Иэн Макьюэн – Спокута (страница 45)
— Бре-Дюн[44],— сказав Тернер, пригадавши назву на карті.
— Нівроку звучить,— промовив Нетл.
Вони минали чоловіків, які ледве могли пересуватися на розпухлих, стертих ногах. Дехто йшов босоніж. Один солдат, з чиїх грудей струменіла кров, напівлежав у старомодному візочку, який штовхав його товариш. Сержант вів за віжки коня-тягловика, на спині якого лежав завинутий офіцер — непритомний чи мертвий, ноги і зап'ястя зв'язані були мотуззям. Деякі військові їхали на велосипедах, більшість прямувала пішки, по двоє чи по троє. Вершник з гайлендського полку легкої піхоти їхав на «гарлеї-девідсоні». Його закривавлені ноги теліпалися, а пасажир, у якого були туго забинтовані руки, тиснув на педалі. Уздовж усього шляху валялися шинелі, скинуті через нестерпну спеку. Тернер умовив капралів не скидати свої.
Вони пленталися так уже цілу годину, коли раптом позаду почувся ритмічний гуркіт, подібний до цокання гігантського годинника. Вони озирнулися, щоб дізнатися, що таке. Спочатку здавалося, що згори на них пікірують величезні горизонтальні двері. Це була чота валлійської гвардії: вояки виступали маршем, тримаючи напоготові гвинтівки, прямуючи з молодшим лейтенантом на чолі. Гвардійці марширували, їхні погляди були спрямовані вперед, руки високо махали у такт. Відсталі одступили осторонь, пропускаючи гвардію. Час був цинічний, але ніхто не ризикував освистати цих людей. Людям ставало соромно, коли вони бачили таку дисципліну і згуртованість. Прийшло полегшення, коли гвардійці проминули, не звертаючи ні на кого уваги, тож можна було знову зануритися в свої роздуми та спогади.
Знайомі краєвиди, знайомий інвентар, але тепер усього стало більше: транспортних засобів, вирв від бомб, детриту. Більше тіл. Тернер ступав по землі, доки не вловив запах моря, який долинув з леготом через рихлі, заболочені поля. Людський потік рухався в один бік, ведений однією-єдиною метою; невпинний рух у повітрі, ця чудернацька реклама їхньої цілі, викликав у втомленому, але перезбудженому мозку Роббі уривки забутих дитячих спогадів — карнавал чи якісь спортивні змагання, куди стікаються люди. Він не міг пригадати, де це відбувалося: батько ніс його на плечах — схилом нагору, до ще манкіших забав, до джерела величезного збудження. Йому б хотілося зараз відчути ці плечі. Його за-пропащий батько лишив обмаль спогадів. Зав'язаний на шиї шарф, особливий запах, неясний обрис задумливого, роздратованого чоловіка. Може, він не служив у Велику війну, а може, загинув десь тут, поруч, під чужим ім'ям? А може, вижив. Ґрейс не сумнівалася, що він був занадто лякливий, занадто верткий, щоб вступити до війська, але в неї були свої причини судити так різко. Майже в кожного тут був батько, який пам'ятав Північну Францію або навіки лишився в цій землі. Тернер хотів би мати такого батька, живого чи мертвого. Давним-давно, ще до війни, ще до Вендсворта, він насолоджувався власною свободою, прагнучи побудувати своє життя, створити свою власну біографію лише за допомогою Джека Талліса. Тепер він зрозумів, яка це була марнославна маячня. Безплідна, тому й марна. Він хотів мати батька, і з тієї ж причини сам хотів бути батьком. Це було не таке вже й рідкісне бажання — бачити стільки смертей і хотіти дитини. Спільне для всіх, тому людське, бажання, і він відчував це прагнення дедалі сильніше. Коли кричали поранені, йому мріялося про невеликий будинок, звичайне життя, сім'ю, родовід, кревні узи. Поряд з ним ішли такі самі чоловіки, які мовчки виношували свої думки, прагнучи докорінно перемінити своє життя, ухвалюючи рішення. Якщо я колись позбудуся цього жеребу... Він і злічити не міг усіх побачених уві сні та омріяних дітей, зачатих подумки дорогою до Дюнкерка, а пізніше втілених. Він знайде Сесилію. Її адреса є в листі з вкладеним віршем, тут, у кишені.
Вони йшли весь день, поки нарешті, за милю попереду, там, де з навколишніх полів клубочився сіро-жовтий дим, не постав міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер по всьому шляху не було ні цілої ферми, ні цілого сараю, ні комори — не лишилося каменя на камені. В повітрі відчувалися дим і міазми гнилого м'яса — це туші забитих кавалерійських коней, сотні туш, звалених купами на полі. Неподалік забитої худоби була гора шинель і ковдр — матерія диміла. Міцний капрал кувалдою розбивав друкарські машинки і мімеографи. На узбіччі стояли дві карети швидкої допомоги, задні дверцята були розчахнуті. З машин долинали стогони і крики поранених. Один з поранених верещав знову і знову, більше з люті, аніж з болю: «Води, дайте води!» Як і всі інші, Тернер ішов далі.
Юрб а знову зростала. Перед мостом через канал було перехрестя, і на повороті з Дюнкерка, на дорозі, що пролягала від каналу, показалася колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася пропустити до поля, за межу, де валялися кінські трупи. Але війська розтягнулися по всьому шляху, змусивши колону зупинитися. Водії сигналили й лаялися. Натовп насувався. Утомившись чекати, люди вилізали з кузовів вантажівок. Хтось крикнув: «Стережися!» Не встиг ніхто оком моргнути, як купа обмундирування злетіла у повітря від вибуху. Неначе сніжинки, посипалися клаптики темно-зеленої саржі. Поблизу загін артилеристів колотив молотками, щоб розбити приціли і затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один з цих військових аж ридав, знищуючи свою гаубицю. На межі того ж поля капелан зі служкою обливали бензином валізи з молитовниками і примірниками біблій. Чоловіки бігли полем до звалищ NAAFI[46], нишпорячи у пошуках цигарок і алкоголю. Коли здійнявся галас, до них з лівого боку дороги приєдналося ще кілька дюжин таких самих мародерів. Одна група вже сиділа біля воріть ферми, приміряючи нові туфлі. Відштовхнувши Тернера, пробіг солдат, чиї щоки аж відстовбурчувалися, такі були напхані; він ніс коробку рожево-білого зефіру. За сотні ярдів од звалища були покинуті підпалені гумові чоботи, протигази та плащі, й людей огортав ядучий дим, примушуючи бігти вперед, до мосту. Нарешті вантажівки зрушили з місця й поїхали у широке поле, на південь від каналу. Військова поліція організувала паркування, шикуючи машини у два ряди, наче стюарди на сільському ярмарку. Вантажівки приєдналися до бронетранспортерів, мотоциклів, гармат і пересувних кухонь. Методи знищення машин були прості — куля в радіатор, а мотор хай працює, доки не здохне.
Міст охоронявся колдстрімськими гвардійцями[47]. Вхід заступали два ретельно прикриті мішками з піском кулеметні пости. Чоловіки були чисто виголені, з колючими поглядами, і дивилися з мовчазним презирством на цей мерзенний розбовтаний набрід одсталих. На тому боці каналу рівномірно пофарбовані в білий колір камінці вели до хижі, яку використовували як канцелярію. А вдалині, на сході й на заході, на узбережжі добре окопалися гвардійці. Будинки на набережній були реквізовані, черепиця проламана, а вікна — забиті мішками з піском, щоб звідти можна було стріляти з кулеметів. За порядком на мосту стежив розлючений сержант. Він відіслав назад лейтенанта на мотоциклі. Ніякого устаткування, ніяких транспортних засобів, ніякої худоби. Він відіслав і чоловіка, який ніс клітку з папугою. Сержант висмикував з колони людей, зобов'язуючи охороняти канал по периметру, і виконував це з набагато більшим авторитетом, аніж бідолашний майор. Біля канцелярії вже зростав загін нещасливців, тупцюючи на місці. Тернер помітив, що відбувається, те ж саме помітили й капрали, спостерігаючи за подіями, ще маючи шанс повернутися.
— Вони до дідька загребуть тебе, приятелю,— звернувся Мейс до Тернера.— Бідолашна піхота. Якщо хочеш вернутися домів до пампушки своєї, ставай між нами і шкандиляй.
Відчуваючи ганьбу, Тернер усе ж таки поклав руки на плечі капралам, і вся трійця похитуючись рушила вперед.
— У тебе ліва нога крива, не забудь, бос,— сказав Нетл.— Хоч, я тобі багнетом проштрикну?
— Жахливо вдячний. Гадаю, обійдуся.
Перетинаючи міст, Тернер навіть повісив голову — зробив це, щоб не помічати лютого погляду сержанта, хоча відчував цю гарячінь, яка аж пропалювала. Командний голос прогарчав: «Гей, ти!» Якогось горопаху висмикнули з натовпу лише для того, щоб поставити стримувати натиск, який обов'язково почнеться за два-три дні, поки вантажимуться на кораблі залишки Британського експедиційного корпусу. Ще Тернер помітив краєм ока, що в довгій чорноті ковзає барка у напрямку до Фюрна в Бельгії. Човняр, який сидів за румпелем, палив люльку, незворушно дивлячись уперед. Позаду, миль за десять від нього, стелився спалений Дюнкерк. Попереду, біля носа, двоє хлопчиків схилилися над перекинутим велосипедом, ладнаючи його — можливо, прокол у колесі. На мотузці була розвішана на просушку білизна, у тому числі жіноча. З барки линули запахи їжі, яку готували: ніс уловив цибулю і часник. Тернер і капрали перетнули міст, минули білені камінці, які нагадували про тренувальний табір та аврали. У канцелярії невгамовно дзвонив телефон.