Иэн Макьюэн – Спокута (страница 37)
— Але це була незабутня вечірка,— відповів Тернер.
Нетл щось прошепотів на вухо Мейсу, і той кивнув. Нетл вийняв із сумки дві пачки цигарок. Звісно, це було правильним вчинком. Французи намагалися відмовитися, але Нетл обійшов «стіл» і сунув кожному подарунки до рук. Він попросив Тернера перекласти.
— Бачили б ви, що коїлося, коли дали наказ розгромити крамниці. Двадцять тисяч цигарок. Ми набрали все, що до душі.
Ціла армія бігла до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб проганяти голод.
Французи чемно подякували, похвалили Тернерове володіння французькою, потім нахилилися над столом, щоб зібрати до полотняного мішка порожні пляшки та склянки. Ніхто не удавав, що вони знову зустрінуться.
— Ми підемо, щойно розвидниться,— повідомив Тернер.— Тому попрощаймося.
Вони потиснули один одному руки.
— Саме так було двадцять п'ять років тому,— сказав Анрі Бонне.— Усі ці мерці. Тепер знов у Франції німці. А за два дні вони будуть тут, розграбують усе, що ми маємо. Хто б повірив?
Уперше Тернер уповні відчув ганьбу відступу. Йому було соромно. Він повторив свої слова, але з меншою впевненістю:
— Ми повернемося й викинемо їх, обіцяю.
Брати кивнули та з прощальною усмішкою покинули тьмяне коло від вогника свічки та пройшли в темряві до відчинених дверей сараю, а склянки та пляшки подзенькували при кожному кроці.
Тривалий час він лежав на спині, палячи, вдивляючись у пітьму дірчастої крівлі. Капралове хропіння то наростало, то стишувалося. Тернер зморився, але не спав. Рана неприємно пульсувала, кожний заштрик вражав точно і влучно. Усередині було гостре вістря, і хотілося торкнутися його кінчиком пальця. Виснаження зробило Роббі вразливим до тих думок, які він волів би відкинути. Він думав про французького хлопчика, який спав собі в ліжку, і про черствість, з якою люди здатні скинути снаряди й понівечити краєвид. Думав про байдужість, із якою бомбардували сонний котедж залізничника, не зважаючи на його мешканців. Це як виробничий процес. Тернер бачив у дії загони власної армії, тісно згуртовані групи, які цілодобово працюють, пишаючись тою швидкістю, з якою здатні вишикуватися в лави, пишаючись своєю дисципліною, вправами, вишколом, роботою в команді. Їм і не треба бачити кінцевого результату — зниклого хлопчика. Зниклого. Коли Тернер оформив свої думки у це слово, його зморив сон, але лише на кілька секунд. Потім він прокинувся та, лежачи на матраці горічерева, втупився в пітьму комірчини. Він почувався так, немов знову повернувся туди. Відчував запах бетонної підлоги, і сечі у відрі, і блискучо-липкої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків, які лежать рядком. Три з половиною роки таких безсонних ночей з думками про якогось іншого зниклого юнака, про якесь інше зникле життя — чуже життя, що було його власним, і очікування на світанок, і на вихлюпування параші — на ще один змарнований день. Він не знав, як вижив у всьому цьому щоденному безглузді. Безглузді та клаустрофобії. Рука стискає горло... Тут, ховаючись у сараї, коли військо безладно тікає, він досі уявляв одірвану дитячу ногу на дереві — те, що зараз прості люди зазвичай ігнорують, коли в усій країні, та й по всьому світу настав присмерк цивілізації,— але це все ж таки було краще, аніж лежати там, на вузькій койці, під тьмяним електричним світлом, ні на що не очікуючи. А тут були лісисті долини, струмки, осяяні сонцем тополі — усе, чого не можна відняти, якщо тільки не вб'ють. І була надія.
Пізніше він виборсався з-під шинелі, натягнув чоботи й навпомацки виліз із сараю надвір — відлити. Від утоми в нього паморочилося в голові, але сон не йшов. Не звертаючи уваги на гарчання собаки на сільському обійсті, він рушив зарослою стежкою, спостерігаючи, як на обрії займається заграва. Це німецькі бронечастини йшли на штурм. Він торкнувся верхньої кишені, де лежав надісланий нею лист з віршем. «У жахітті ночі всі / Гавкотять Європи пси»[38]. Інша частина її листа лежала у застебнутій внутрішній кишені шинелі. Ставши на колесо покинутого причепа, Роббі зміг роздивитися інші частини неба. Спалахи від стрілянини були скрізь, окрім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який стискався дедалі вужче й невдовзі, либонь, буде взагалі перекритий. Для відсталих не лишалося жодного порятунку. У кращому разі знову чекає в'язниця. Табір. Цього разу він не витримає. Якщо Франція впаде, кінця війні не буде видно. Більше ніяких листів од неї, ніякого шляху назад. Ніякого торгу, щоб здобути дострокове звільнення в обмін на вступ до піхоти. Горло йому знову наче стиснула рука. Перспектива тисяч ночей в ув'язненні, безсонного згадування минулого, очікування на нове життя, якщо таке йому судилося. Може, є сенс тікати просто зараз, доки не стало запізно, і йти всю ніч навпомацки, доки не дістанеться Ла-Маншу. Вшитися, покинувши капралів напризволяще. Повертаючись схилом, він обмірковував цю ідею. Він ледь розрізняв землю під ногами. У темряві не було жодного просвіту — легко зламати ногу. А мабуть, капрали не безнадійні йолопи — і Мейс зі своїми солом'яними матрацами, і Нетл зі своїм дарунком для братів.
Ідучи в напрямку хропіння, він дійшов назад до своєї постелі. Але все одно сон не йшов; свідомість провалювалася в спогади, роїлися нескінченні думки, яких він не міг позбутися. Вони переслідували його, ці старі теми. Ось знову — його єдина зустріч з нею. За шість днів після виходу з тюрми, за день до того, як він мав зголоситися до пункту біля Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонса на Стренді в 1939 році, вони не бачилися близько трьох з половиною років. Він прийшов раніше й зайняв крісло у кутку, щоб було видно двері. Свобода досі була новинкою для нього. Біганина і тупіт, барвисті пальта, джемпери, спідниці, дзвінкі балачки покупців у Вест-Енді, товариські дівчата, які прислужували клієнтам, простір і цілковита відсутність загрози — він сидів і насолоджувався щедротами повсякдення. Цю красу лише він міг оцінити.
Під час ув'язнення єдина жінка, якій дозволялося його відвідувати, була мати. Щоб не викликати в нього збудження — як йому сказали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, саме заради неї стараючись не збожеволіти, він був закоханий і у її слова. Відповідаючи, він удавав, що його «я» лишилося тим самим — ця брехня зумовлювалася прагненням зберегти власну нормальність. З остраху перед психіатром, який також був і цензором, у листах не можна було й натякнути на чуттєвість, та й узагалі на будь-які емоції. В'язницю, незважаючи на вікторіанський холодок, можна було назвати сучасною, передовою. Діагноз йому поставили з клінічною точністю: патологічна сексуальна стурбованість, яка потребує допомоги, а також корекції. Його не можна стимулювати. Деякі його — і її — листи конфіскували, бо там були приховані сором'язливі освідчення в коханні. Вони писали одне одному про художню літературу, вдаючись до символів як до шифрів. У Кембриджі на вулиці вони мирно розходилися, минаючи одне одного. Жодної з цих книжок про щасливо або трагічно закохані пари вони ніколи не обговорювали! Тристан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (а ще Мальволіо), Троїл і Крессида, містер Найтлі й Емма, Венера і Адоніс. Тернер і Талліс. Одного разу, у розпачі, він згадав образ Прометея, прикутого до скелі, печінку якому щодня дзьобав стерв'ятник. Іноді вона бувала терплячою Гризельдою. Згадка про «затишок у бібліотеці» шифрувала сексуальний екстаз. Той день вони також згадували з любов'ю — усі події, навіть нудні. Він описував і свої будні в усіх дрібницях, але ніколи не згадував про їхнє безглуздя. Це й зрозуміло. Він ніколи не говорив їй і не писав, що боїться вмерти, не витримавши. Це теж було зрозуміло. Вона ніколи не писала, що кохає його, хоча зробила б це, якби таке могли пропустити в листах. Але він і так про це знав.
Вона сказала йому, що покинула свою родину. Вона ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою. Він уважно стежив за кожним її кроком, коли вона вдосконалювала свої навички медсестри. Коли вона писала: «Сьогодні я пішла в бібліотеку взяти ту книгу з анатомії, про яку казала. Я знайшла тихий куток і удала, що читаю»,— він знав, що їй душу гріють ті ж самі спогади, в які щоночі поринає він під тонкою тюремною ковдрою.
Коли вона зайшла до чайної — у крислатому очіпку сестри-жалібниці,— це так приємно вразило Тернера, що він стрімко скочив, перекинувши чашку з чаєм. Він почувався незручно у завеликому на нього костюмі, збереженому матір'ю. Піджак, здавалося, був готовий щомиті звалитися з плечей. Обоє сіли, подивились одне на одного, обмінялись усмішками й відвернулися. Довгі роки Роббі й Сесилія кохалися — листовно. Їхнє зашифроване листування сприяло близькості, але якою штучною здавалася ця близькість тепер, коли вони вдалися до балаканини, до безпорадного кодексу — обміну люб'язностями, чемними запитаннями й відповідями. Коли відстань між ними зникла, обоє збагнули, які далекі від самих себе, як випередили самих себе у листах. Занадто довго вони уявляли цю мить, занадто довго жадали її, щоб вона тепер відповідала всім вимогам. Роббі не належав цьому світові, йому бракувало певності, щоб мислити ширше.