Иэн Макьюэн – Спокута (страница 32)
Вона почувалась як наречена, коли день весілля вже ось-ось: вона переймається від нудотного хвилювання, що пора ставати до вінця, проте не сміє висловлювати свою думку, бо ж стільки вже приготовано від її імені. Щастя і добробут стількох гідних людей виявиться під загрозою. Ці скороминучі миті власного сум'яття можна розвіяти лиш одним чином — відмовитись од свої думок, поринувши в радісні клопоти й захват оточення. До того ж, стільки гідних людей не може помилятися, і сумніви, які вона зараз переживає, цілком очікувані. Брайоні не хотілося скасувати всі домовленості. Вона не мала сміливості відмовитись од власних свідчень після того, як два-три дні так упевнено відповідала на терплячі, лагідні розпитування. Одначе їй хотілося уточнити, що саме вона вкладає в слово «бачила». Це було не стільки «бачила», скільки «знаю». Відтак вона могла залишити це на розсуд тих, хто її питатиме, чи вони згодні з таким баченням. Щоразу як вона відступала, вони лишалися безпристрасні й твердо нагадували їй власні її слова, сказані спочатку. Вона що — дурненька дівчинка, читалося на їхніх обличчях, що забирає в усіх час? І вони обстоювали аскетичну простоту побаченого. Світла було досить — завдяки зіркам,— а хмари відбивали проміння ліхтарів. Або вона бачила, або ні. Третього не дано: багато вони не говорили, але різкість їхніх слів передбачала саме це. І в такі моменти, відчуваючи їхній крижаний холод, Брайоні поступалася, щоб відродити в собі первісну гарячність, і знову повторювала: «Я його бачила. Я знаю, що це був він». Тоді було втішно думати про те, що вона підтверджує і так уже відоме.
Вона ніколи не могла розрадити себе тим, що на неї тиснули. Цього не робили. Вона сама піймалася в пастку, в лабіринт власних вигадок, і була занадто юна, занадто приголомшена, занадто люб'язна до інших, щоб наполягати дати їй відступити. Вона не мала такого дару, не була достатньо зрілою, щоб мати таку дорогоцінну рису як незалежність духу. Велика громада парафіян стискала кільце навколо неї, навколо її першого зізнання, і тепер усі чекали, і вона не могла розчарувати їх біля вівтаря. Сумніви можна розвіяти, лише пірнаючи дедалі глибше. Міцно чіпляючись за те, у що вона вірила, що вона знала,— Брайоні наполягала на своїх уявленнях, підтверджувала свої свідчення, бо так можна було позбутися неясного відчуття шкоди, якої вона завдає. Коли ж це питання було закрито, вирок винесено і громада розійшлася, невгамовна юність стерла все з пам'яті, боронячи Брайоні в її отроцтві.
— Ну, я можу. І я скажу.
Деякий час вони сиділи мовчки, і Лола потроху перестала тремтіти. Брайоні вирішила, що має проводити свою кузину додому, але не хотіла зараз порушувати цю близькість — і обійняла старшу дівчинку за плечі, а та, здається, прийняла цей дотик. Вони побачили далеко за озером мерехтливе блимання світла — смолоскип над дорогою,— але ніяк це не прокоментували. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, начебто вона зважувала найтонші відтінки контраргументів.
— Але це безглуздо. Він — такий близький друг твоєї родини. Може, це був не він.
— Ти не казала б такого, якби була зі мною в бібліотеці,— пробурмотіла Брайоні.
Лола зітхнула і поволі похитала головою, ніби намагаючись примиритися з неприйнятною істиною.
Вони знову замовкли; могли б сидіти тут і довше, якби не сирість — хоча роса ще не падала, трава вже змокріла, а хмари розсіялися, і похолодало.
Коли Брайоні прошепотіла кузині: «Як думаєш: ти зможеш іти?» — та сміливо кивнула. Брайоні допомогла їй устати, і Лола, повиснувши в неї на плечі, подолала галявину й дісталася мосту. Вони підійшли до підніжжя мосту, і тут Лола нарешті заплакала.
— Я не можу,— затинаючись мовила вона.— Я занадто слабка.
Брайоні вирішила, що буде краще побігти до будинку й покликати по допомогу, і якраз хотіла пояснити це Лолі та вмовити її посидіти на землі, як дівчата почули на дорозі голоси, а потім в очі їм сяйнуло полум'я смолоскипа. Брайоні здалося дивом, коли вона почула голос брата. Як справжній герой, він з'явився на березі — просто ступив кілька кроків і, не спитавши, у чому річ, узяв Лолу на руки й поніс, як дитину. Сесилія окликнула їх тривожним голосом. Їй ніхто не відповів. Леон уже йшов через міст, несучи Лолу, йшов так швидко, що за ним ледве встигали. Але все ж таки, доки вони дісталися шляху, де Леон спустив Лолу, Брайоні почала розповідати йому, що відбулося, і саме так, як вона це побачила.
Чотирнадцять
У майбутньому її тривожили не так спогади про допит, про власноруч підписану заяву й надані свідчення, про її трепет під дверима зали суду, куди її не допустили через надто юний вік, як уривчасті спогади про ту пізню ніч і літнє світання. Як вишукано провина може урізноманітнити методи катування, нанизуючи намистини деталей на вічний ланцюжок, на все життя прирікаючи перебирати ці чотки.
Коли ж дівчата нарешті опинилися вдома, все було наче уві сні: всі поверталися додому дуже серйозні, чулися сльози, притишені голоси і квапливі кроки по коридору, а Брайоні відчувала ницу радість, від чого сон як рукою зняло. Звісно, вона була досить доросла, щоб збагнути, що ця мить належить тільки Лолі, але невдовзі приязні жіночі руки відвели кузину до спальні, щоб дочекатися лікаря, який її огляне. Брайоні спостерігала біля підніжжя сходів, як Лола в оточенні Емілі й Бетті піднімається нагору, голосно схлипуючи; ходу замикала Поллі, що несла таз і рушники. Коли її кузина покинула сцену, а на появу Роббі ще не було жодного натяку, в центрі уваги опинилася Брайоні, й коли її довірливо слухали, м'яко підштовхуючи до істини, здавалося, це було визнанням щойно набутої дівочої зрілості.
Приблизно тоді ж біля будинку зупинився «гамбер»[29], звідки вийшли два інспектори поліції та констебль. Брайоні була єдиним джерелом і примусила себе говорити спокійно. Важливість її ролі підсилювалася її впевненість. Це було ще до офіційного допиту, коли вона стояла в холі перед представниками закону, оточена з одного боку Леоном, а з другого — матір'ю. Проте як могла мати так швидко опинитися тут, покинувши Лолу в ліжку? У старшого інспектора було грубе обличчя, зоране зморшками, ніби вирізьблене з граніту. Брайоні боялася його, переповідаючи подію цій невідступно-пильній непорушній масці; скінчивши розповідь, відчула, як з неї наче гирі звалилися, і з живота до кінцівок полинуло тепле відчуття покори. Це нагадувало любов, несподівану любов до цього чуйного чоловіка, який без страху стоїть на боці добра, який готовий будь-коли стати на прю в його ім'я і якого надихають всі відомі сили й уся мудрість людства. Під цим безпристрасним поглядом горло у Брайоні стискалося, і голос звучав жалісно. Вона хотіла, щоб інспектор обійняв її, утішив, пробачив їй, адже вона безневинна. Але він лише дивився на неї та слухав.
Але якщо вона лежала там на дивані, то хіба могла пам'ятати, як прийшов лікар Макларен у своєму чорному жилеті, зі старомодно піднятим коміром сорочки, з валізкою під пахвою,— свідок трьох пологів і всіх дитячих хвороб сім'ї Таллісів? Леон радився з лікарем, нахиляючись до нього — по-чоловічому стисло викладав йому на вухо останні події. Куди поділася його безтурботність? Така приватна консультація повторювалася мало не щогодини. Прибуття кожної нової особи сприяло повторюванню розповіді: поліція, лікар, члени родини, слуги — усі гуртувалися, розходилися, знову збирались у кутках кімнат, у передпокої, на терасі. Ніхто їх не збирав, ніхто не сповіщав публічно. Всі знали: відбулось якесь страшне порушення,— але все так і лишилося для інших таємницею, групи тільки перешіптувалися, коли хтось од них відколювався, щоб іти в своїх справах. Ще серйознішого забарвлення набувала справа зниклих дітей. Але всі вважали, повторюючи це ніби магічне закликання, що насправді близнята сплять собі спокійно десь у парку. І тоді вся увага зосереджувалася на тому, що сталося з дівчинкою, яка лежить нагорі.
Пол Маршалл, повернувшися з пошуків, про все дізнався від інспекторів. Він довго ходив з ними по терасі, по черзі пропонуючи їм цигарки з золотого портсигара. Коли розмову було скінчено, він поплескав старшого по плечу та, здавалося, відпустив поліцію своєю дорогою. Потім зайшов у будинок переговорити з Емілі Талліс. Леон вів нагору лікаря, який за деякий час повернувся, незбагненно посоліднішавши від того, що професійно вирішує спільну біду. Він теж довго радився з двома детективами, потім з Леоном і, нарешті, з Леоном і місіс Талліс. Незадовго перед від'їздом лікар зайшов до кімнати й поклав маленьку суху долоню на чоло Брайоні, помацав пульс і лишився задоволений. Він забрав свої речі, але перш ніж піти, спинився біля парадних дверей, пробурмотівши короткі настанови.
Де була Сесилія? Вона трималась осторонь, нікого не помічаючи, безперестанно палячи, швидко і спрагло підносячи цигарку до вуст і збуджено, з огидою опускаючи. Або ходила коридором, жмакаючи в руці носовичка. Звісно, за інших умов вона могла б контролювати таку ситуацію, доглядаючи Лолу, переконуючи матір, дослухаючись до порад лікаря, консультуючись із Леоном. Брайоні стояла поруч, коли брат підійшов поговорити з Сесилією, але та відвернулася, неспроможна ні зарадити, ні навіть говорити. Щодо матері, під час такої кризової ситуації вона виявила нетипову як на свою неміч поведінку, зовсім не відчувала мігрені й не мріяла побути на самоті. Вона випростувалася, доки її дочка зіщулювалася від власного безсилля. Траплялося, що Брайоні кликали нагору — звірити її свідчення або уточнити якусь деталь для слідства,— і там вона бачила свою сестру, яка підходила близько і слухала з палючим непроникним поглядом. Через це Брайоні почала нервуватися й трималася ближче до матері. Очі Сесилії були налляті кров'ю. Доки інші стояли, перемовляючись у гуртках, вона ненастанно рухалася туди-сюди приміщенням, або переходила з кімнати до кімнати, або виходила за двері, надвір. Нервуючись, вона перекладала носовичок з руки в руку, накручувала на палець, розкручувала, стискала, зминала в кульку, перекидала до другої руки, запалювала нову цигарку. Коли Бетті з Поллі принесли чай, Сесилія його й не торкнулася.