Иэн Макьюэн – Спокута (страница 61)

— По-третє, це таїнство освячує єдність взаємодопомоги, підтримки і розради, що один має дарувати іншому...

На Брайоні налинули спогади, випливали дрібні деталі — як висип, як бруд на шкірі: ось Лола приходить до неї в кімнату вся в сльозах, її зап'ястя вкриті синцями, у Лоли на плечі, а в Маршалла на обличчі — подряпини; ось Лола мовчить у темряві на березі, дозволяючи своїй серйозній, кумедній, такий правильній молодшій кузині, яка не розрізняє реальне життя й власні фантазії, забезпечити алібі винному. Бідолашна марнославна і вразлива Лола у перлистому кольє і з трояндовим ароматом, яка прагнула скинути останні закови дитинства і яка врятувала себе від приниження тим, що закохалася, чи запевнила себе, що закохалася, не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні наполягала, звинувачуючи іншого. І яке це щастя випало Лолі — що вже перестала бути дитям — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— ...Тому якщо хтось може назвати якусь причину, чому вони не можуть бути законно з'єднані, нехай скаже зараз, або ж нехай віднині й назавжди замкне вуста свої.

Невже це відбувається насправді? Невже Брайоні справді зараз підхопиться на нетвердих ногах, з млістю в животі й калатанням серця, і попрямує вздовж лави, щоб стати в центрі проходу, і назве причини, назве справедливі підстави — зухвалим голосом, без жодного тремтіння, огорнута плащем і каптуром, як Христова наречена, біля вівтаря, і вікарій роззявить рота, бо ніколи ще за всю його довгу кар'єру таїнства не вривали, громада розвернеться до неї, витягнувши шиї, а впівоберта стоятиме вінчальна пара з побілілими обличчями? Брайоні не планувала цього, але питання з «Книги спільних молитов», про яке вона геть позабула, підштовхнула її. Що їй може завадити? Ось її шанс заявити публічно про свої муки й очистити душу від скоєної кривди. Перед вівтарем цієї найбільш раціональної церкви.

Але садна і синці давно загоїлися, а її свідчення в ті часи були геть протилежні. Й наречена не видається жертвою і діє з повної згоди своїх батьків. Понад те: молодий — шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона точно задоволено потирає руки. Сказати, що Пол Маршалл, Лола Квінсі й вона, Брайоні Талліс, змовилися замовчати правду та брехати, щоб запроторити до в'язниці невинного? Але його засудили на підставі її власних слів, прочитаних уголос від її імені судом присяжних. Покарання він уже відбув. Борг сплачено. Вердикт винесено.

Вона так і лишилася сидіти на своєму місці, а серце калатало сильніше, долоні пітніли, голова покірно схилилася.

— Закликаю вас обох відповідати так, як ви відповідатимете в день Страшного Суду, коли таємниці всіх сердець буде розкрито: якщо хтось із вас відає про перешкоду, яка заважає вам узяти законний шлюб, неодмінно й негайно зізнайтеся в цьому.

Усі прогнози стверджують, що до Судного Дня ще далеко, а доти правда, відома тільки Маршаллу і його нареченій, буде надійно замурована в мавзолеї їхнього шлюбу. Там ця таємниця й помре в мороці по смерті всіх причетних до неї. Кожне слово церемонії вкладає ще одну цеглинку до цієї твердині.

— Хто віддає цю жінку за дружину цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл підскочив, прагнучи виконати свій обов'язок, а потім утекти до оксфордського Коледжу всіх душ. Напружуючись, щоб розчути, чи буде в голосах бодай якесь тремтіння сумніву, Брайоні слухала, як Маршалл, а потім Лола повторюють за вікарієм слова. Лола вимовляла мило і впевнено, тоді як голос Маршалла був лункий, наче навмисно. Як грубо, як чуттєво здригалося повітря перед вівтарем, коли наречений промовляв:

— Тілом і душею належатиму тобі.

— Помолімося.

Тоді сім голів на передніх лавах схилилися, вікарій зняв окуляри в черепаховій оправі, звів підборіддя та, заплющивши очі, звернувся до сил небесних утомленим, сумним співом:

— О Господи предвічний, творче й хоронителю всього людства, сповни всіх душевної благодаті, о зиждителю вічного життя: ниспошли своє благословення рабам Твоїм, цьому чоловікові й цій жінці...

Останню цеглинку поставили на місце, коли вікарій, надівши окуляри, проголосив відому формулу — чоловік і дружина одне ціле,— і звернувся до Святої Трійці, на честь якої названо церкву. Далі були ще молитви, псалми, «Отче наш» і ще одна довга молитва, в якій знижений прощальний тон знаменував меланхолійне завершення церемонії.

— ...Хай проллє Він на вас багатство своєї благодаті, освятить і благословить вас, щоб ви могли догодити Йому і тілом, і душею, і жити в любові до скону.

Одразу полились органні триплети, наче посипалося конфетті, а вікарій розвернувся, щоб вести пару від вівтаря у почті шістьох членів родини. Брайоні, яка вклякала, удаючи, що молиться, але щойно процесія з нею порівнялася, вона підвелася й обернулася лицем. Вікарій, здавалося, трохи квапився, тому випередив інших на багато футів. Коли він глянув ліворуч і побачив молоду медсестру, то добрим поглядом і нахилом голови засвідчив прихильність і цікавість. Потім відчинив навстіж одну стулку великих дверей. Косий сонячний промінь сяйнув на Брайоні й вихопив її обличчя під каптуром. Вона хотіла, щоб її помітили, але ж не так явно. Тепер їй нічого іншого не лишалося. Лола саме порівнялася з Брайоні, й дівчата зустрілися поглядами. Молода вже зняла вельон. Веснянки зникли, а в іншому Лола не змінилася. Хіба що трохи підросла, може, погарнішала, обличчя пом'якшало й округлилося, а брови виявилися безжально вищипаними. Брайоні просто дивилася. Їй хотілося єдиного: щоб Лола знала, що Брайоні тут, і щоб здивувалася й мучила себе думкою: навіщо? Сонячне світло не давало Брайоні як слід роздивитися Лолу, але на якусь частку секунди вона розрізнила, як на обличчі нареченої ковзнув похмурий, незадоволений вираз. Потім молода підібгала губи й, утупившись уперед, вийшла. Пол Маршалл теж побачив Брайоні, але не впізнав, як і тітка Герміона й дядько Сесіл, що не зустрічалися з нею кілька років. Але близнюки, що замикали колону, убрані у шкільну форму, штанці якої розмаялися, наче напнуті на щоглах, були раді побачити кузину і почали кривляючись удавати, ніби нажахані її костюмом, і закочувати очі, позіхаючи, і ляскати долонями собі по ротах.

І так вона лишилася у церкві наодинці з невидимим органістом, який далі грав для власного задоволення. Усе скінчилося дуже швидко, і нічого конкретного Брайоні не досягла. Вона так і стояла на місці, уже почуваючись дурепою, відмовляючись виходити надвір. Денне світло і банальності сімейної світської бесіди розвіяли враження від її приходу, нехай вона і явилася, ніби примара, викривати минулі злочини. І їй бракує сміливості боротися. І як пояснити дядькові й тітці своє вторгнення? Вони можуть образитися, або навпаки, ще гірше, запросять її на нестерпно-нудний сніданок у готелі з містером і місіс Маршаллами, з їхньою єлейною ненавистю, а Герміона не зможе приховувати презирства до Сесіла. Брайоні зволікала ще хвилину чи дві, ніби слухаючи музику, потім, сердячись за свою малодушність, поспішила до портика. Вікарій, розмахуючи руками, швидко виходив за межі парафії, віддалившись уже не менше як на сто ярдів. Повінчані сиділи в «ролс-ройсі», Маршалл — за кермом, даючи задній хід, щоб розвернутися. Брайоні була певна, що вони її побачили. Пролунав металевий скрегіт — Маршалл перемикав передачі,— напевно, добрий знак. Машина від'їхала, й у бічному вікні Брайоні побачила білу постать: це Лола притиснулася до руки водія. А гості просто зникли серед дерев.

З карти Брайоні знала, що Белгем зовсім поряд з церквою — в той бік, куди пішов вікарій. Це було неподалік, ось чому Брайоні не схотіла туди йти. Дістанеться занадто швидко. У неї ріски в роті не було, мучила спрага, а намуляна п'ятка пульсувала й прилипала до устілки. Спускалася спека, а треба було перейти моріжок безводного затінку, розбитий прямими асфальтовими доріжками і бомбосховищами. Віддалік виднілася літня естрада, біля якої стояли чоловіки в темно-синіх мундирах. Брайоні подумала про Фіону, яка помінялася з нею вихідним, про їхній день у Сент-Джеймському парку. Здавалося, то було дуже давно, але ж насправді не більш ніж десять днів тому. Певно, зараз Фіона вдруге розноситиме по колу судна. Брайоні залишилася в тіні портика і думала про маленький подарунок, який би вона хотіла купити подрузі — якісь лагоминки: банан, апельсини, швейцарську шоколадку. Санітари знали, як добути такі речі. Вона чула, як вони говорили: нема нічого недоступного — були б гроші. Вона дивилася на стрічку дорожнього руху, який оминав церкву, і на свій маршрут і думала про їжу. Шинка, варені яйця, смажені курячі ніжки, густе ірландське рагу, цитринові меренги. Чашка чаю. Брайоні збагнула, що за спиною у неї досі звучить нервова, смикана музика — коли гра припинилася і раптово постав новий вимір тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, дівчина вирішила, що треба поснідати. На тому боці, куди вона мала йти, крамниць не було, лише похмурі багатоквартирні будинки з жовтогарячої цегли.

Минуло кілька хвилин, і вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — важке кільце ключів. Спочатку вона хотіла запитати дорогу до найближчої кав'ярні, але цей чоловік був такий самий нервовий, як і його музика, і, мабуть, вирішив ігнорувати її, замикаючи двері церкви і нахиляючись, щоб перевірити запор. Органіст рвучко надів капелюха і поквапився геть.