Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 56)
я побачив обличчя, почув голос, пригадав усе, що мені снилося про фільм Фрица Ланґа, немов простирадло роздерлося в сутіні серед цього кедрового гаю, пригадав, не здивувавшись, здивувався, що не міг пригадати раніше, від самого початку, прокинувшись, таке очевидне, ясне, ба навіть гарне, я пригадав, підходячи до дверей вілли, і підняв руки вгору, щоб мене не вбили, не дізнавшись принаймні, хто я, щоб не думали, ніби я прийшов виказати їх, як дивно бути аргентинцем у цьому гаю й такої пізньої пори, я встряв у це безглуздя і згадував Людмилу, Франсину і Джоні Мітчелл, їхню владу над моїм тілом, жінок, голоси, тіла і книжки, а тим часом підняв руки, щоб мене добре бачили, Ґомес, або Люсьєн Верней, або, може, Маркос, заховані за вікнами, вони мене вилають, як упізнають, якщо впізнають, бо якого біса я приплентався сюди такої пізньої пори і в розпалі Веремії, скажи мені, Пічуко, поясни мені, Фалу, якщо вони не зітнуть мене кулею, і впаде бідолаха, жалюгідний читач Гайдеґґера[180], скажи мені, чи нема тут причини всцикатися коло підніжжя величних кедрів, бо серед ночі кедри справді дуже гарні, живі зелені маси у величезній чорній плямі, і щось там виспівує вгорі, можливо, легендарний соловей, я ніколи не чув солов’я, в Банфілді я звик до шпаків і терутеру, відчини мені, Людмило, дай мені ввійти, щоб я розповів тобі, моя люба, щось сталося, сталося з Андресом, кохана, дай я розповім тобі, якщо ці схибнуті дадуть мені час, бо, мабуть, пустять мені в груди свинець, нехай не будуть бурмилами, нехай дозволять мені зайти, тепер, коли все так ясно, коли вже немає чорної плями, отак воно, друже, саме тут і тепер, доходячи до будинку неслухняних дітей, я, як казала моя тітка, помітив антену, гоп, я вже тут, кімната з солом’яними фотелями, кубинець, що гойдається в неминучому кріслі-гойдалці, не може бути, що все тепер таке ясне, таке чисте, що протягом тижнів і тижнів чорна пляма і Фриц Ланґ, а тут раптом, саме тоді, коли навколо все чорне, і кедри, і вілла без світла, гоп, я бачу, як бовваніє антена, й реконструюю подальші події, дивлюся на чоловіка, що розглядає мене, повільно гойдаючись у кріслі, бачу свій сон, наче він сниться мені наяву, і такий простий, такий ідіотський, такий ясний, такий очевидний, такий досконало передбачуваний, що саме цього вечора, саме тут я пригадав, що мій сон полягав ось у чому: кубинець дивився на мене і сказав лиш однісіньке слово: «
* * *
Авжеж, роздратовано думав той, ти знаєш, крім твого «прокинься», ти й так додавав мені роботи до тієї мороки, яку завдавали інші, і єдине, чого тепер бракує, — лише твоєї внутрішньої драми та її розгалужень і наслідків, я справді не знаю, що зроблю у фіналі.
Саме про це й запитував Лонштайн за часів, коли той, ти знаєш, почав по-новому групувати картонки, а Сусанна прийшла з альбомом. Та у вас обох тями немає, прорікав рабинчик, вона, хай там як, мати, і це можна зрозуміти, але ти.
— Не маю найменшого уявлення, — смиренно признався той, ти знаєш. — Це немов кривошия, щось незбагненне, яке, проте, трапляється, яке має статися, я був тут з ними, приглядався, як вони живуть, і мало-помалу завів їх у письмо, як кажуть тепер освічені молодики, аж раптом, подумай про це.
— Те, що ти показав, аж ніяк не видається мені дуже харизматичним, — виснував Лонштайн. — Для мене Веремія насправді не має ніякого значення, але вона принаймні має свій пафос, натомість твоя писанина — радше патетика.
Той, ти знаєш, уже був схильний погодитися з цим міркуванням, і саме цієї миті став очевидцем появи Андреса, що його напівбрутально, напівлагідно катапультував Маркос, двері одразу зачинилися, Люсьєн Верней миттю взяв їх одразу на всі засуви, лінійне розпалося на шматки перед лицем одночасності, яка нагнала страшенну нудьгу на того, ти знаєш, проте не таку велику на решту присутніх, що похапцем заходилися розшифровувати незбагненну появу, і тут:
— Прокинься.
— Ти, — звинувачував Патрісіо, — махровий мерзотник, ти порушив мій сон саме тоді, коли я спромігся заснути на п’ять хвилин на цьому паршивому килимі.
— Тс! — прошепотів Оскар, — швидше заходь.
Патрісіо, хоч як швидко йшов, ледве встиг на кінець маневрів, які полягали в тому, що двері зачинилися, Люсьєн Верней одним махом узяв їх на всі засуви, а Маркос тим часом штовхнув трохи розгубленого Андреса в темну домівку, провів його до салону, де сиділи приголомшені менади, тим паче, що цієї самої миті Ролан навпочіпки спустився сходами, сповістив про тіні позаду будинку, з боку штабелю дров, і направив пістолет на Андреса, ледве видного завдяки недогарку свічки, Маркос жестом звелів Ролану припинити гратися вогнепальною зброєю, і кому ми зобов’язані честю твоєї присутності. Друже, хіба я знаю, мені просто здалося, що я повинен прийти. Ясно, з мурахами на хвості, паскудо, — мовив Патрісіо, і досі розгніваний, що його розбудили, Оскар і Ередіа повідомили, що тіні зникли за деревами, то був своєрідний антракт, під час якого Людмила довела Андреса до дивана й дала йому навпомацки склянку вина, Маркос ніби чекав чогось, і Андрес, не знаю, вибач, що я дав хука, не думав, що за мною стежитимуть, це я дав хука, втрутився Маркос, із такими, як Лонштайн і ти, можна не сумніватися, що ви зіпсуєте фінал, Моніка знову запалила погаслий недогарок, Ролан зі сходів повідомив, що тіні сховалися за деревами й чекають чогось, їх вісім або дев’ять, Патрісіо з пістолетом на колінах, сили більш-менш однакові, але що робити з Цабе, якщо Рене не зможе приїхати. Ми пообіцяли йому, нагадав Ередіа, нехай станеться що завгодно, треба передати його в доброму стані, якщо Рене не приїде, я доведу його аж до дверей, і нехай іде сам до своїх мурах або поліцаїв, він одягнений, умитий і нагодований, ніхто не може закинути, що ми не виконали обіцяного. Атож, кивнув Маркос, але як тепер знати, що їх більше цікавить: отримати товар неушкодженим, а чи заявити, що він підгнив. Еге ж, кивнув Ередіа, я про це й не подумав. Хай йому біс, про нього справді треба дбати, як про наречену, лайнувся Оскар. Маркос має слушність, проказав Ередіа, це, друже, зовнішній образ, і вони безперечно спробують сфальшувати його, Ролан підштовхнув Цабе, що спустився на нижній поверх і підняв руки, наче на нього хтось націлився, Патрісіо наказав Цабе сісти на килим, навколо нього немов сформувалося коло червоношкірих у миготливому світлі недогарка, Люсьєн Верней пояснював, що це мурахи, поліція б уже напала, але в такому разі, зауважив Маркос, зрозуміло: якщо вони прийшли першими, ми знаємо навіщо: прагнуть виконати роботу, розпустити брехню і скинути все на нас. Найкраще було б повідомити по телефону поліцію, запропонував Оскар. Сеньйори, сеньйори, промовив Цабе з підлоги, я й справді хотів сказати, але, помітивши Роланів пістолет, знову підняв руки, наче молився в мечеті. Заведи його у
Зі свого боку й той, ти знаєш, марно намагаючись упорядкувати щось і в собі, і, можливо, і в інших, вирішив, що найкраще — сісти поряд з Андресом і мати напохваті Моніку та Ґладіс, то було лицарське прагнення захистити, що в даній ситуації вже не могло стати в пригоді, та якби ще й Сусанна на додачу дала Патрісіо спокій і прийшла до них, можна було б чекати, розмовляючи про щось інше, вже не кажучи про те, що не було нічого певного і ті, хто належав до Веремії, стали, можливо, жертвами оптичних ілюзій. Коли пролунав перший постріл, здалося, ніби увесь будинок перенісся метрів на два назад або вперед, Роланів пістолет був, мабуть, справжньою гарматою, Людмилин голос на сходах, Маркосе, йдуть, вісім чи дев’ять, ще один постріл з боку Патрісіо, надворі крик, страшний удар у двері, Люсьєн Верней повільно відступив на півметра і прицілився десь на висоті грудей ще не видного напасника. Гаразд, самі напросилися, сказав Маркос із пістолетом у руці, зателефонуй у комісаріат поліції у Вер’єрі, подобається їм це чи ні, а ми його, живого і цілого, передамо французам. Ти зрозумів мене, напучував Іхіньйо, якщо зможеш, використай один з їхніх пістолетів. Ясно, командире, сказав мурахоник, покладіться на свого слугу, тільки-но трапиться шанс, то й мови немає, а тим часом зауважу: що ревніше ви товчете мені, то легше мені буде з цим вашим приятелем. Рушаймо, наказав Мурахан, усі як один. І тоді, згадує той, ти знаєш, мов незліченні крилаті зграї журавлів, гусей і довгошиїх лебедів, що летять зі степів Азії до самого Каїстру[182], аж повітря здригнулося від їхнього крику, помчали незліченні племена мурахоників, мурахоїв, мурахудів і мурахократів, мов потік на рівнині, омитій Скамандром[183], і двигтіла земля страхітливо, як ступали вони. І постав серед них великий Мурахан, очима і обличчям подібний до Зевса, що шле свої блискавки, статурою до Ареса, а широкими грудьми до Рональда Рейгана. За диван, звелів Андрес, схопив Моніку за шию й потяг без дальших пояснень у назване вище місце. Сюди (повторення цієї процедури з Ґладіс і Сусанною), не ворушіться, а ти, войовнице, скажи мені, де є пістолет, бо я, хоч і п’яний, пройшов свого часу всі етапи у Федеральному тирі, авжеж. Спитай Маркоса, підказала Сусанна, що не виходила за межі своєї компетенції. Тримай, крикнув Маркос, що почув невідомо як, і в руці Андреса холодна й мила штучка, яку приємно стиснути і яка мало-помалу нагрівається. Здалеку лунає сирена, не варто було завдавати собі клопоту й телефонувати, коли почалася така стрілянина, комісар Пілоден не був Бетховеном, а три тюремні автомобілі та інше поважне знаряддя стояли за двісті метрів від вілли ще тоді, коли найзвитяжніші мурахофони, родом з Евбеї, Халкідікі, Еритреї, багатої на виноград Істіеї, морського Коринфа і високої цитаделі Діона, палали бажанням проткнути своїми ясеновими списами ворожі обладунки. Разом з ними сунули орди мурахотлустів і мурахонімів, а ще й мурахофілів, жителів Аспледону та Оркомену в Мінії, під проводом шульги Малерби і брата його, вправного на обидві руки, синів Немесіо Яньєса, що заскочив одного разу діву невинну Астойку Асейду, яка й привела їх на світ у домі Актора, і хтозна, що там ще далі. Треба зачекати, стримував Пілоден, три постріли — поки що небагато, потрібна добре зварена юшка, наказ згори. Отож Люсьєн Верней тієї миті, коли розчахлися двері, просто в груди, і поліг мурахократ на землю, ставши килимком для двох мурахоїв, які розтоптали його, і це було останньою подією і в його, і в їхньому житті, бо Люсьєн Верней бах-бах, другий мурахой, падаючи, бах, Люсьєн Верней поволі згинався, тим часом Маркос та Ередіа майже водночас бах, Ередіа і Маркос зачинили двері й дивилися на Люсьєна Вернея на підлозі, кляті двері, бурчав Люсьєн Верней, поставте спереду шафу, Моніка шукала чогось, пусте, дбай про інших, кров текла поміж пальців Моніки, Андрес і Сусанна допомагали їй підняти Люсьєна й покласти на диван, Ґладіс із непотрібною хусточкою, гикання, два постріли поспіль у північне вікно, Ередіа пригнувся, бах-бах-бах-бах, і тієї самої миті з-поза кедрів усі, хто жив в околицях Егіона, і великого Еліке, і в усьому тамтешньому краї, на чолі з Мураханом в обладунку з пишної бронзи і славетним своїми звитягами ринули тлумом єдиним до вікон, Патрісіо поклав на землю першого, голомозого мурахонудиста, нездоланний порив до дверей, зіткнулися груди в груди Маркос і