Иэн Макьюэн – Спокута (страница 44)

Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.

Виснажений голос прошепотів йому на вухо:

— Чорт. Де Королівська армія?

Інший відповів зі знанням справи:

— Вони бомбитимуть жабунів.

Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»

Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.

Він вихопив дитину в неї з обіймів.

— Біжімо,— крикнув він.

На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів учили: почувши цей звук, треба спинитись і чекати на вибух, бо пробила ваша година. Кинувшись на траву, Тернер штовхнув поряд жінку і притиснув їй голову до землі. Він майже лежав на дитині, коли з неймовірним ревом здригнулася земля. Угарна хвиля відкинула їх од землі. Вони затуляли обличчя від жал — бризок землі. «Штука» пікірувала перед новою атакою, завиваючи як банші[42]. Бомба впала на дорогу менш ніж за вісімдесят ярдів. Тернер схопив хлопчика під пахву й намагався підняти жінку.

— Біжімо далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка відповіла, але він її не зрозумів. Вони, спотикаючись, побігли полем. Він відчув біль у боці, як багряний спалах. Хлопчик був у нього на руках, і знову жінка, здавалося, тягнула Тернера назад, намагаючись примусити віддати їй сина. Тепер бігли сотні людей, усі прагнули потрапити до лісу вдалині. Потім від пронизливого виття бомби всі зіщулилися на землі. Але жінка втратила відчуття небезпеки, і Тернеру довелося знову штовхати її долу. Цього разу вони притискались обличчями до свіжозораної ріллі. Коли скрегіт гучнішав, жінка кричала щось схоже на молитву. Потім Тернер зрозумів, що вона говорить не французькою. Вибух пролунав на тому боці дороги, більш ніж за сто п'ятдесят ярдів. Але тепер перша «Штука» поверталася до села і робила віражі, готуючись напасти. Від шоку хлопчик затих. Його мати не могла встати. Тернер указав на «Штуку», що з'явилася над крівлями. Вони були просто її ціллю, і на суперечки не лишалося не секунди. Мати не могла поворухнутися. Він кинувся вниз у борозну. Уривчаста кулеметна черга роздерла землю, і повз них пролетіло ревіння моторів. Закричав поранений солдат. Тернер зірвався на ноги. Але жінка не хотіла взяти його за руку. Вона сіла на землю й міцно притиснула маля до себе. Вона говорила до сина фламандською, заспокоюючи, що все буде добре. Мама захистить його. Тернер не знав жодного слова цією мовою. Та це байдуже. Вона зовсім не звертала на нього уваги. Хлопчик тупо зиркав на нього з-за плеча своєї неньки.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Долаючи борозни, він чув атаку. Масний ґрунт в'язнув у нього на чоботях. Лише в нічних жахіттях ноги бувають такими важкими. На дорозі впала бомба, у середині села, де вантажівки. Але перший скрегіт приховав наступний, і Тернер не встиг упасти на землю до вибуху. Угарна хвиля кинула його на кілька футів уперед, у ріллю. Коли він опритомнів, то відчув, що рот, ніс і вуха забиті землею. Він намагався сплюнути, але слини не було. Він спробував очистити рот пальцем, але вийшло ще гірше. Спочатку йому хотілося блювати від землі, потім — від брудного пальця. Він висякався. Шмарклі, змішані з землею, потекли в рот. Але поруч був ліс, і там не може не бути струмків, водоспадів і ставків. Він уявляв собі рай. Коли знову пролунало виття пікірувальника, дедалі наростаючи, він силкувався визначити, звідки йде звук. Чи це сигнал відбою повітряної тривоги? Його думки теж були забиті землею. Він не міг сплюнути чи сковтнути, не міг спокійно дихати, не міг думати. Тоді, побачивши селянина з псом, що досі терпляче чекав під деревом, він усе пригадав і озирнувся. Там, де були жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши це, він подумав, що зразу знав: так і станеться. Тому й довелося їх покинути. Його справою було вижити, хоча він уже й забув навіщо. Він далі прямував до лісу.

За кілька кроків він опинився біля дерева і присів край молодої зелені, притулившися спиною до берізки. Єдиною думкою було знайти води. Там, у гущаві, ховалося понад двісті людей, у тому числі й поранені, здатні туди доповзти. Десь плакав і кричав від болю хтось із цивільних. Тернер підвівся й рушив далі. Уся молода зелень розмовляла з ним теж лише про воду. Атака тривала — на дорозі та в селі. Тернер розчистив землю від старого листя й став каскою копати ямку. Земля була волога, але у виритій ямці не набиралася вода, навіть коли Тернер прокопав на вісімнадцять дюймів у глибину. Так він сидів, мріючи про воду, намагаючись витерти язик рукавом. Коли нападала «Штука», не можна було не напружуватись і не зіщулюватися, хоча, здавалося, уже нема сили. Насамкінець обстріляли ліс, але це вже не справило ефекту. З крон позривалися листя і гілочки. Потім літаки зникли, й у неймовірній тиші, яка нависла над полями, деревами і селом, не було чути навіть пташиного співу. За деякий час від дороги почувся сигнал, що все чисто. Але ніхто й не ворухнувся. Тернер згадав, що минулого разу було так само. Усі були занадто приголомшені, усі були шоковані від безперервних повторів жаху. Кожний новий обстріл заганяв людей у кут, змушуючи готуватися до смерті. Коли ж кінець не наставав, доводилося знову і знову переживати випробування, і страх не зменшувався. Для живих після атаки «Штуки» наставав параліч од шоку, од повторюваного шоку. Сержанти і молодші офіцери могли скільки завгодно робити обхід, безперестанно кричачи та штурхаючи людей. Але ті були виснажені до краю й наче неживі, тому від них нічого не могли домогтися.

Отже, Тернер заціпеніло сидів, як усі інші, і як сам він сидів уперше за селом, назви якого не міг пригадати. Французькі села з бельгійськими назвами. Саме тоді він і загубив свій загін і, ще гірше для піхотинця, гвинтівку. Скільки днів минуло? Неможливо знати. Він оглянув свій револьвер, забитий землею. Тернер вийняв набої і жбурнув пістолет у кущі. За деякий час за спиною пролунав якийсь звук, і чиясь рука лягла йому на плече.

— Ось куди ти завіявся. Які люб'язні зелені мундири[43].

Капрал Мейс передав йому пляшку з водою з якогось убитого. Оскільки пляшка була майже повна, Тернер першим ковтком спочатку спробував прополоскати горло, але безуспішно. Разом з водою він заковтнув землі.

— Мейсе, ти янгол.

Капрал подав руку, допомагаючи підвестися.

— Треба кігті рвати. Чутки ходять, що ці чортові бельгійці завалилися. Нас можуть одрізати зі сходу. Іти ще багато миль.

Коли вони поверталися полем, до них приєднався Нетл. Він тримав пляшку вина і шоколадку «Амо», і вони всі пригостилися, передаючи один одному.

— Гарний букет,— сказав Тернер, добре захмелівши.

— Мертвий жабун.

Селянин зі своїм коллі йшов за ралом. Троє солдатів наблизилися до вирви, від якої відгонило кордитом. Отвір являв собою ідеально симетричний обернений конус, краї якого були гладенькі, ніби землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.