Иэн Макьюэн – Спокута (страница 62)

Можливо, це був перший крок, який скасовував її плани, але Брайоні вже поверталася власними слідами до Клепгем-Гай-стріт. Їй треба поснідати, і вона все обміркує ще раз. Неподалік станції метро вона натрапила на кам'яний питний фонтанчик і щасливо занурилася туди обличчям. Потім знайшла маленьку задрипану забігайлівку з брудними вікнами і недопалками по всій підлозі, але їжа тут могла виявитися не гірша за ту, до якої звикла Брайоні. Вона замовила чай і три тости, намащені маргарином і ледве-ледве рожевим полуничним джемом. Вона насипала з гіркою цукру до чаю, сама собі поставивши діагноз — гіпоглікемія. Солодження не притлумило смаку дезінфекційного засобу.

Брайоні випила другу чашку, радіючи, що напій літеплий і можна вихилити за раз, а потім вийшла у мощений двір позаду кафе — до смердючого туалету, де не було унітаза. Але немає такого смороду, який шокував би медсестру-практикантку. Вона напхала туалетного паперу собі до черевика. Без цього милю чи дві не пройти. До цегляної стіни був прикріплений умивальник з окремим краном. Сірого з прожилками ромбоподібного мила Брайоні вирішила й не торкатися. Коли вода потекла, то бризки потрапили їй просто на гомілки. Брайоні обтерла їх рукавом і стала розчісувати волосся, уявивши, що цегляна кладка — це дзеркало. Однак вона не могла скористатися помадою без дзеркала. Вона обтерла обличчя змоченою хусткою і поплескала себе по щоках, щоб вони порожевіли. Рішення ухвалене — здається, навіть без неї. Вона готувалася до співбесіди на посаду любої молодшої сестрички.

Вона вийшла з кафе і, минаючи парафіяльну церкву, відчувала, як збільшується відстань між нею та іншою особистістю, не менш реальною, яка повертається до лікарні. Може, Брайоні, яка йде до Белгема,— істота уявна чи примарна. Це відчуття нереальності підсилилося, коли за півгодини Брайоні дісталась іншої вулиці, вельми схожої на Гай-стріт, яка лишилася позаду. Ось який вигляд має увесь Лондон за межами центру — агломерація нудних містечок. Брайоні вирішила ніколи не жити в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, виявилася за три провулки від станції метро, так само схожої на всі інші. Едвардіанські тераси, завішені сіткою й убогі, тягнулися аж на пів-милі. Вілла Дадлі, 43, приблизно посередині вулиці, нічим не вирізнялась у шерезі інших будинків, якщо не рахувати старого «форда» восьмої моделі, без коліс, на цегляних стовпчиках, який зайняв увесь палісадник. Якщо нікого тут не виявиться, Брайоні зможе піти геть, сказавши собі, що бодай спробувала. Дзвінок не працював. Вона двічі постукала дверним молотком і відступила. До неї озвався сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися кроки. Брайоні ще відступила. Було ще не пізно втекти. Хтось вовтузився з клямкою, почулося роздратоване зітхання, і двері відчинилися: на порозі стояла висока жінка років за тридцять, з гострим обличчям і різкими рисами, що засапалася від якоїсь жахливої напруги. Вона була розлючена. Вона не могла стерти з обличчя гніву, не могла змінити виразу: рот роззявлений, верхня губа закопилена — такою жінка постала перед Брайоні.

— Чого вам треба?

— Я шукаю міс Сесилію Талліс.

Плечі у жінки похилилися, і вона закинула голову, ніби ніяк не могла оговтатися від образи. Оглянула Брайоні з голови до ніг.

— Ви на неї схожа.

Брайоні з подивом втупилася в неї, не кажучи ні слова. Жінка знову зітхнула, що прозвучало майже як форкання, і попрямувала коридором до підніжжя сходів.

— Талліс! — загорлала вона.— Сюди!

На півдорозі до вітальні вона блиснула на Брайоні презирливим поглядом, а потім зникла, щосили розлючено грюкнувши дверима.

У будинку запанувала тиша. За дверима Брайоні бачила квітчастий лінолеум і перші сім чи вісім сходинок, устелених темно-червоним килимом. На третій сходинці не було латунного стрижня. На середині коридору біля стіни виднівся півкруглий столик, на якому була полірована дерев'яна підставка, схожа на тостер, у яку вставляли листи. Вона була порожня. Лінолеум тягнувся коридором мимо сходів до дверей з матовим віконце — мабуть, входу на кухню. Шпалери теж були квітчасті, букети по три троянди чергувалися з візерунками зі сніжинок. Від порога до сходів Брайоні налічила п'ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Зловісне число.

Нарешті вона почула, як нагорі відчиняються двері — можливо, ті самі, які грюкнули, коли Брайоні постукала. Потім сходи зарипіли, і в полі зору постали ноги у товстих шкарпетках, над ними — смужки оголеної шкіри, а далі — знайомий синій шовковий халат. Нарешті з'явилося обличчя Сесилії: сестра нахилилася розгледіти, хто стоїть біля дверей і чи не наразиться вона на неприємності, спускаючись неодягненою. Довгу хвилю вона не могла впізнати сестру. Поволі спустилася ще на три сходинки.

— О Боже.

Вона сіла, склавши руки.

Брайоні так і лишилася стояти: одна нога — на садовій доріжці, друга — на ґанку. У вітальні господині ввімкнулося радіо, а коли нагрілися лампи, озвався сміх аудиторії. Залунав улесливий монолог коміка, перебитий у кінці оплесками, потім заграв веселий оркестр. Брайоні ступила крок у коридор.

— Мені треба з тобою поговорити,— промимрила вона.

Сесилія почала підводитися, але потім роздумала.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мого листа, тому я прийшла.

Сестра щільніше загорнулася в халат і поплескала себе по кишені, імовірно, сподіваючись знайти цигарки. Шкіра у неї потемніла, руки теж засмагли. Вона не знайшла очікуваного, але досі не підводилася.

Тягнучи час і не міняючи тему, вона сказала:

— Ти практикантка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Чи то Сесилії було незнайоме це ім'я, чи то вона відчула незадоволення, що її молодша сестра відбуває практику в тій самій лікарні. В очі впадала ще одна відмінність: Сесилія завжди розмовляла з Брайоні по-материнському або зверхньо. «Сестричко маленька». Тепер і сліду не стало. В її тоні з'явилася твердість, яка втримала Брайоні від питань про Роббі. Вона ступила ще крок у коридор, усвідомлюючи, що двері у неї за спиною відчинені.

— А ти де?

— Біля Мордена. Це НМД[64].

Шпиталь невідкладної медичної допомоги на реквізованій ділянці, напевно, мав справу з по-справжньому тяжкими наслідками евакуації. Багато про що заборонялося говорити або питати. Дві сестри дивились одна на одну. Хоча вигляд у Сесилії був пом'ятий, наче вона щойно вилізла з ліжка, але вона погарнішала порівняно з тим, якою її пам'ятала Брайоні. Довге обличчя завжди було трохи дивним і вразливим — «кінське», казали про нього навіть найпалкіші залицяльники. Тепер це обличчя було сміливо-чуттєве, з пурпуровими повними вустами. Очі потемніли й збільшилися — від утоми, напевно. Або від печалі. Довгий тонкий ніс, витончено-різьблені ніздрі — у цьому щось було від масок або ліплених ликів, дуже непорушне. І важко було зрозуміти вираз такого обличчя. Вигляд сестри збільшив ніяковість Брайоні і змусив її відчути себе незграбною. Вона ледве знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні не могла нічого прийняти як належне. Вона шукала іншу нейтральну тему, але не існувало нічого такого, що не приведе до болючих тем, які все одно згадаються,— і саме тому, що не могла довше терпіти це мовчання і сестрин погляд, Брайоні нарешті вимовила:

— А батько тобі не писав?

— Ні.

Низхідний тон натякав, що вона не хоче про це розмовляти і не треба їй його листів чи відповідей, та й не стане вона на них відповідати.

— А тобі? — спитала Сесилія.

— Отримала листа кілька тижнів тому.

— Добре.

Більше не було чого казати. По ще одній паузі Брайоні спробувала знову зав'язати розмову:

— А як там удома?

— Не знаю. Я не в курсі. А ти?

— Емілі пише час до часу.

— Та які у неї новини, Брайоні?

І питання, і звернення на ім'я прозвучали сардонічно. Відганяючи спогади, Брайоні відчувала, що сестра викриває її як зрадницю.

— Вони прийняли евакуйованих, і Бетті цих нових ненавидить. Парк переорали під пшеницю.

Вона замовкла. Було безглуздо — стоячи тут, перелічувати всі ці дрібниці.

Але Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Ще що?

— Ну, більшість хлопців у селі вступила до Східносуррейського полку, окрім...

— Окрім Денні Гардмена. Так, я це все знаю,— вона осяйно, удавано всміхалася, чекаючи, коли Брайоні розповідатиме далі.

— Біля пошти побудували дот і зняли всю стару огорожу. Е-е... Тітка Герміона живе в Ніцці, й... а, так, Бетті розбила вазу дядечка Клема.

Лише зараз із Сесилії злетіла її холодність. Вона рвучко розплела руки та притисла долоні до щік.

— Розбила?

— Впустила на східцях.

— Тобто вона справді розбилася, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилася. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так,— мовила Брайоні.— Бідненький дядечко Клем.

Принаймні сестра більше не глузувала. А допит тривав.

— А уламки зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що батько накричав на Бетті.

Цієї миті двері різко розчахнулися, і просто перед Брайоні виникла хазяйка — так близько, що дівчина відчула м'ятний запах з рота жінки. Та вказала на вхідні двері:

— Тут вам не вокзал. Або ви заходите, юна леді, або забирайтеся геть.

Сесилія підвелася без особливого поспіху та щільніше зав'язала шовковий шнур халата. Вона півсонно сказала:

— Це моя сестра Брайоні, місіс Джарвіс. Постарайтеся пам'ятати про свої манери, коли розмовляєте з нею.