваріусом, я дізналася, що Фонд Маршалла готовий надати музею грант. Потому як я потиснула руки іншим бібліотекарям і пообіцяла написати у книзі подяку, мене передоручили швейцару, який повіз мене вниз. Дівчина у гардеробі дуже чемно викликала таксі, а один з молодих швейцарів виніс мою сумку аж на тротуар.

Повертаючись на північ, я думала про листа від полковника, вірніше, про власне задоволення від цих дрібних правок. Якби я справді так дбала про факти, то мала б написати іншу книгу. Але я виконала свою роботу. Інших версій не буде. Ось що я думала, перш ніж заснути, коли ми в'їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем. Коли водій збудив мене, таксі вже стояло біля будинку в Регентському парку, де моя квартира.

Я підшила папери з бібліотеки, зробила сандвіч, спакувала валізу на одну ніч. Рухаючись у власній квартирі, від одного знайомого місця до іншого, я була свідома, що роки моєї незалежності невдовзі минуть. На столі була фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Настане день, коли я питатиму, хто це. Я заспокоювала себе, гаючи час, вибираючи сукню, в яку вберуся на свій день народження. Недуга насправді омолоджує. Я схудла порівняно з попереднім роком. Перебираючи вішаки з уборами, я зрештою забула про діагноз. Спинилася на сизому кашеміровому платті, пошитому за фасоном англійської блузки. Потім легко було дібрати інші аксесуари: білий атласний шалик, успадковану від Емілі камею, лаковані туфлі-човники на високих підборах і, авжеж, чорну шаль деворе. Я замкнула валізу та здивувалася, яка вона легка, коли несла її у коридор.

Секретарка прийде завтра, я ще не встигну повернутися. Я залишила їй записку з переліком доручень, потім узяла книжку і чашку чаю, сіла у крісло біля вікна з краєвидом на парк. Я завжди вміла не думати про те, що мене насправді турбує. Але читати не змогла. Надто хвилювалася. Подорож до села, обід на мою честь, відновлення сімейних уз... А в мене ж відбулася одна з тих класичних бесід з лікарем. Я мала б поринути у депресію. Може, я, як зараз кажуть, «у неадекваті»? Гадаю, це нічого не змінить. Автомобіля ще півгодини не буде, і я хвилювалася. Підвелася з крісла, кілька разів пройшлася туди-сюди кімнатою. Якщо я сиджу занадто довго, болять коліна. Мене не відпускала думка про Лолу, тяжкий вираз цього худого нафарбованого обличчя, її сміливість ходити на небезпечно високих підборах, жвавість, з якою кузина пірнала у «ролс-ройс». Невже я змагалася з нею, міряючи кроками килим між каміном і диваном? Я завжди думала, що світське життя й цигарки доконають її. Навіть коли їй перевалило за п'ятдесят, я й далі так вважала. Але й у вісімдесят вона ненаситна, з палахким поглядом. Вона завжди була лідером, старшою дівчиною, яка на крок випереджала мене. Але в останній важливій справі я випереджу її, а вона хай живе до ста. За мого життя я не можу це опублікувати.

«Ролс-ройс», певно, вразив мене, бо коли по мене прийшла машина, спізнившись на п'ятнадцять хвилин, вона розчарувала. Такі речі зазвичай мене не обходять. Це було запорошене міні-таксі з нейлоновим хутром під зебру на задньому сидінні. Але водій, Майкл, був веселим вест-індійським хлопцем, який узяв мою валізу й не полінувався посунути переднє сидіння максимально вперед, щоб мені було більше місця. Щойно ми з'ясували, що я не терплю, коли музика б'є по мізках, незалежно від гучності, а він трохи скинув із себе похмурість, ми порозумілись і заговорили про сім'ї. Він ніколи не знав свого батька, а мати була лікаркою у шпиталі. Сам він скінчив юридичний факультет Лестерського університету, а тепер стажувався в Лондонській школі економіки і політології, щоб писати докторську дисертацію про законність і низький рівень життя у країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона у напрямку похмурого Веставею, водій виклав мені стислий зміст свого дослідження: не буде закону про власність — не буде капіталу, а отже, не буде багатіїв.

— Одразу видно справжнього правника,— зауважила я.— Манка справа для вас.

Він з чемності реготнув, хоча, мабуть, подумав, що я несосвітенно дурна. У наші дні абсолютно неможливо скласти бодай якусь думку про чужий рівень освіченості за мовленням, одягом або вподобаннями у музиці. Безпечніше ставитися до кожного стрічного як до видатного інтелектуала.

За двадцять хвилин ми вже досить наговорилися, і коли авто виїхало на шосе, а мотор загудів рівно, я знову заснула, а коли прокинулася, ми вже були на путівці, й чоло моє стиснув страшенний біль. Я вийняла з сумки три пігулки аспірину, які розжувала та з огидою проковтнула. Яку ще частку моєї свідомості втрачено, що ще вигладилось у мене з пам'яті, якщо зі мною уві сні стався новий мікроінсульт? Я ніколи не дізнаюся. Сама тоді, у маленькому автомобільчику, я вперше відчула щось подібне до розпачу. Паніка — занадто сильне слово. Певною мірою — клаустрофобія, безпорадне ув'язнення у процесі занепаду і відчуття, що я зменшуюся. Я торкнула Майкла за плече і попросила ввімкнути музику. Він вирішив, що я поступаюся йому, тому що ми вже майже доїхали, і відмовився. Але я наполягала, і тому знову салон заполонили лункий басовитий стукіт і шум, а на цьому фоні співав приємний баритон щось на карибському наріччі, у ритмах дитячих віршиків або у такт стрибкам через скакалку на дитячому майданчику. Це мені допомогло. І розрадило. Пісня звучала по-дитячому, хоч я підозрювала, що вона виражає якісь страшні почуття, вирування пристрастей. Я не просила перекласти.

Музика досі грала, коли ми під'їхали до готелю «Тілні». Понад двадцять п'ять років минуло відтоді, як я була тут на похороні Емілі. Я вперше помітила, що паркові дерева кудись поділися, гігантські в'язи вичахли від хвороб, а дуби спиляли, щоб звільнити місце на поле для гольфу. Ми пригальмували, пропускаючи гравців у гольф та їхніх кадді[67]. Я не могла не думати про них як про правопорушників. Гай, що оточував старе бунгало Ґрейс Тернер, ще був, і коли ми обігнули алейку буків, то зору відкрився сам будинок. Ностальгія тут нічим не зарадить — це місце завжди було потворним. Але зоддалік воно здавалося геть застиглим і беззахисним. Плющ, який посадили, щоб пом'якшити різкість, створювану яскраво-червоним фасадом, обдерли — може, щоб зберегти цегляну кладку. Незабаром ми вже під'їжджали до першого мосту, і я побачила, що озера вже немає. Долаючи міст, ми були підвішені над квадратом ідеальної трави, яку іноді можна побачити у старих ярах. Саме по собі це б не створювало неприємного враження, якби не знати, що там було колись: осока, качки, а ще — гігантський короп, якого засмажили двоє волоцюг і ласували ним у храмі на острові. А храм теж зник. Там, де він стояв, тепер були дерев'яна лавка і смітник. Острів, який, звісно, уже не був островом, являв собою довгий гладкий моріжок, нагадуючи величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Навколо зміїлася гравійна стежка, тут і там виднілися лави і круглі садові ліхтарі. У мене не було часу, щоб знайти те місце, де я колись сиділа і втішала юну леді Лолу Маршалл, бо ми вже їхали через другий міст, а потім загальмували на асфальтованій стоянці, яка тягнулася на всю довжину будівлі.