Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 54)
— Слухай, хлопче, — щиро здивувався рабинчик, — я не знав за тобою оцих популістських порівнянь, за тобою з твоїм Ксенакісом і твоєю культуркою дивана й лампи ліворуч. По суті, ти трохи такий, як той, ти знаєш, і як я, зрозуміло, усім трьом нам кінець, тільки-но взятися до історичних екстраполяцій, запитай про це Чжоу Еньлая.
— Це все не має значення, — твердо промовив я, — скажи мені, як туди добутися, і я піду.
— Усякий фортран і бажаний, і необхідний, — говорив далі Лонштайн, — можливо, твій трикутник із пампи значно ширший за Людмилу, Маркоса і тебе, важить тільки те, щоб дізнатися, чи коли-небудь ти або ми будемо здатні на фортран. Принаймні вже добре, що ти збагнув, що психічний світ аргентинців — це ще не весь світ, по-друге, весь світ — не привілей чоловіків, геометрію може спроектувати хто завгодно, ти гадав, ніби твоя схема прийнятна, а тепер з’ясував, що жінки теж можуть розповісти про свій маленький трикутник. Гаразд, сідай у метро коло Люксембурзького саду, я намалюю тобі план, Маркос уб’є мене, тут годі сумніватися, хіба що його вб’ють першим, бо ж мурахи, тут ти уявляєш собі, а ще ж є місцеві поліцаї.
— Я прийду вночі й буду обережний, — запевнив Андрес.
— Якщо дійдеш, — кинув услід Лонштайн.
* * *
Папірці змішались, як і саме життя, як і тоді, коли ти зайшов на базар двох світів, якщо він і досі існує, а потім купив викрутки, дезодорант і різні цвяхи для праці в суботу та неділю, і тієї миті, коли пішов платити, касирка бездоганно перебрала пальцями клавіші електронної машинки, і зрештою вилізла досить довга смужка паперу, на якій унизу виразно видніла цифра 389,45 песо, побачивши її, ти став схожий на черепаху, яку несподівано дістали з панцера, і заявляєш, що це неможливо, бо дві викрутки і сім цвяхів, не кажіть, що це може коштувати так багато. Загалом касирки схильні стверджувати, мовляв, цифра точна, машинки не брешуть, але після мануального і зорового аналізу з боку контролера, завжди присутнього в таких випадках, доходимо висновку, що помиляються навіть ракети, які летять на місяць, а вони ж коштують добру торбу доларів, повірте мені, завдяки цим словам він рятує професійну честь, а касирка вдруге береться грати на піаніно й видає тобі рахунок на 38,94 песо, який ти оплачуєш без проблем поміж кількома «вибачте, месьє», такі речі трапляються з кожним, зрозуміло, мадам, прошу вас. Як і сьогодні, коли той, ти знаєш, не міг назвати точної години, коли Іхіньйо розмовляв із Цабинею, коли комісар Пілоден дав інструкції бригаді 56-С, розмішеній у Бур-ла-Рені, коли Цабиня прокидалася з хрипким криком від нічних спогадів, уже не кажучи про досить очевидний факт, що людська пам’ять має межі й ніхто не зобов’язаний пам’ятати, хто такий той Іхіньйо, крім Цабині, що висіла на телефоні, а тим часом служниця носила їй горщик до спальні, бо спалахи нічного пильнування виявлялися у формі діареї, здатної присоромити саму Ніагару, тож по цьому той, ти знаєш, віддався незбагненній утомі, а потім переглянув, насупивши брови, зібраний матеріал і мішма віджбурнув його, нехай той, хто прийде після нього, й упорядковує. Так, але що тоді сталося: пропустивши місце й поставивши знак запитання, той, ти знаєш, стенув плечима і зневірено дивився на сукупність, клав один папірець тут, а другий тут, з одного боку, Люсьєн Верней повідомляв Маркоса, що мети досягнено (радіо «Монте-Карло», випуск новин о 17.30, уряди прийняли ультиматум, тепер чекають підтвердження про посадку на літак), в окремому уступі Ролан і Патрісіо розповіли, що зоряна ніч досі не дала найменшого приводу тривожитись і що з огляду на ці вочевидь сприятливі обставини настала мить, коли менади можуть приготувати спеціальну перекуску з подвійним раціоном ковбаси або шинки в сандвічах, що дотепер були досить спартанські, і маргінально, але з виразною тенденцією наблизитися до осередку подій Андрес Фава вийшов із приміської станції метро й полинув примхливими орбітами, що було не дуже реалістичним, бо мурахи з Іхіньйо на чолі опікувалися ним від самого початку, а комісар Пілоден уже дав необхідні інструкції бригаді 56-С, що не мала ніякої причини квапитися, навпаки: адже елементарний принцип у даній сфері полягає в тому, що найкраще дати ворогам побитися між собою, а вже потім утрутитися в ім’я свободи, рівності й братерства. Ох, зітхнув той, ти знаєш, оточений непевністю, маршрутами і альтернативами, це несерйозно, друже, хто тобі повірить коли-небудь, якщо настане це коли-небудь, бо саме цієї нічної пори Бобі Фішер пішов фатальним слоном і поставив гіркий мат, і як це відповідає аргентинцям з їхньою любов’ю до мате; яка, звичайно, вигадлива метафора або метонімія (він, йолоп, ніколи не розумів різниці між ними), то був прямий результат
— Гаразд, — мовив Оскар, умираючи від голоду та нудьги, — це добре, що ти часто цілуєш мене й таке інше, але ми вже просиділи тут цілісінький день і ні разу не поїли як слід.
— Ми справжні нащадки Педро де Мендоси, — проказала ображена Ґладіс, — і марнуємо цілі години, щоб вишукано й небачено скомбінувати чотири бляшанки консервів, які є на кухні, нехай лише святий Мартін виявляє набагато більшу вдячність за жіночу допомогу. Поглянь, що Сусанна знайшла в газеті, Моніка і Людмила вдалися до героїчних зусиль, щоб утілити ці рекомендації на практиці, але ж ви, завжди зі своєю брутальністю.
— Досі ми не бачили нічого видатного в царині сандвічів, — буркнув Ередіа.
— Бо немає ані м’яса, ані птиці, — розсердилася Сусанна, — і скажи мені, що в біса можна смажити в такій ситуації? Тут винен Люсьєн, а надто його мати, мабуть, ще більша скнара, ніж він, бо в холодильнику є тільки півпляшки молока і гнила ковбаса.
— Я певен, що Цабе вони дають подвійну пайку, щоб він не патякав потім про моральні тортури, — нарікав Оскар, — думаєш, я не бачив, як ви піднімалися до нього з тарілочками, тут, чуєте, є сини і пасинки.
Маркос, повернувшись від телефону, кивнув Патрісіо та Оскару, і смажені сандвічі зникли в тумані обставин: з якогось місця в Латинському кварталі надійшла передбачувана звістка, що Іхіньйо власною персоною, а комісар Пілоден теж аж ніяк не чужою вже вийшли на слід.
— Звичайно, вони знають, — кивнув Патрісіо. — Можуть, друже, наскочити будь-якої миті.
— А що робитимуть французи? — запитав Оскар, що не мав причин знати про це.
— Вони приїдуть першими, — відповів Ередіа, що й досі не позбувся франкофільства.
— Одне з двох, — виснував Маркос. — Або вони дадуть мурахам поратися самим, а потім прийдуть рахувати втрати, або ж перестрінуть їх по дорозі й представлять це як тріумф порядку над дикістю нерозвинених племен, які прагнуть перетворити французьку землю в край, де ламають карк і скручують в’язи.
— Перше, — озвався Ролан.
— Звичайно, — підтвердив Люсьєн Верней.
— Мені теж так здається, — погодився Маркос, — і в такому разі пильнуйте за вікнами. Отакі справи, тепер, друже, треба стерегти Цабе, мов наречену, це мені не дуже подобається. Зателефонуй Рене, тут уже має бути машина, щоб забрати його.
— О чверть на дев’яту, — сказав Ролан, дивлячись на годинник, — зараз тільки п’ять хвилин.
— Наречену вже попередили, — додав Люсьєн Верней, — і, здається, її страшенно втішила ця новина. Вдягла куртку і сказала, мовляв, незважаючи ні на що, не може нарікати, якщо лише останньої хвилини їй не зітнуть голову.
— Йому важко відступити від своїх звичок, — зауважив Маркос, — але головне полягає в тому, щоб Рене доїхав аж сюди, після сполоху, на який ударили Мурахан і Пілоден, мурахи, певне, розлізлися майже всюди.
— Але ж не доведено, що Мурахан знає, де ми.
— Молодість, молодість, — пробурмотів Ередіа, дивлячись на Оскара з ніжністю й жалем. То була одна з тих досить непотрібних точок, якими завжди користався той, ти знаєш, щоб роздвоїти оповідь, дарма що неохоче й зі смутком, бо йому теж подобалося бути присутнім під час ідіотських діалогів, але що тут удієш, поміж інших обставин і подій був, наприклад, я, щойно після незатишної поїздки поміж урядовців, напханих у метро і символічно репрезентованих стариганем, який від самого Люксембурзького саду вгородив мені поміж ребра свою парасольку, і як тут протестувати в оцій людськіймасівгодинупік, нарешті я був еякульований, і то без найменшої насолоди, на станції Антоні разом з кількома сотнями інших сперматозоїдів, що заквапилися запліднити щоденне яйце вихідного тунелю, і вийшов у невідомому районі Великого Парижа, втомлений і добряче напідпитку, а в голові крутився своєрідний вірш, на авторство якого міг би претендувати й вагонний ритм, і тепер я почувався несосвітенним йолопом, наближаючись до того, що могло стати або з’ясуванням, або новою чорною плямою, а може, навіть непрощенною провиною, якщо мій прихід у той дім не буде саме тим, що підходить Веремії. Отже, більш-менш оце: надія почуватися краще, ще навіть ідучи сходами вниз від Лонштайна, передчуття немов неминучої зустрічі й водночас знову Франсина, я уявляв собі, як вона у своїй квартирі розглядає себе в дзеркалі у спальні, гола або в самих трусиках, розглядає без певної причини й запитує себе, чи Андрес зателефонує їй, чи він справді вирішив іти у Вер’єр, транзистор на тумбочці, поп-музика і час від часу інформація про викрадення координатора латиноамериканських справ і прийняття ультиматуму. Він піде, звісно, що піде, якщо розповідав мені про місце, якщо грається отак із вогнем, то піде, бо кохає її й не погодиться втратити її, навіть якщо думає, що йде туди задля інших, нечисте сумління не сильніше за ревнощі, піде, бо знову хоче бачити її й почувається, мов далека й самотня ганчірка, тимчасом як Людмила зазнає небезпеки, і, хай йому біс, я таки справді пішов туди задля цього, але, дівчинко, не тільки через це, ти щоразу більше забуваєш про Фрица Ланґа, мов про тернисту грудку в грудях, тут хтось хоче поговорити з вами, хтось у цій кімнаті, і то не тільки через тебе, полячко, є Фриц Ланґ і дрібний буржуа з корчами в шлунку, є той, хто глузував із протестів у кінотеатрах і кав’ярнях, з надгорілих сірників, і раптом усе стало Людмилою і водночас чимсь набагато більшим, немов чорна пляма, розумієш, просто ніколи не буде нічого, що відірвало б мене від того, яким я є, від того, хто слухає