Иэн Макьюэн – Спокута (страница 39)
Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.
Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.
Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.
Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.
Він прокинувся від того, що черевик тицяв йому в спину.
— Вст'вай, бос. Прокинься й співай.
Він сів і подивився на годинник. Вхід у сарай перетворився на синяво-чорний прямокутник. Він поспав навряд чи сорок п'ять хвилин. Мейс старанно витрушував солому з мішків і розкладав «стіл». Усі троє мовчки сіли на сіні, запалюючи першу за цей день цигарку. Вийшовши надвір, знайшли глиняний гладущик з важкою дерев'яною накривкою. Усередині, сповиті в муслінову тканину, лежали батон і шматок сиру. Тернер мисливським ножем розділив їжу на рівні частини.
— Якщо нас випадково роз'єднають,— пробурмотів він.
У хаті вже запалили світло, і пси несамовито гарчали, коли військові проходили повз. Перелізши через тин, вони попрямували полем, рухаючись на північ. За годину вони зупинилися в переліску на порубці — напитися з фляг і перекурити. Тернер вивчав карту. Високо над головою вже з'явилися перші бомбардувальники, загін близько п'ятдесяти «гайнкелів» прямував тим же шляхом на узбережжя. Злегка захмарене сонце стояло високо. Ідеальний день для Люфтваффе. Солдати мовчки йшли ще годину. Дороги не було, тому Тернер прокладав маршрут за компасом, через поля, де паслися корови і вівці, де росли ріпа і молода пшениця. Але подалі від доріг було не так безпечно, як він гадав. На одному полі, де випасалася худоба, чорніла дюжина вирв од снарядів, і валялись осколки кісток, шматки м'ясива, клоччя роздертої шкіри, розкидані на сто ярдів. Але дорогою кожний думав свою думу й не казав ані слова. Тернер занурився в карту. За його припущенням, вони були за двадцять п'ять миль від Дюнкерка. Що ближче вони підходили, то важче було триматися далеко від шляхів. Вони тут усі сходилися. Тут треба було переходити річки і канали. Шукати мостів — лише даремно витрачати час, бо все одно доведеться знову повертатися в поля.
Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.
Капрал Нетл сказав: