Иэн Макьюэн – Спокута (страница 39)

Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.

Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.

Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.

Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.

...Я не хотіла розповідати тобі про це зараз. Я досі не знаю, що думати, очікуючи на нашу зустріч. Тепер у мене є твій лист, і немає сенсу нічого не казати. Перший сюрприз полягає у тому, що Брайоні не в Кембриджі. Тої осені вона не поїхала туди й не навчатиметься там. Я була щиро здивована, бо чула від доктора Голла, що на неї там чекають. Інший сюрприз — те, що вона навчається на медсестру в моїй колишній лікарні. Можеш уявити Брайоні з судном? Гадаю, усі казали те ж саме про мене. Але ж вона така фантазерка — ми вже переконалися. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме ін'єкції. Її лист просто бентежить і збиває з пантелику. Вона хоче зустрітися. Вона вже почала як слід уявляти, що накоїла і що це означає. Ясно, що вона хоче змінити щось, тому й кинула навчання. Каже, що хоче принести практичну користь. Але у мене враження, що фах медсестри вона обрала як покуту для самої себе. Хоче приїхати, зустрітися зі мною та поговорити. Може, я помиляюся, тому збираюся почекати на тебе, щоб ми разом з нею зустрілися віч-на-віч, однак мені здається, що вона хоче покаятися. Думаю, вона хоче змінити свої свідчення та зробити це в офіційному й законному порядку. Певно, це неможливо, бо ж твою апеляцію відхилили. Нам треба більше знати закони. Можливо, я маю поговорити з адвокатом. Не хочу, щоб ми будували повітряні замки. А може, насправді вона не робитиме того, на що я сподіваюся, бо не готова пройти через ці випробування. Ти ж пам'ятаєш, яка вона мрійниця і вигадниця.

Я нічого не робитиму, доки не даси мені знати. Я не казала тобі цього, та оскільки ти знову попросив, щоб я помирилася з батьками (я в захваті від твоєї великодушності), то маю дати знати тобі, що ситуація може змінитися. Якщо для Брайоні юридично неможливо піти до судді та сказати йому, що вона помилялася, то принаймні вона може поїхати до батьків і все їм розповісти. Тоді хай вони вирішують, як чинитимуть. Якщо вони змусять себе письмово вибачитися перед тобою, тоді, може, почнемо все спочатку.

Я досі думаю про неї. Податися в медсестри, щоб порвати зі своїм оточенням — для неї це значніший крок, аніж для мене. Принаймні я три роки провела в Кембриджі, у мене є причини зректися своєї родини. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не заперечую, що мені було б цікаво дізнатися. Але я чекаю на тебе, мій любий, щоб почути твою думку. А, до речі, ще вона сказала, що Сіріл Конноллі, редактор «Горизонту», відхилив її твір. Що ж, бодай хтось здатний тверезо оцінити її жалюгідні перекручені фантазії.

Пам'ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Найменший умер. Це сталося тої ночі, коли я чергувала. Мати немовлят сприйняла це просто жахливо. Ми чули, що батько цих малят — помічник каменяра, і я чекала побачити дещо схожого на курча типчика з недопалком, прилиплим до нижньої губи. Він був у Східній Англії з робітниками, прикомандированими до армії, будував там берегову оборону — ось чому запізно навідався до лікарні. Він виявився дуже красивим молодиком, девятнадцятирічним, на зріст — понад шість футів, сам ясноволосий, і буйне пасмо падало на чоло. Він клишоногий, як Байрон, тому до армії забракували. Дженні сказала, що він схожий на грецького бога. Він був такий милий і ніжний, так терпляче втішав нещасну молоду дружину. Ми всі так були цим зворушені. Найсумнішим було те, що ледь він спромігся її заспокоїти, як час побачення вичерпався, і прийшла сестра та примусила його разом зо всіма покинути лікарню. Нам лишилося тільки збирати друзки. Бідолашна дівчинка. Але четверта година, і правила є правила.

Уже збираюся: треба встигнути на Белгемське відділення, до сортування пошти,— сподіваюся, цей лист перетне Ла-Манш до вихідних. Але не хочу завершувати на сумній ноті. Я дуже рада новинам про сестру ще й через те, що це може значити для нас. Мені сподобалася твоя розповідь про сержантські гальюни. Я прочитала це кільком нашим дівчатам, і вони реготали як несамовиті. Я рада, що зв'язковий офіцер, виявивши твоє володіння французькою, дав тобі таку роботу, де ці знання можна використати. Чому про це не знали з самого початку? Ти що — мовчав? Маєш рацію щодо французького хліба: десять хвилин — і ти знову голодний. Суцільне повітря, і нічого всередині. Белгем не такий поганий, як я раніше казала, але про це іншим разом. Вкладаю до листа вірш Одена на смерть Єйтса — торік вирізала зі старого «Лондон Мерк'юрі». На вихідних поїду до села відвідати Ґрейс і пошукаю там у шухлядах твого Гаусмена. Пора бігти. Ти у моїх думках щохвилини. Я тебе кохаю. Я на тебе чекатиму. Повертайся. Сі.

Він прокинувся від того, що черевик тицяв йому в спину.

— Вст'вай, бос. Прокинься й співай.

Він сів і подивився на годинник. Вхід у сарай перетворився на синяво-чорний прямокутник. Він поспав навряд чи сорок п'ять хвилин. Мейс старанно витрушував солому з мішків і розкладав «стіл». Усі троє мовчки сіли на сіні, запалюючи першу за цей день цигарку. Вийшовши надвір, знайшли глиняний гладущик з важкою дерев'яною накривкою. Усередині, сповиті в муслінову тканину, лежали батон і шматок сиру. Тернер мисливським ножем розділив їжу на рівні частини.

— Якщо нас випадково роз'єднають,— пробурмотів він.

У хаті вже запалили світло, і пси несамовито гарчали, коли військові проходили повз. Перелізши через тин, вони попрямували полем, рухаючись на північ. За годину вони зупинилися в переліску на порубці — напитися з фляг і перекурити. Тернер вивчав карту. Високо над головою вже з'явилися перші бомбардувальники, загін близько п'ятдесяти «гайнкелів» прямував тим же шляхом на узбережжя. Злегка захмарене сонце стояло високо. Ідеальний день для Люфтваффе. Солдати мовчки йшли ще годину. Дороги не було, тому Тернер прокладав маршрут за компасом, через поля, де паслися корови і вівці, де росли ріпа і молода пшениця. Але подалі від доріг було не так безпечно, як він гадав. На одному полі, де випасалася худоба, чорніла дюжина вирв од снарядів, і валялись осколки кісток, шматки м'ясива, клоччя роздертої шкіри, розкидані на сто ярдів. Але дорогою кожний думав свою думу й не казав ані слова. Тернер занурився в карту. За його припущенням, вони були за двадцять п'ять миль від Дюнкерка. Що ближче вони підходили, то важче було триматися далеко від шляхів. Вони тут усі сходилися. Тут треба було переходити річки і канали. Шукати мостів — лише даремно витрачати час, бо все одно доведеться знову повертатися в поля.

Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.

Капрал Нетл сказав: