Иэн Макьюэн – Спокута (страница 34)

Десь по п'ятій, коли заговорили, що сніданок уже готовий — принаймні для констеблів, бо іншим шматок у горло не ліз,— будинком прокотилася звістка, що парком наближається постать, схожа на Роббі. Може, хтось спостерігав з вікна нагорі. Брайоні не знала, чому всі вирішили неодмінно вийти надвір і чекати на нього там. Раптом усі вони: члени родини, Пол Маршалл, Бетті та її помічники, поліція — вийшли та з'юрмилися біля парадного входу. Тільки Лола, одурманена наркотичним снодійним, і розлючена Сесилія лишилися в будинку. Можливо, місіс Талліс не бажала, щоб присутність цього нелюда спаплюжила її дім. Інспектор, мабуть, боявся опору, який легше подолати просто неба, де більше місця, щоб заарештувати винного. Всі світанкові чари вже розсіялися, а натомість починався сірий ранок, огорнутий літнім серпанком, який так скоро спалить гаряче проміння.

Спочатку нічого не було видно, хоча Брайоні гадала, що чує, як човгає взуття по доріжці. Тоді стало чутно всім, і далі долинув гомін кількох людей, які несли щось тяжке, а потім очам постала неясна сірувата пляма на білому тлі, майже за сто ярдів. Поки пляма набувала обрисів, юрма знову замовчала. Ніхто не міг точно сказати, що саме бачить. Звісно, це була ілюзія, гра туману і світла. Ніхто у цьому столітті телефонів і транспорту не може повірити, що в перенаселеному графстві Суррей ще є велетні заввишки сім-вісім футів. Але ось воно, надлюдських розмірів, рухається до них. Це неможливо було заперечити, і воно наближалося. Бетті, що, як усі знали, була католичкою, перехрестилася, а невеличка юрба відступила поближче до входу. Тільки старший інспектор зробив кілька кроків уперед — і тої ж миті все стало ясно. От і підказка: була ще друга особа, поруч з більшою постаттю чеберяла малесенька людина. Все стало зрозуміло: це Роббі, на плечах у нього сидить один з близнюків, а другий тримається за руку, дрібцюючи трохи позаду. Коли групка була футів за тридцять, Роббі спинився та, здається, хотів щось сказати, доки підходили інспектор та інші полісмени. Хлопчик на плечах, мабуть, спав. Другий притулився головою до Роббі, а його руку поклав собі на груди для захисту або тепла.

Миттєве, безпосереднє почуття, яке виникло у Брайоні, було полегшенням: хлопчики в безпеці. Але дивлячись на те, як мирно чекає Роббі, вона аж спалахнула від обурення. І він вірить, що приховає свій злочин цією вдаваною добротою, цим шоу, цією грою в доброго вівчаря? Це була, певна річ, цинічна спроба завоювати прощення за непростиме. Брайоні знову переконалася в своїй думці, що зло складне й оманливе. Раптом у неї на плечах міцно стиснулися материні руки й повели додому, під опіку Бетті. Емілі хотіла вборонити дочку від Роббі Тернера. Та і, зрештою, пора спати. Бетті міцно взяла Брайоні за руку й повела додому, а мати з братом пішли вперед — перейняти близнюків. Востаннє, озираючись через плече, Брайоні помітила, що Роббі підняв руки вгору, начебто здаючись. Він просто зняв хлопчика з себе й обережно поставив на землю.

За годину Брайоні вже лежала в ліжку під балдахіном, убрана в чисту білу бавовняну сорочку, підготовану для неї Бетті. Штори були запнуті, але різке денне світло пробивалося, і попри перевтому, дівчинка не могла заснути. Навколо ліжка кружляли голоси та образи — тривожні та схвильовані, вони оточили постіль, штовхаючись і сплітаючись, опираючись спробам навести серед них бодай якийсь лад. Невже вони всі ви летіли з одного дня, з кількох безсонних годин — від невинно репетиції п'єси до появи велета з туману? Все, що відбувалося між цим, було надто гучним і плинним, незрозумілим, але Брайоні знала, що таки осягнула це, і тріумфувала. Вона подалі віджбурнула ногами простирадло й, перевернувши подушку прохолодним боком, притиснулася до неї щокою. У неї паморочилося в голові, вона не могла чітко визначити свій успіх; якщо він полягає в набутті зрілості, то навряд чи Брайоні могла це відчувати зараз — коли через недосипання була така безпорадна, як дитина, аж здавалося, що ось-ось — і вона заплаче. Якщо вона виявилася такою сміливицею, щоб викрити затятого злочинця, то зараз почувалась ошуканою: несправедливо було з його боку з'являтися з близнюками. Хто тепер їй повірить, коли Роббі постав у ролі доброго рятівника дітей? Уся її копітка праця, уся її мужність і холоднокровність, виявлені, коли Брайоні вела Лолу додому,— усе пропало. Всі відцуралися її: мати, поліція, рідний брат — і тепер вовтузяться з Роббі Тернером у своєму вузькому колі дорослих. Вона хотіла бути біля матері, притулитися до неї, обійняти за шию, пригорнути прекрасне й любе обличчя, але тепер мама не прийде, ніхто не прийде до Брайоні, ніхто зараз до неї не озветься. Вона зарилась обличчям у подушку й дозволила пролитися потокам сліз, відчуваючи ще більшу втрату, бо ніхто не бачить її горя.

Вона лежала в сутеняві, плекаючи солодкий нескінченний смуток, уже години з півтори, як раптом почула, що поліційна машина, припаркована під вікном, заводиться. Авто покотилося по гравію, потім зупинилося. Долинули голоси й хрускіт: доріжкою йшло кілька пар ніг. Брайоні підвелася й розсунула штори. Досі висів туман, але вже яскравіли просвіти, наче сяйво лилося зсередини, і Брайоні заплющила очі, доки не звикла до відблисків. Усі четверо дверцят поліційного «гамбера» були розчахнуті, біля авта чекало троє констеблів. Унизу під вікном лунали голоси невидимої юрби біля вхідних дверей. Потім знову почулися кроки, і вийшло двоє інспекторів, а між ними — Роббі. В кайданках! Брайоні побачила, як він тримає закуті руки перед собою, і їй здалося, що з-під манжет вилискує сталь. Ця ганьба вжахнула її. Побачене було ще одним доказом його провини і початком кари, яка впаде на його голову. Як це було схоже на вічне прокляття.

Вони підійшли до машини і спинилися. Роббі напівозирнувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв, на кілька дюймів вищий, ніж інспектор, з високо піднятою головою. Можливо, він пишався скоєним. Один з констеблів перемістився до водійського крісла. Молодший інспектор пішов до задніх дверцят на протилежному боці, а його начальник повів Роббі на заднє сидіння. Просто під вікном Брайоні почувся шум, а далі — різкий оклик Еммі Талліс, і раптом до машини підбігла чиясь постать — так швидко, наскільки це можливо у вузькій сукні. Це була Сесилія, яка, наблизившись, уповільнила крок. Роббі обернувся до неї і подався назустріч — і, як не дивно, інспектор відступив на крок. Було видно кайданки, але Роббі не соромився навіть того, що вони на ньому, дивлячись на Сесилію і серйозно слухаючи її слова. Незворушний полісмен дивився на них. Якщо Сесилія кидала Роббі в обличчя гіркі звинувачення, на які той заслуговував, на лиці злочинця не здригнувся жодний м'яз. Хоча Сесилія відвернулася, Брайоні здалося, що та промовляє без душі. Її звинувачення справляли більше враження, бо звучали ледь чутно. Обоє наблизилися, і тепер заговорив Роббі — коротко щось промовив, припіднявши скуті руки, а потім опустивши. Сестра торкнулася його рук, смикнула за лацкан, а потім м'яко стиснула долоні Роббі та струсонула. Це здавалося добрим жестом, і Брайоні розчулило сестрине прощення — якщо це було саме воно. Прощення. Раніше це слово ніколи не мало жодного значення, хоча Брайоні чула його тисячу разів у школі та при нагоді в церкві. А сестра весь цей час усе розуміла. Багато чого, звичайно, Брайоні не знала про Сесилію. Але дізнається, бо ця трагедія зблизить їх.

Людяний інспектор з гранітним обличчям, мабуть, подумав, що і так був достатньо поблажливим, бо ступив уперед — відвести руку Сесилії, і став. Роббі щось швидко сказав їй через плече поліціянта і розвернувся до машини. Інспектор дбайливо притримав долонею голову Роббі, щоб той не стукнувся, залізаючи на заднє сидіння. Обабіч заарештованого сіли двоє полісменів, затиснувши наче лещатами. Дверцята зачинилися, і коли автомобіль поїхав, лишився один констебль, який віддав честь, торкнувшись шолома. Сесилія лишилася там, де стояла — на дорозі,— непорушно спостерігаючи, як зникає машина, але плечі її тремтіли — певно, від плачу, і Брайоні відчула, що ніколи ще так не любила свою сестру, як зараз.

Тут би й мав завершитися цей нескінченний день, який огорнув літню ніч, і кінцем мав бути «гамбер», який зникав за поворотом. Але наостанок не вистачало ще й конфлікту. Машина проїхала не більш ніж двадцять ярдів, як раптом загальмувала. Спочатку Брайоні не помітила постаті, яка рухалася посеред дороги, навіть не думаючи відійти осторонь. Це була невисока на зріст жінка, яка пересувалася перевальцем, убрана у квітчасту сукню фабричної матерії, і стискала щось на взір ковіньки — але зблизька це виявилося чоловічою парасолькою з маківкою у формі гусячої голови. Машина зупинилась і загуділа, коли жінка стала впритул до радіатора. Це була мати Роббі, Ґрейс Тернер. Замахнувшись парасолькою, вона щось кричала. З переднього сидіння вийшов полісмен і заговорив до неї, а потім узяв жінку за лікоть. Інший констебль, який віддавав честь автомобілю, уже поспішав на підмогу. Місіс Тернер випручалася, звільнивши руку, знову підняла парасольку — цього разу обіруч — і щосили тріснула гусячою головою по блискучому капоту «гамбера»: звук пролунав, як постріл. Коли констеблі наполовину штовхали, наполовину тягнули її на узбіччя, вона кричала одне слово так гучно, що Брайоні було чутно аж зі спальні.