Иэн Макьюэн – Спокута (страница 43)
Брайоні щось щебетала, а він задоволено слухав краєм вуха. Стежка з лісу вибігла на широкі трав'янисті береги річки. Обоє пройшли вгору з півмилі та знову потрапили до лісу. Тут, у заплаві річки, під крислатим гіллям, був ставок, виритий за дідуся Брайоні. Завдяки кам'яній перешкоді течія тут уповільнювалася, і це було улюбленим місцем для пірнання та стрибків у воду. Але в іншому це не був ідеальний варіант для плавців-новачків. Можна стрибати з греблі або з берега у воду дев'ять футів завглибшки. Він пірнув і збаламутив воду, чекаючи на Брайоні. Вони почали заняття позаторік наприкінці літа, коли річка була не така повноводна й текла сонно. Тепер навіть у ставку вода вирувала. Брайоні зупинилася тільки на мить, а потім з вереском зіскочила з берега просто в обійми Тернеру. Тренуючись, вона тупцювала на місці, доки течія не починала відносити її до греблі, а потім Тернер скеровував дівчинку назад у ставок, щоб вона починала спочатку. Коли вона після зимової перерви спробувала плисти брасом, Тернеру довелося підтримувати її, що було нелегко, бо він сам бив по воді руками. Якщо ж він забирав руки, то вона встигала зробити три-чотири гребки, доки не занурювалася. Її дивувало те, що вона пливе проти течії, але не рухається. Але насправді вона рухалася: щоразу вода відносила її до греблі, де Брайоні чіплялася за іржаве залізне кільце, чекаючи на Тернера, і її біле личко здавалось яскравим на тлі брудних замшілих стін і зеленкуватого цементу. Пливучи проти течії, вона кликала його. Брайоні хотіла повторити завчений досвід, але вода була холодна, і за п'ятнадцять хвилин Тернер сказав «годі». Він відтягнув її до берега та, ігноруючи протести, допоміг вилізти.
Він вийняв з кошика свою одежу і відійшов трохи у залісок — перевдягтися. Повернувшись, Тернер побачив Брайоні там само, де залишив — на березі: вона з рушником на плечах задивлялась у воду.
«Якщо я впаду в річку,— спитала вона,— ти мене врятуєш?»
«Авжеж».
Кажучи це, він нахилився над кошиком і почув, але не побачив, як вона стрибнула. Її рушник лежав на березі. Окрім брижів у формі серця і кіл на воді в ставку, не було і знаку Брайоні. Потім виринула голова, хапаючи ротом повітря, та знову зникла під водою. У відчаї він спершу вирішив бігти до греблі, щоб там виловити Брайоні, але вода була непрозора, каламутно-зелена. Чи зможе він намацати у ній дівчинку? Вибору не було: він зайшов у воду, повністю одягнений, взутий, у куртці, убраний з голови до ніг. Майже одразу він знайшов її руку, схопив за плече і підкинув Брайоні вгору. На його подив, вона не задихалася. А потім, радісно сміючись, притиснулася до нього, охопивши за шию. Він виштовхнув її на берег і з великими зусиллями виборсався на землю сам, бо заважав промоклий одяг.
«Дякую,— як заведена, повторювала вона.— Дякую, дякую».
«Що за дурня».
«Я хотіла, щоб ти мене врятував».
«Ти що, не розумієш — пішла б на дно, як сокира?»
«Ти мене врятував».
«Ну й дурепа,— майже кричав він.— Ми ж обоє могли через тебе загинути».
Вона замовкла. Він сидів на траві, виливаючи воду з черевиків.
«Ти потопала, а я тебе й не бачив. А одяг тягнув мене вниз. Ми ж обоє могли потонути, ти і я. Це що, такий жарт? Ну, як це назвати?»
Їй не було чого сказати. Вона одяглася, й обоє повернулися стежкою додому — Брайоні перша, а він за нею, хлюпочучи черевиками. Йому хотілося опинитися в зігрітому сонцем парку. Потім ще доведеться довго плуганитися до себе в бунгало перевдягатися. Гнів у нього ще не охолов. Вона не такий уже пуцьвірінок,— спало йому на думку,— щоб не збагнути, що треба вибачитися. Вона йшла мовчки, похиливши голову — може, мурмосилася — він не бачив. Коли вони пройшли ліс і опинилися за залізними воротами, Брайоні зупинилася й озирнулася. Тон її був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, а була готова дати йому відсіч:
«А ти знаєш, чому я хотіла, щоб ти мене врятував?» «Ні».
«Хіба це не ясно?»
«Ні, неясно».
«Бо я тебе кохаю».
Вона вимовила це завзято, задерши підборіддя і швидко моргаючи, коли ці слова зривалися в неї з уст,— засліплена великою істиною, яку повідала.
Він ледь утримався від пориву розреготатися. Він — об'єкт жаги школярки.
«Що, заради всього святого, ти хочеш цим сказати?»
«Те ж саме, що й інші, коли кажуть це. Я тебе кохаю».
Цього разу слова звучали на жалюгідно-високій ноті. Він збагнув, що має втриматися від спокуси висміяти її. Але важко було втриматися. Він сказав:
«Ти мене кохаєш, тому й кинулася в річку».
«Я хотіла дізнатися, чи ти мене врятуєш».
«А тепер ти знаєш. Я ризикував життям заради тебе. Але це не означає, що я тебе кохаю».
Вона трохи відсахнулася.
«Я хочу подякувати тобі за те, що врятував моє життя. Я буду до скону тобі вдячна».
Точно — рядок з одної з книжок, які вона читала останнім часом, або рядок, який вона напише в своїх оповіданнях.
«Усе, проїхали,— сказав Тернер.— Але більше так не роби — ні зі мною, ні з кимсь ще. Обіцяєш?»
Вона кивнула й промовила на прощання:
«Я тебе кохаю. Тепер ти знаєш».
Вона пішла до будинку. Тремтячи в сонячному світлі, він дивився на Брайоні, доки вона не зникла з поля зору, а тоді попрямував додому. Він не бачив її до свого від'їзду у Францію, а коли у вересні повернувся, вона вже навчалася в інтернаті. Невдовзі він поїхав у Кембридж, а в грудні відсвяткував Різдво з друзями. Він не бачив Брайоні до наступного квітня, і тоді все забулося.
Чи було це?
У нього було багато часу на самоті, навіть забагато, щоб як слід над цим поміркувати. Він не міг пригадати більше жодної такої незвичайної розмови, ні її дивної поведінки, ні багатозначних поглядів або набурмосеного вигляду, і вирішив, що її школярська пристрасть минула після того червневого дня. Він повертався до Суррея майже щоразу на канікули, й у Брайоні було багато нагод, щоб знайти його в бунгало чи передати йому записку. Він поринув у своє нове життя, у новизну студентських днів, а також вирішив триматися трохи на відстані од родини Таллісів. Але мали бути знаки, яких він не помітив. Усі ці три роки вона мала до нього почуття, приховуючи цю закоханість, загортаючи її у шати фантазії та прикрашаючи в своїх оповіданнях. Вона належала до тих дівчат, які живуть у своєму вигаданому світі, цілком поринувши у власні думки. Мабуть, було досить тої драми на березі річки, щоб плекати в ній ці фантазії, які й розквітли пишним цвітом.
Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.
Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино[40]!» У свою чергу,
Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...