Иэн Макьюэн – Спокута (страница 65)
Брайоні почула, як сестра гукнула її на ім'я, та озирнулася.
— У нас не так багато часу. Роббі повинен явитися на службу о шостій вечора, і йому треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Ти маєш дещо для нас зробити.
Це був голос старшої медсестри. Навіть не начальниці. Вона просто констатувала неминуче. Брайоні взяла найближчий стілець, Роббі — дзиґлика, а Сесилія сіла між ними. Сніданок, зготований нею, холонув забутий. Посередині стояли три порожні чашки. Роббі поставив на підлогу стос книжок. Коли Сесилія пересувала слоїчок з дзвіночками набік, де його не можна перекинути, вони з Роббі обмінялися поглядами.
Той, дивлячись на квіти, відкашлявся. Коли ж він заговорив, його голос був узагалі позбавлений емоцій. Так можна зачитувати перелік правил. Зараз Роббі дивився на Брайоні. Погляд у нього був непорушний, Роббі тримав себе у руках. Але на чолі, над бровами, проступили краплі поту.
— Найголовніше ти вже вирішила сама. Ти поїдеш до батьків чимшвидше й розкажеш їм усе, що знаєш, щоб довести: твої свідчення були помилковими. Коли в тебе вихідний?
— Наступної неділі.
— Отоді й поїдеш. Візьмеш наші адреси і скажеш Джеку й Емілі, що Сесилія чекає на відповідь од них. По-друге, ось що ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти зможеш знайти вільну годину. Підеш до нотаріуса та зробиш заяву, яка має бути підписана і засвідчена. Там ти напишеш, що помилялась і відкликаєш свої попередні докази. Надішлеш нам обом копії. Це ясно?
— Так.
— Тоді ти напишеш мені докладного листа. У ньому опишеш буквально все, що вважатимеш за потрібне. Усі причини, чому ти вирішила, що на березі озера бачила саме мене. І чому, хоча не була до кінця впевнена, так настирливо повторювала цю історію багато місяців, доки мене не засудили. Якщо на тебе був тиск — від поліції чи батьків,— я мушу це знати. Ясно? Це має бути довгий лист.
— Так.
Він стрівся поглядом з Сесилією і кивнув.
— І якщо можеш щось пригадати про Денні Гардмена: де він був, що робив, коли саме, хто його бачив,— усе, що зробить його алібі сумнівним,— ми хочемо це почути.
Сесилія записувала їхні адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Роббі не звертав на це уваги й перебив. Він підвівся та глянув на наручний годинник.
— Часу обмаль. Ми проводимо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо хоч трохи побути наодинці, перш ніж я поїду. А ти залишок дня присвятиш тому, що напишеш заяву і даси знайти батькам, що приїдеш. І починай обдумувати листа, який надішлеш мені.
Виклавши ці стислі настанови, він вийшов з-за столу й рушив до спальні.
Брайоні теж підвелася та сказала:
— Може, старий Гардмен казав правду. Денні всю ніч був з ним.
Сесилія хотіла передати їй згорнутий папірець з адресами. Роббі застиг у дверях спальні.
— Що ти хочеш цим сказати? — промовила Сесилія.— Що ти кажеш?
— Це був Пол Маршалл.
У запалій тиші Брайоні намагалась уявити, які картини пропливають у них у головах. Вони ж роками все уявляли по-іншому. І все ж таки: хай новина і вражала, але це була тільки деталь. Нічого суттєвого вона не міняла. І ролі Брайоні так само.
Роббі повернувся до столу.
— Маршалл?
— Так.
— Ти його бачила?
— Я бачила чоловіка, на зріст як він.
— І як я.
— Так.
Сесилія роззирнулася — зараз почне шукати цигарки. Роббі знайшов пачку і кинув їй через кімнату. Сесилія затягнулась і сказала, видихнувши дим:
— Важко повірити. Так, він дурень, я знаю...
— Зажерливий дурень,— мовив Роббі.— Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть на п'ять хвилин, яких треба було...
Брайоні знала, що після всього, що сталося, після всіх наслідків таке твердження несерйозне, але відчула спокійне задоволення від нової приголомшливої звістки:
— Я щойно прийшла з їхнього вінчання.
І знову — вражені вигуки, недовірливі перепитування. Вінчання? Сьогодні вранці? Клепгем? Потім запала тиша, яку порушували окремі репліки.
— Його знайду.
— Ти цього не зробиш.
— Я його вб'ю.
А потім:
— Пора йти.
Ще стільки треба було сказати! Але їх, здавалося, виснажила чи то присутність Брайоні, чи то тема. Або їм просто хотілося побути наодинці. Хай там як, але стало зрозуміло: зустріч добігає кінця. Увесь інтерес було вичерпано. Хай усе зачекає, доки Брайоні не напише листа. Роббі виніс зі спальні однострій і кашкет. Брайоні помітила капральські нашивки.
— Він недоторканний,— казала йому Сесилія.— Вона його покриватиме завжди.
Кілька хвилин вона шукала свою продовольчу книжку. Нарешті здалася та сказала Роббі:
— Точно лишила у Вілтширі, у котеджі.
На виході, тримаючи двері, пропускаючи сестер, Роббі мовив:
— Гадаю, нам слід вибачитися перед матросом Гардменом.
Коли вони спустилися й минали хазяйчину вітальню, місіс Джарвіс звідти не вийшла. По радіо награвали кларнети. Коли Брайоні вийшла у парадні двері, їй здалося, що вона переступила в інший день. Відчувався дужий вітер, і обриси вулиці стали різкішими — ще більше світла, ще менше тіні. На тротуарі не було достатньо місця, щоб іти утрьох. Роббі й Сесилія йшли під руку позаду Брайоні. Натерта п'ятка Брайоні терлася об устілку черевика, але дівчина була сповнена рішучості не показувати, як вона кульгає. Їй здавалося, що на неї дивляться з усіх вікон. Якоїсь миті вона озирнулась і сказала, що й сама дійде до метро. Але вони наполягали. Дорогою їм треба дещо купити для Роббі. Далі йшли мовчки. Навіть дріб'язкова балачка — не вихід. Брайоні знала, що не має права питати в сестри нову адресу або цікавитися в Роббі, куди він поїде потягом, чи про котедж у Вілтширі. Чи не звідти дзвіночки? Звісно, там була ідилія. Не могла вона і спитати, коли вони знову побачаться. Разом на всіх — у неї, сестри й Роббі — була тільки одна тема, вкарбована у непоправному минулому.
Вони стояли біля станції «Белгем», яка за три місяці, після жахливих раптових бомбардувань, уславиться на весь світ. Навколо тонкою цівкою рухалися суботні покупці, примушуючи їх мимоволі тулитися ближче. Вони холодно попрощалися. Роббі нагадав Брайоні, щоб узяла гроші, коли піде до нотаріуса. Сесилія веліла не забути взяти їхні адреси до Суррею. Потім усе скінчилося. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але лишилася ще одна річ, якої вона не сказала.
Вона повільно заговорила:
— Мені дуже, дуже шкода. Я завдала вам такого жахливого лиха.
Вони не відривали від неї очей, і вона повторила:
— Мені дуже шкода.
Це звучало безглуздо і нерозмірно завданій шкоді — начебто вона перекинула горщик з чиєюсь улюбленою рослиною чи забула про день народження.
— Просто зроби все, про що ми попросили,— тихо мовив Роббі.
З оцим «просто» речення прозвучало майже миролюбно, але ще не зовсім.
Вона сказала «звісно», розвернулася й пішла геть, свідома, що вони спостерігають, як вона заходить до зали і прямує до кас. Вона сплатила проїзд до «Ватерлоо». Коли ж підійшла до турнікетів і озирнулася, їх уже не було.
Показавши квиток, вона пройшла у брудному жовтому світлі до гуркітливого й рипучого ескалатора, і він повіз її вниз, овіюючи штучним вітром з темних надр, подихом мільйона лондонців, охолоджуючи їй обличчя й шарпаючи плаща з каптуром. Вона стояла нерухомо, дозволяючи нести себе вниз, вдячна, що долає відстань без болю у п'ятці. Брайоні була здивована, як безтурботно почувається, але в душу закрадався й легкий сум. Чи це розчарування? Вона ніяк не чекала, що їй пробачать. Те, що вона відчувала, більше нагадувало ностальгію, тільки невідомо за чим. Але їй було сумно лишати сестру. Їй бракуватиме сестри — точніше, сестри з Роббі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не знищили цього почуття. Ці думки заспокоювали її, коли вона спускалася ще глибше у підземку. Як Сесилія поглядом стримувала його. Яким ніжним був її голос, коли вона виривала Роббі зі спогадів про Дюнкерк, про шлях, який туди вів. Вона так говорила іноді до Брайоні — коли Сесилії було шістнадцять, а молодшій сестрі — шість, і тій було погано. Або вночі, коли Сесилія приходила врятувати її від жахливого сну і забрати до себе в ліжко. Говорила майже такі самі слова: «Прокинься. Це лише поганий сон. Брайоні, прокинься». Як легко забулася та беззастережна родинна любов! Брайоні у туманному брунатному світлі ковзала вниз, майже на саме дно. Інших пасажирів не було, а повітря зненацька стало непорушним. Вона заспокоїлася, усвідомивши, що їй треба робити. Усе разом — відвідування батьків і написання офіційного листа — забере небагато часу. А решту дня вона буде вільна. Вона знала, чого від неї вимагається. Не просто листа, а нового твору, спокути, і вона готова почати.
Лондон, 1999
Який дивний був час! Сьогодні мій сімдесят сьомий день народження, і я вирішила востаннє завітати до бібліотеки Імператорського військового музею у Ламбеті. Ця книгозбірня пасує особливо стану моєї душі. Читальна зала розташована просто під склепінням будівлі, де раніше була Королівська лікарня при Віфлеємській каплиці — колишній Бедлам. Там, де стражденні колись возносили молитви, тепер збираються вчені досліджувати колективне божевілля війни. По обіді рідня має прислати по мене автомобіль, а тим часом я вирішила розвіятися, уточнюючи останні деталі, й попрощатися з архіваріусом і товариськими швейцарами, які всі ці зимові тижні супроводжували мене в ліфті вгору та вниз. Також я маю здати в архів дюжину довгих листів від старого містера Нетла. Вважаю, що зробила собі подарунок на день народження: проведу годину-дві, вдаючи заклопотаність і вирішуючи дрібні домашні проблеми, які теж входять до вимушеного, небажаного прощання. З таким само настроєм я вчора вдень працювала в себе у кабінеті; тепер чернетки впорядковані й датовані, ксерокопії джерел підписані, узяті з бібліотеки книжки вже можна повертати, все розкладене по відповідних теках. Я завжди любила насамкінець як слід навести лад.