Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 53)

— Здається, зараз передаватимуть новини. Вибач, друже.

— Що мені до твоїх вибачень перед лицем майже надприродного факту, що FEA — абревіатура не чого іншого, як Міжнародної федерації художньої освіти, a WCC означає Всесвітню раду церков, отак я дійду до одкровень, поряд з якими змаліє Вітґенштайн[160].

— Послухай, — мовив Андрес, посиливши звук радіо, — три уряди погодилися звільнити в’язнів, яких вимагає Веремія.

— Це ж очевидно, — не вгавав рабинчик, його годі було так просто збити з пантелику, — їм нічого не лишається, як пройти через ARO і організувати своє CORSO, а я й далі буду все розшифровувати й розкодовувати аж до останніх наслідків, і, повір мені, це буде ТАО, даосизм. А от ти, чого ти не хочеш сидіти спокійно тут? Ти досконалий baby-sitter, Мануель тепер цілковито нехтує мене.

— Лонштайне, скажи, як їхати. Я не знаю, як переконати тебе, але мені треба йти і край. Скажи мені, друже.

— Насправді я не повинен, — бурчав рабинчик. — По-перше, я й сам не знаю, по-друге, ти ніколи не мав нічого спільного з Веремією. Я знаю, Людмила і таке інше, але ж ти навіть не знаєш, чи пішла вона з Маркосом.

— Та знаю! — схопився руками за обличчя Андрес. — Навіть нема потреби телефонувати додому, вона мала так учинити, вона все поставила на переможця.

— Така причина не видається мені достатньою, краще почекай, поки повернуться, а вже потім удавай собі Достоєвського замість іти й сідати тепер на нудну електричку.

— Бачиш, — промовив я, намагаючись, щоб слова ще мали якийсь сенс у тому тумані, в який Лонштайн опускав свої клінмари, орки, умосеї та ін., — ти, зрештою, не так уже й відрізняєшся від них, ти вимагаєш від мене послідовності та несуперечливості, цього самого вимагали б від мене і Ролан та Ґомес, якби були тут. Ти миттю перекинувся до них, на бік логіки і слушних причин, для тебе не має значення ніч, яка минула, неймовірна кількість дурниць, які я скоїв, намагаючись дізнатися, лице або хрест, — і цього всього я тобі не розповім, бо відвертість для мене — річ нелегка, тож поглянь на мене й вирішуй.

Якщо треба поглянути — Лонштайн глянув.

— Якщо не зважати на пролегомени та інші химери… — заговорив він.

І тут Мануель, що приліз накарачки, схопився за ліву холошу Андреса, потім за праву і, напружившись, рішуче підвівся, видаючи слова на кшталт бееп, іфктугпі, іго, афіа і аехі.

— Дитина засцялася з голови до ніг, — відзначив Андрес, — тож я тепер бачу, яка з тебе нянька.

— Сусанна лишила мені кучугури вати і пелюшок у спальні, а також креми, тальк та інші дурниці, але, розумієш, із тим грибом і випусками новин… до речі, ти помітив, яке дивовижне чуття наслідування в цієї дитини, вона досконало вимовляє афіа і іфктугпі, а це не так уже й легко.

— І після цього ти кажеш не звертати уваги на пролегомени. Ходи, зробімо бодай що-небудь, щоб потім нас не викинули з вікна.

Рабинчик, здається, зрозумів і пішов за Андресом аж до ліжка, де вони вдвох роздягли Мануеля, що мав різноманітні карти, намальовані нижче від пояса, й запах, дуже далекий від аромату «Шанель». Несміливі й незграбні, переконані, що, притримавши дитину за ноги, вони поламають їх, а прокладання вати в зонах найбільшого ураження може призвести до найтяжчих катастроф, вони вже не чули повідомлення, що останній із південноамериканських урядів, до яких зверталися викрадачі, зрештою погодився вислати літаком п’ятьох ґерильєро, що їх вимагала Веремія. Операція миття рук, а в Лонштайна ще й лівої щоки та ліктя забрала не менше часу, ніж переодягання Мануеля, але зрештою всі троє повернулися до салону з великим чуттям братерськості та чистого сумління. Той, ти знаєш, згодом зазначить, що цей копрологічний та уринальний епізод таки мав своє значення, бо Лонштайн запропонував Андресу склянку грапи і поважно, майже врочисто запитав, на кий біс йому потрібно знати, як їхати у Вер’єр, якщо, по-перше, є дружба, а по-друге, певне чуття, далеке, але реальне, обов’язку. Якого обов’язку, запитав Андрес. Навіть уявити собі не годен, відповів Лонштайн, але ж недаремно мені лишили дитину й подалися готувати напад, що може нам усім обійтися дуже дорого, курва їх породила.

— Іфктугпі, — мовив Мануель, узявшись ссати ту частину бахроми, до якої він ще не дійшов.

— Я, друже, теж не маю точного уявлення чому. Людмила переспала з Маркосом, і за це ніхто, починаючи з мене самого, не може йому дорікнути. Лихо полягає в тому, що завжди настає мить, коли ти підводишся і хочеш одягтися і раптом опиняєшся за півсотні метрів над цвинтарем або в приміському будинку, де один сучий син, викрадений Веремією, готується вдатися до нової низки франко-південноамериканських репресій, ось що я кажу тобі.

— Ох, тоді Людмила пішла з ними, — проказав рабинчик, анітрохи не здивувавшись. — Не думай, ніби я впаду з ліжка, минув уже час, коли твоє найгірше чекало тебе на краю прокидання в Буенос-Айресі. Але, друже, одна річ — вона, й зовсім інша — ти.

— Ох, я. Звичайно.

— Я ще можу зрозуміти, що ти прийшов сюди із затамованим гнівом дрібненького гаучо, бо всі ми маємо серце, яка гидота, але звідси до того, щоб дати тобі те, чого просиш, кілька верст.

— Гаразд, — кивнув Андрес, випивши свою склянку одним духом і не менш проворно наповнивши її, — але лихо ще й у тому, що ти теж — гаучо-єврей і, коли треба зрозуміти що-небудь, ти спершу кидаєш ласо, а вже потім берешся за Талмуд. Нещастя, чому ти не дивишся на мене по-справжньому і не прагнеш зрозуміти мене?

— Фенуде! — вискнув Мануель, натрапивши на надто вже брудний шматок бахроми і ревно ссучи його.

— Ти уявляєш собі, — зрадів рабинчик, — ідеться не про що інше, як Спеціальний фонд економічного розвитку ООН!

— Хай йому біс, — мовив Андрес, — можна запитати, навіщо ми всі завдаємо собі клопоту й готуємо альбом для майбутнього, коли в малого вже такий Weltanshauung.

— Гаразд, хай там як, вибач мені за цей ex abrupto[161], — перепросив Лонштайн, подаючи сигарети, — але ж чого ти хочеш, між нами все відбувається, наче в танго, це лише питання рогів і яєць, отак і живемо. Мудрість мого народу підказує мені, що тут є і щось інше, але було б найкраще, якби розповів ти сам про цього дурнуватого Фрица Ланґа та інші головоломки, на які ти натякнув мені, це все переконливо свідчить, що ти належиш до олігархії, яка агонізує.

— Усе дуже просто, — сказав Андрес, уперше всміхнувшись за весь день, — я хочу бути з Людмилою на лихо і на добро, — не знаю, чи це бажання видається тобі олігархічним, — і в даному випадку я боюся, що це на лихо, бо добро вона вже знайшла вчора ввечері, і не я сперечатимуся за це, бо ти знаєш, що ми, офранцужені аргентинці, втратили всякі чоловічі почуття, тож аргентинська громадська думка вважає нас за збіговисько педерастів. Це, я думаю, зрозуміло.

— Нарешті, — зітхнув Лонштайн, — висвітливши цей мужній аспект проблеми, я дозволю собі зауважити, що лишається ще один не менш тернистий аспект, тобто я не дуже розумію, чому ти прагнеш устряти так спонтанно в пригоду, яка, запевняю, скінчиться бідою. Я знаю, на лихо, я вже чув. Але збагни: Веремія — не тільки Людмила, є мільйони людей, які беруть участь у цьому jerk[162]. Що ти даси мені за інформацію, якої просиш?

— Нічого, — відказав Андрес. — Як співає Каетано Белосо на платівці, яку нам ставив Ередіа, я не маю нічого, я не тутешній. Я не можу навіть дати тобі Ірен, як співають у тій пісні.

— Сеньйор хоче багато, але не зрікається нічого.

— Ні, друже, не зрікаюся.

— Навіть чогось найменшого, скажімо, вишуканого автора або японського поета, якого знає тільки він?

— Ні, навіть цього.

— Свого Ксенакіса, своєї додекафонічної музики, своїх free jazz[163], Джоні Мітчелл, абстрактних літографій?

— Ні, друже. Нічого. Я все беру з собою, хоч куди я подамся.

— Що ж, ми такі, якими хочемо бути, — підсумував Лонштайн. — Приндимось, еге ж.

— Так, сеньйоре, — погодився Андрес, — бо зі мною нічого не сталося, мене ніщо не зачепило глибоко, ти говориш про буенос-айреське прокидання Людмили, і, можливо, Людмила вже не має нічого спільного з жінкою, яку я знав, і все-таки, друже, єдине, що сталося зі мною, — це наче натяк, ба навіть майже бажання, щоб зі мною сталося що-небудь, а щоб ти зрозумів, мені треба говорити про Фрица Ланґа, а коли-небудь і про муху та чорну пляму, це, як бачиш, речі мало відчутні.

— Можливо, я нічого не тямлю, — мовив рабинчик, — але те, що муха і плями прибили тебе — річ безперечна, і це я тобі кажу, я, я щоночі малюю їм портрет кількома мазками однієї масті. Але це погане порівняння.

— Ну, а я провів кілька годин, намагаючись відчинити цілу низку дверей і, можливо, зачинити ще одну низку, пильно придивитися до плями і до мухи, і зрештою нічого не змінилося, хіба, може, десь у кварталі Маре плаче дівчина, отак воно. Знаєш, треба розбити вулики, мільйони історичних стільників, нагромаджених після Ура, Лагаша, Агригента, Карфагена, після кожної вішки історії, шестикутні хромосоми в кожному з нас, треба розбити це, Лонштайне, самогубство — ніщо поряд із таким самознищенням, ти думаєш про нього й гадаєш, ніби відчуваєш його, а надто уявляєш собі, ніби матимеш змогу пережити його, ти кладеш руку на перший шестикутник, який, до речі, з функціональних причин я назву трикутником, і тут одразу контрудар від себе самого, автонокаут, що змушує тебе давитися своєю сміливістю одним з тих ударів, які присоромили б і Джека Демпсі[164], запитай аргентинців, що дізналися про них через посередника, скажімо, нашого Фірпо[165], цього дикого бугая з пампи.