Иэн Макьюэн – Спокута (страница 33)

Долетіла чутка, що Лола, якій лікар дав снодійне, нарешті заснула, і ця новина принесла тимчасове полегшення. Усі зібрались у вітальні, де чаювання відбувалося в незвичному, виснаженому мовчанні. Ніхто не сказав ні слова, але всі чекали на Роббі. Окрім того, щомиті з Лондона міг приїхати містер Талліс. Леон і Маршалл схилилися над картою, яку намалювали для інспектора. Той узяв план, вивчив його й передав помічнику. Вирядили двох констеблів на підмогу тим, хто шукав П'єро і Джексона, і поліція мала піти до бунгало — на той раз, якщо Роббі повернеться туди. Як і Маршалл, Сесилія сиділа окремо, на дзиґлику біля клавесина. Лише один раз вона підвелася, щоб запалити від братової цигарки, проте Леона випередив старший інспектор, запропонувавши свою запальничку. Брайоні сіла поруч з матір'ю на канапу, а Бетті з Поллі забрали тацю. Потім у Брайоні навіки випало з пам'яті, який її ґедзь вкусив. Їй нізвідки явилася напрочуд ясна і переконлива ідея, і Брайоні не збиралася попереджати сестру або просити в неї дозволу. Це заключний доказ, за її версією, зайва перевірка і підтвердження істини. Або навіть ще один окремий злочин. Вона злякала всіх, прожогом помчавши з кімнати й мало не перекинувши матері чай на коліна.

Усі спостерігали, як вона стрімголов кинулася з кімнати, але ніхто не поцікавився чому — настільки були зморені. Вона ж, перестрибуючи через дві сходинки, ожила від свого важливого обов'язку, чекаючи, що її похвалять за таке диво дивне. Це було наче вранці на Різдво — передчуття, що от зараз вона отримає подарунок, який обов'язково викличе захват, радісне відчуття незаперечної любові до себе.

Вона мчала коридором другого поверху до кімнати Сесилії. В якій мерзоті, в якому безладді живе її сестра! Дверцята шафи розчинені навстіж. Видно, як обвисли різні сукні, деякі наполовину сповзли з плечиків. На підлозі валялися два плаття — одне чорне, друге рожеве — шовкові убори, схоже, дорогі, й от — зібгані жужмом, а обрамляло цей оберемок відкинуте взуття. Брайоні ступила вперед і обійшла цей безлад, щоб дістатися туалетного столика. Ну що заважає Сесилії закрутити кришки і ковпачки косметики й парфумерії? Чому вона ніколи не витрушує свою смердючу попільничку? Або застелити ліжко, або прочинити вікно — впустити свіже повітря? Першу шухлядку Брайоні подужала відсунути лише на пару дюймів — така вона була напхана пляшечками і картонками. Може, Сесилія й старша за неї на десяток років, але насправді є в ній якась безнадійність і безпорадність. Хоча Брайоні й нажахав унизу розлючений, дикий погляд сестри, але, попри все, це правильно, думала дівчинка, обнишпорюючи чужу шухляду, адже це все заради сестриного блага.

За п'ять хвилин, коли вона повернулася до вітальні, пишаючись своєю звитягою, на дівчинку ніхто не звертав уваги, і все було як раніше: утомлені, згорьовані дорослі сьорбали чай і мовчки курили. Хвилюючись, вона навіть не думала, кому віддати листа; розладнана гра уяви вже малювала, як усі читають це водночас. Вона вирішила, що найкраще віддати знахідку Леону. Вона попрямувала через кімнату до брата, однак, наблизившись до трьох чоловіків, роздумала та вклала згорнутий аркуш до рук гранітоликого полісмена. Якщо в нього й був якийсь вираз, то аж ніяк не змінився — ні коли поліціянт брав листа, ні коли прочитав його — досить швидко, майже одразу. Їхні погляди стрілися, а потім він зиркнув на Сесилію, яка відвернулася. Ледь помітним рухом зап'ястя полісмен подав знак колезі, щоб той узяв листа. Скінчивши, той підійшов до Леона, який, прочитавши записку, згорнув її та повернув старшому інспектору. Брайоні була вражена безмовною розмовою — така була зосередженість усіх трьох чоловіків. Лише зараз Емілі Талліс помітила, що саме викликало у них таку цікавість. У відповідь на її невиразне питання, Леон сказав:

— Це просто лист.

— Я прочитаю.

Удруге за вечір Емілі довелося відстоювати своє право першості на ознайомлення з письмовими звістками, які отримує родина. Відчуваючи, що від неї більше нічого не вимагається, Брайоні сиділа на дивані, споглядаючи, як мати намагається подолати ніяковість, викликану лицарським кодексом Леона і полісмена.

— Я прочитаю.

Її тон не змінився, і це прозвучало зловісно. Леон знизав плечима та знічено всміхнувся — мовляв, як сміє він сперечатися? — а м'який погляд Емілі перемістився на двох інспекторів. Вона належала до покоління, яке ставилося до полісменів наче до холопів, незалежно від їхнього рангу. Послухавшись кивка свого начальника, молодший інспектор перетнув кімнату й віддав Емілі листа. Нарешті Сесилія, геть заглиблена в свої думки, виявила інтерес. А коли розгорнутий лист уже лежав на колінах матері, Сесилія зірвалася з дзиґлика біля клавесина.

— Як ви смієте! Як усі ви смієте!

Леон теж підвівся, заспокійливо піднявши долоні:

— Сі...

Коли вона кинулася вихопити листа у матері, шлях їй заступили не лише брат, але й двоє полісменів. Маршалл теж стояв там, але не втручався.

— Це моє,— кричала вона.— Ви не маєте права!

Емілі навіть не відірвалась од читання й неквапом перечитала записку кілька разів. Скінчивши, вона зустріла доччину лють найбільш крижаним тоном зі свого репертуару:

— Якби ви, юна леді, попри всю свою освіченість, вчинили правильно та прийшли з оцим до мене, можна було би вчасно запобігти трагедії, і ваша кузина врятувалася б від жахіття, через яке вона пройшла.

На мить Сесилія застигла самотньо посередині зали, трепетно ворушачи пальцями правої руки, недовірливо переводячи погляд з одного присутнього на іншого, не в змозі розповісти їм те, що хочеться. І хоча за реакцією дорослих Брайоні відчувала схвалення, в душі у неї наростало солодке захоплення, вона була рада, що сидить на дивані з матір'ю, частково затулена спинами чоловіків від наллятих кров'ю, розгніваних очей сестри. Сесилія кілька секунд не відводила погляду, а потім розвернулася й покинула кімнату. Вийшовши у передпокій, вона не стримала крику, який підсилювала акустика від голих кахлів. Вітальню огорнула атмосфера полегшення, майже розслаблення, коли всі почули, як Сесилія піднімається сходами. Брайоні побачила, що наступним листа прочитав Маршалл, повернув його інспектору, а той поклав документ до теки, яку для нього розкритою тримав напоготові молодший за званням.

Останні години ночі майнули непомітно, і Брайоні не відчувала втоми. Нікому й не спало на думку відіслати її до ліжка. Їй здався незмірним той час, відтоді як Сесилія пішла до своєї кімнати, а мати відвела Брайоні до бібліотеки для перших офіційних свідчень поліції. Місіс Талліс лишилася стояти, тоді як Брайоні сиділа за письмовим столом навпроти інспектора. Це був служитель закону з гранітним обличчям; він виявився невимовно добрим: запитуючи, надавав м'якості й печалі інтонаціям свого грубого голосу. Оскільки Брайоні була здатна показати поліції точне місце нападу, ті пішли в куток зі стелажами, щоб краще роздивитися. Брайоні стала спиною до книжок — показати, як стояла сестра, і тут побачила, як у високих вікнах бібліотеки блакитними полисками займається світання. Вона відійшла й розвернулася, щоб показати, як стояв нападник; продемонструвала, де була сама.

— Але чому ж ти не сказала мені? — спитала Емілі.

Полісмени вичікувально дивилися на Брайоні. Це було слушне питання, але їй би й на думку не спало потурбувати матір. Нічого, окрім мігрені, з цього не вийшло б.

— Нас покликали на вечерю, а потім близнюки втекли.

Вона пояснила, як отримала листа — на мосту, у сутінках. Що змусило її розпечатати? Важко описати той імпульсивний момент, коли вона не дозволила собі замислитися над наслідками: саме цього дня вона стала письменницею, тож мусила дізнатися все, зрозуміти все, що відбувається перед її очима.

— Не знаю,— озвалася вона.— Я вмирала від цікавості. Я себе ненавиділа.

Саме в цю мить у двері зазирнув констебль — повідомити новини, які ще додали лиховістя цій ночі. З телефонної будки біля аеропорту Кройдон подзвонив водій містера Талліса. Відомчий автомобіль, наданий завдяки доброті міністра, уже в передмісті. Джек Талліс спить під ковдрою на задньому сидінні та, імовірно, прибуде першим ранковим поїздом. Щойно ці факти були почуті й осмислені, Брайоні повернулася до опису сцени на острові посеред озера. На першому етапі інспектор поводився сторожко і не збивав дівчинку навідними питаннями, й у рамках цієї чуйної розмови вона змогла надати своїм словам належної форми й визначити основні факти: так, було досить світла, щоб вона впізнала знайоме обличчя, а коли він відскочив од Лоли й запетляв по галявині, так само можна було впізнати його за рухами і зростом.

— То ти його бачила.

— Я знаю, що це був він.

— Ану ж-бо, забудьмо, що ти знаєш. Ти кажеш, що бачила його.

— Так, я бачила.

— Так, як ти бачиш мене.

— Так.

— Ти бачила його на власні очі.

— Так. Я його бачила. Я його бачила.

Отже, її перший офіційний допит завершився. Доки вона сиділа у вітальні, почуваючись утомленою, але не бажаючи лягти спати, далі допитували її матір, потім Леона і Пола Маршалла. Старого Гардмена і його сина Денні теж привели на слідство. Брайоні чула, як Бетті сказала, що Денні був увесь вечір удома зі своїм батьком, який міг за нього поручитися. Повернулося кілька констеблів з пошуків близнят; полісменам показали, де кухня. У зім'ятому спогаді про той змазаний світанок Брайоні збагнула, що Сесилія відмовилася виходити зі своєї кімнати, відмовилася йти на допит. У наступні дні, коли вона не мала вибору і змушена була таки розповісти про те, що сталося в бібліотеці, її свідчення ще більше шокували, аніж слова Брайоні, однак усі погодилися: вона лише підтвердила вже зацементовану спільну думку, що містер Тернер — небезпечна особа. Раз у раз повторюване твердження Сесилії, що радше винен Денні Гардмен, зустріли гробовим мовчанням. Це була зрозуміла, проте слабка й непереконлива манера юної жінки — прагнення покрити свого друга, звинувачуючи безневинного цнотливого хлопчика.