Иэн Макьюэн – Спокута (страница 38)

— А ти добре ладнаєш зі своєю хазяйкою?

Він не міг вигадати кращого питання, боячись, що западе ніякове мовчання як прелюдія до її чемних слів: мовляв, вона дуже рада знову його побачити, а тепер їй час на роботу. І їм лишилися б тільки ті декілька хвилин у бібліотеці роки тому. Чи не занадто крихкі враження? Сесилія легко могла б зісковзнути до сестринського амплуа. Вона не розчарована? Він схуд. Він зіщулився — і у прямому, і у переносному розумінні. В'язниця примусила його зневажати самого себе, в той час як Сесилія була така сама чарівна, як і тоді, особливо у формі медсестри. Проте вона страшенно нервувалася, нездатна переступити кола дурних чемностей. Натомість намагалася безтурботно розповідати про вдачу своєї хазяйки. Після кількох таких обмінів словами вона глянула на годинник, причеплений ліворуч у неї на грудях, і сказала, що обідня перерва закінчується. Вони провели разом півгодини.

Він проводив її до Вайтголлу, до автобусної зупинки. Дорогоцінні останні хвилини він витратив на те, що написав їй свою адресу — гнітючу вервечку абревіатур і цифр. Він пояснив, що не має права на відпустку, доки не скінчить курс навчання. Після цього йому дадуть два тижні. Вона роздивлялася його, дещо роздратовано похитуючи головою, а тоді нарешті він потиснув їй руку. Цей жест мав виразити все несказане, і вона відповіла йому потиском. Приїхав її автобус, але вона досі не відпускала руки Роббі. Вони стояли обличчями одне до одного. Він поцілував її, спочатку ледь-ледь, а коли вони притиснулись одне до одного, торкнувшись язиками, його безтілесна сутність відчула безмежну вдячність, бо він знав, що віднині пам'ятатиме ще одну річ, яку плекатиме подальші місяці. Тепер він знову малював собі цю картину, лежачи у французькому сараї. Обоє сильніше стиснули одне одного в обіймах і цілувалися, а люди відштовхували їх, поспішаючи на автобус. Він почув щось подібне до пронизливого крику на вухо. Вона плакала, сльози лилися йому на щоку, і від горя її вуста, притиснуті до його вуст, розтягувалися. Приїхав інший автобус. Вона відсторонилася, стиснула йому зап'ястя й пішла не озираючись. Він дивився на те, як вона знаходить собі місце, та запізно подумав, що мав сісти з нею, їхати всю дорогу та проводити до лікарні. Він позбавив себе кількох хвилин у її товаристві. Йому доведеться наново навчитися думати й діяти. Він побіг вулицею Вайтголл, сподіваючись наздогнати автобус на наступній зупинці. Але автобус рушив далеко вперед і невдовзі зник на Парламент-сквері.

Під час вишколу вони продовжували листуватися. Звільнені від цензури, вони досі були обережні й винаходили езопову мову. Дратуючись через те, що їхнє життя минає на сторінках, не забуваючи про складнощі, вони боялися прагнути більшого, ніж потиск рук і єдиний поцілунок на автобусній зупинці. Вони освідчувались одне одному, уживаючи «любий» і «найдорожча», знали, що у них буде майбутнє на двох, але утримувалися від інтимних натяків. Зараз їхнє завдання полягало в тому, щоб протриматися до тих двох тижнів. Через сокурсника у Ґіртоні вона знайшла котедж у Вілтширі, де вони могли би провести час разом, і хоча у вільні хвилини вони не могли думати ні про що інше, у листах намагалися не мріяти про це. Натомість обговорювали свої будні. Зараз вона працювала в пологовому будинку, і щодня відбувалися банальні дива, а також драми й веселощі. Були й трагедії, і на їхньому тлі мерхли власні злигодні, здаючись нічим: мертвонароджені немовлята, загиблі породіллі, молоді чоловіки, які ридали в коридорах; наче паралізовані матері-юнки, відкинуті своїми сім'ями; дитячі травми, які викликали змішані почуття — і любов, і сором. Коли Сесилія описувала щасливий результат: битву завершено і змучена мати вперше бере дитя на руки, пильно і захоплено роздивляючись личко нової людини,— то це було негласним покликом до власного майбутнього, Сесилія хотіла поділитися з Роббі тим, що давало їй таку просту наснагу, хоча, кажучи по щирості, думки її обранця були не про народження, а про зачаття.

Він, у свою чергу, описував їй плац, паради, стрільбище, тренування, начальство, казарми. Він не мав права отримати офіцерський чин, але це було навіть на краще, бо з-поміж офіцерів завжди знайдеться бодай хтось, обізнаний з його «беззаконним» минулим. У строю він сприймавсь анонімно, до того ж виявилося, що перебування за ґратами дає й певний статус. Роббі зрозумів, що підготовлений до армійського режиму, до жахіть перевірки комплекту білизни і складання ковдр рівними квадратиками — ярличок до ярличка. На відміну від своїх однополчан, він вважав, що їжа тут не така вже й погана. Дні, хоч і виснажливі, здавалися багатими і різноманітними. Марш-кидки по сільській місцевості давали Роббі задоволення, чого він не наважувався висловити іншим новобранцям. Він набрав вагу і зміцнішав. Завдяки освіченості й віку він вирізнявся, але його минуле це згладжувало, тому ніхто з ним не заводився. Натомість його вважали старим стріляним горобцем, який знав «їх» в усіх мастях, та ще й допомагав заповнювати папери. Як і Сесилія, Роббі обмежив описи в листах до буденності, перемежовуючи кумедними або тривожними випадками: якийсь новобранець явився на плац в одному чоботі; отетеріла вівця шуснула до казарми й металася там, і її важко було вигнати; сержанта-інструктора мало не вбили випадковою кулею на стрільбищі.

Але була одна зовнішня подія, тінь, якої він не міг оминути. Після торішніх мюнхенських подій він, як і всі, був певний: війна почнеться. Їх дуже прискорено муштрували, комплектували й пересилали до нового розширеного табору, який мав прийняти більше новобранців. Його тривоги викликалися не самими бойовими діями, а загрозою їхній омріяній ідилії у Вілтширі. У відповідь на його страхи Сесилія описувала надзвичайні заходи в лікарні: збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчальні тренінги. Але для них обох у цьому було щось фантастичне, віддалене, хоча, може, і реальне. Тільки не це знову, говорили люди. І Роббі з Сесилією і далі чіплялися за свої надії.

Була ще одна, ближча до реальності річ, яка його турбувала. Сесилія не розмовляла ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою з листопада 1935 року, коли засудили Роббі. Вона не писала їм і не повідомила свою адресу. Листи доходили до неї через матір Роббі, яка продала бунгало й переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс Сесилія повідомила родину, що не хоче ні з ким з них спілкуватися. Одного разу до лікарні прийшов Леон, але сестра не захотіла з ним говорити. Він прочекав за воротами весь день. Побачивши брата, вона сховалася, доки той не пішов геть. Наступного ранку він стояв біля дверей гуртожитку для медсестер. Вона відштовхнула його й навіть не глянула на нього. Він узяв її за лікоть, але вона випручалася й пішла, анітрохи не зворушена його благаннями.

Роббі як ніхто знав, наскільки вона любила брата, яка близька була зі своєю сім'єю і скільки для неї значив будинок з парком. Він ніколи не зможе повернутися, але його тривожило, що вона через нього розбиває собі життя. За місяць вишколу він виклав їй, що у нього на душі. Уже не вперше вони поверталися до цього питання, але треба прояснити.

У відповідь Сесилія написала: «Вони всі відвернулись од тебе, навіть батько. Розбивши життя тобі, вони розбили й мені. Вони вирішили краще повірити свідченням дурного, істеричного малого дівчиська. Насправді дівчинку налаштовували проти тебе, примушуючи до свідчень, не даючи відступити. Так, вона ще зелена, усього тринадцять, я знаю, але більше до неї не озвуся. Що ж до інших, то я ніколи не зможу пробачити того, що вони зробили з тобою. Тепер, вирвавшись од них, я розумію снобізм, який ховався за їхньою дурістю. Моя мати перша засудила тебе й ніколи не простить. Мій батько вважав за краще поринути в роботу. Леон виявився усміхненим безхребетним ідіотом, який пішов у інших на поводу. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моїх рідних не захотів, щоб поліція його допитала. Поліція зацькувала тебе. Не хоче зіпсувати собі реноме. Я знаю, це звучить прикро, але, мій любий, я до них не повернуся. По щирості, я задоволена своїм новим життям і новими друзями. Відчуваю, що можу вільно дихати. Найбільший сенс мого життя — ти. Насправді має бути вибір — ти або вони. Як це об'єднати? Я ніколи ні хвилини не вагалася. Я тебе кохаю. Я безмежно в тебе вірю. Ти моя любов, сенс мого життя. Сі».

Він знав ці рядки напам'ять і зараз повторював їх у пітьмі. Сенс мого життя. Не животіння, а життя. Велика відмінність. І Сесилія була сенсом його життя, ось чому він повинен був вижити. Він лежав на боці, вдивляючись у те, що йому здавалося входом до сараю, чекаючи на перші проблиски світання. Він був надто стривожений, щоб заснути. Він хотів одного — іти до узбережжя.

Не буде котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця його вишколу оголосили війну. Військова відповідь була автоматична, як заклацування скойок молюска. Усі відпустки скасували. За якийсь час повідомили, що їх відтермінували. Терміни призначалися, переносилися, скасовувалися. Потім, за двадцять чотири години до відбуття, їм видали проїзні документи на залізницю. Надали чотири дні, щоб вони стали на службу в новому полку. Була чутка, що їх командирують. Сесилія спробувала домовитися про перенесення своєї відпустки і частково досягла свого. Але раптом усе розладналося. Коли надійшла листівка, де Роббі повідомляв про свій приїзд, Сесилія вже була в дорозі до Ліверпуля на курси медсестер, щоб надавати допомогу тяжкопораненим у шпиталі Олдер-Гей. Прибувши до Лондона, він майнув за нею на північ, але потяги йшли неймовірно повільно. Перевага була за військовим транспортом, що прямував на південь. Поїзд на вокзалі Бірмінгем-Нью-Стейшн Роббі проґавив, а наступний скасували. Довелося чекати до рання. Зо півгодини він вагаючись блукав по платформі. Нарешті вирішив повернутися. Запізнення на службу було серйозним проступком.