— Ходімо дивитися на гриб, — запропонував Лонштайн, що страшенно нудився.
— А Цабиня? — запитав Оскар.
— Ми відвеземо її назад до Парижа, тільки-но вона пересвідчиться, що наш гість має гідний притулок і ніхто не збирається заподіяти йому те, що він залюбки заподіяв би нам, — пояснив Маркос. — Одним пострілом двох зайців: саме вона розповість газетам, що сталося, почнеться велика Веремія. З тобою і тобою мені треба залагодити ще деякі інші справи, але поки що головне оце.
— А що, як завести їх до іншого покою? — звернувся Лонштайн до того, ти знаєш. — Під час антракту, ofcors. Чи не хотіла б і ложа Лаутаро скуштувати вина?
— З великою втіхою, — відповів за всіх Ґомес. — Ходімо, панове, до буфету.
— Треба витягти його з ванни, — заявила Сусанна, вся в патьоках мильної піни. — Пінгвін надто збуджений, бо Мануель хотів помити йому живіт.
— Іди до свого дядька, — сказав Маркос, зловивши в повітрі голого й лискучого Мануеля, малий, проте, прагнув умоститися на колінах у Ґомеса, що переживав за панамські складки на своїх штанах. — Слухай, ця дитина щодня дедалі впертіша.
— Тоді я твоя бабуся, — мовила Сусанна, — а це коефори[103], що підтримують Мануеля, а саме: Моніка, Людмила і last but not least[104] Ґладіс. Ти заздриш, ти б хотів мати такі кучерики, / такі очка, / такий носик. / Поглянь на ці милі лапки, / і Мануель, зачарований коником, що поїде до слоника, вчепився в Маркоса, мов приборкувач у дикого звіра, бо скачи, скачи завзято, там завтра буде, а надто в п’ятницю, думав Маркос, даючи шмагати себе приборкувачеві з пампи й позираючи на Людмилу, після співпраці з коефорами вона сіла в улюблений фотель рабинчика, що неприязно поглядав на неї, але все-таки приніс їй склянку вина і щось на кшталт сандвіча з сиром, щоправда, більше схожого на клапоть паперу. З ванни долинуло страхітливе каркання, Ґладіс метнулася відкривати торбинку з рибою, яку принесла як добрий знавець пінгвінів, і збори почали набувати задовільного ритму.
Фотель був великий, мов для корови, розм’якнувши серед його валиків і від червоного вина, Людмила слухала останні уривки розмов про Веремію, але й потім, коли заговорили про пінгвіна і вистави Карлоса Монсона, й далі подумки запитувала себе, як Маркос та інші можуть довіряти їй такою мірою: п’ятниця, парк Монсо, мурахоники, Вер’єр — усі елементи. Шаблони, неминуче породжені силою прочитаних шпигунських романів, ураз ожили в її голові, переконуючи, що такого не може бути, що Маркос просто жартує з Патрісіо і Ґомесом, і тільки згодом, лишившись на самоті, вони розмовлятимуть серйозно. Якоїсь миті Маркос підступив до неї, став збоку з двома склянками вина і сигареткою в зубах.
— Чому не прийшов Андрес?
Маркос запитав приглушеним голосом, щоб чула тільки вона, не причетна до Веремії; ще абсурдніша річ, подумала Людмила.
— Не захотів. Ми розмовляли про всяку всячину, і він вийшов з дому.
— Але ж ти казала йому, що цього вечора? Ет. Гаразд, якщо не хотів — це його справа.
— Не розумію, — тихесенько казала далі Людмила, дарма що гармидер і галас коефор навколо Мануеля (і Ередіа, одразу прийнятого до гурту і вкрай задоволеного, що можна пустувати) ізолював і захищав їх, — нічого не розумію, Маркосе. Отого, що ти розповідав Патрісіо та іншим про п’ятницю.
— Це правда, полячко.
— Але ти, Маркосе, як може бути, що ти…
— Пусте, полячко. Ти не належиш до Веремії, проте бачиш її, є речі, які кожен бачить по-своєму, і цього разу я знаю, що роблю. Не думай, ніби ти чимось зобов’язана, досить не бовкнути чогось зайвого. Якщо так, то вже не кажи про це Андресу.
— Зрозуміло.
— Шкода, — раптом вихопилось у Маркоса. — Я сподівався, він прийде і я буду впевнений у ньому не менше, ніж у тобі.
— Так мало статися, — зітхнула Людмила. — Якоїсь миті ми мали розійтися, і тепер він по один бік, а я по другий Здається, кумедна річ, а ми розмовляли про це аж до вечора, тобто про розлуки й відхід, віддалення. І тепер мені припадає бути з іншого боку.
— Шкода, — повторив Маркос. — Але й мені це відомо, моя дружина — секретар міністра в Буенос-Айресі.
— Ого!
— Не журися, полячко. Якщо забудеш усе почуте й повернешся додому, наче нічого не сталося, це, як на мене, було б просто чудово. А якщо те, що я пояснював сьогодні, і те, що ти чула, має для тебе значення, тим краще. Як бачиш, я завдав собі клопоту назвати обидві можливості.
— Маркосе, я лишаюся з вами.
— Добре, полячко. Ну, гицлю[105], твій гриб не згниє, якщо ми подивимось на нього на півгодини пізніше чи раніше.
— Якраз тепер слушна мить, — наполягав Лонштайн, — бо опівночі починає зменшуватися грибна фосфоресценція. Якщо ви скінчили з логістикою, ходімо до спальні.
Спальня була кімнаткою збоку, не менш злиденною, ніж перша. Людмила здійснила автоекстракцію з фотеля, але Маркос ще тупцявся коло неї, немов хотів щось додати, аж поки їх підхопили коефори з напівсонним Мануелем, що, проте, й далі був здатний перекидати склянки і пхати собі у вуха недопалки. Коли всі зайшли до спальні, Ередіа замовк першим, хоч як іронічно, думка про гриб заволоділа ним, як поворот до чогось невідомого, тому перехід із першої кімнати до спальні став чимсь більшим за фізичне пересування поміж сміху і жартів, коефори і Мануель стишили голоси, Оскар поглядав на Ґладіс очима новоприбульця, просячи пояснень, яких вона не могла дати, Патрісіо і Ґомес, найобізнаніші, обмежилися тим, що вклали руки в кишені й споважніли. Ну, а той, ти знаєш, ревно, як ніколи давніше, намагався упорядкувати це все у своїй голові, але завдання було нелегке. Одне слово, скажімо
Лонштайн стоїть край столу
стіл у глибині кімнати
кімната в напівсутіні
немає стільців немає меблів
пучок зеленуватого світла що линув
із голої стелі і освітлював
горщичок що стояв
на тарілочці
у центрі горщичка гриб
вертикальний фіалковий циліндр
велика головка й більш нічого
неминучий поширений фалічний символ
зі слабенькою фосфоресценцією під
зеленавим стимулом світлолюбний
Не підступайте близько, вимагав Лонштайн, вуглекислий газ і сигаретний дим шкодять йому. Гриб, дивувався Ередіа, тут тільки галюциногенів бракувало. Цей гриб не має галюциногенних властивостей, обурився Лонштайн, це lapsus prolapsus igneus, як знає кожен, і досить отруйний. Але що це, якась церемонія? — почулося шепотіння. Навіть не це, відповів Ґомес, а просте марнування часу. Не будь дурним, смикнула його Моніка, можна трохи й розважитись. Щодо розваг, я б краще клеїв марокканські марки або нову серію з Фінляндії, буркнув Ґомес. Оскар і далі нічого не розумів, на його голову за такий короткий час упало стільки нового, а тепер ще й гриб, зрозуміло, що Лонштайнові цілком довіряють і кожен може мати свої миті безумства, та й Маркос, мабуть, такої ж думки, бо на його обличчі, що дивиться на Лонштайна, немов заліг спокій, розслаблення після попередньої розмови, щоправда, в сутіні той, ти знаєш, не міг до ладу роздивитися виразів облич і, можливо, піддався цілком суб’єктивістській проекції. Чудова ніч, захоплювався Лонштайн, завдяки цілому букетові сприятливих астральних збігів гриб росте краще, ніж будь-коли раніше. Я не бачу, щоб він ріс, заперечила Сусанна, і коефори теж, це неможливо, рослини ростуть непомітно й таке інше. Цей гриб — не рослина, зауважив Лонштайн, рослини зелені і звичайні, прості люмпени ботаніки. Якщо ви погасите свої сигарети, можна підійти трохи ближче і подивитися. Тут усюди сама наука, сказав Ередіа, оцінивши, як Лонштайн, посмикуючи, діставав сантиметр із футляра, потім поставив його паралельно грибові й погукав Моніку, як-от на сценах вар’єте, щоб глядачі пересвідчилися, що немає нічого ані в правій руці, ані в лівій. Рівно вісімнадцять сантиметрів і два міліметри, сказала Моніка, запишавшись важливістю своєї ролі. А ти скажи, яка тепер точна година, звернувся Лонштайн до Маркоса. Дванадцята година, п’ятдесят чотири хвилини і десь двадцять секунд, повідомив Маркос. Скажеш нам через п’ять хвилин, на секунди можна не звертати уваги. То була справді немов церемонія, Оскар притулився до Ґладіс, що заснула стоячи, немов коник, запалив сигарету на шанобливій відстані від гриба і сказав собі, що відтепер аж до п’ятниці все посуватиметься швидко і шпарко, принаймні гриб, Лонштайн і дивна поблажливість Маркоса нітрохи не бентежили його, навпаки, між тими такими різними речами, або різними принаймні на думку більшості людей, існував немов незбагненний, але все-таки міцний союз, раптове і тому, можливо, таке неоціненне зближення, скажімо, між Ґомесом, людиною дії, що відчуває, ніби марнує час, та Ередіа, що корчиться від сміху, натомість Оскарові подобається цей абсурд із зеленим світлом і вимірюваннями до міліметра, Лонштайн споглядає гриб і пояснює, що це крайній вияв прискореного розмноження клітин, я бачив, як він народжується на клумбі поблизу річки, де я опоряджую своїх голячків. Своїх кого? — перепитав Ередіа. Небіжчиків, пояснив Лонштайн, гаразд, я спрощу для присутніх тут іноземців, я сидів на лавці й роздивлявся навколо, на світанку робота втомила мене, і я вийшов перепочити, і раптом бачу, як на клумбі ворушиться камінчик, сказав собі: «Ропуха, ропуха!», але в Парижі немає ропух, тож я думав, що то величезний волохатий хробак, астральна левітація, але камінчик раптом розвернувся, і я побачив, як випинається lapsus, мов палець, який штовхає що-небудь, ніякого непомітного зростання, як-от кажуть отут, один поштовх, і він уже назовні, то не могла бути спаржа, поряд із моргом, уяви собі, тоді я пішов шукати якогось старого ящика і ножа, а коли дуже ретельно пересадив його, він уже мав два сантиметри від рівня землі. П’ять хвилин, урвав його Маркос. Міряй, наказав Лонштайн, і Моніка старанно приклала сантиметр, але обережно, щоб не зачепити lapsus’а, неймовірно, крикнула вона, рівно дев’ятнадцять сантиметрів! А що я казав тобі, зроби розрахунки і визнач внутрішню роботу гриба, мовив Лонштайн. Якби ти сказав, ми б і так повірили, урвав свою дрімоту на ногах Патрісіо, візуальне спостереження не таке вже цікаве. Всі ви однакові, обурилися коефори, його справді варто побачити, це незвичайний гриб, справжній науковий феномен, але жодна з них не сказала, що він гарний і росте так, як усі вони думали, і, звичайно, саме Ередіа взяв на себе клопіт зафіксувати аналогію, саме таке і стається зі мною, коли я бачу гарну міні-спідницю, lapsus тоді одразу виростає, нестримний регіт коефор. Скажи їм про pija, і вони одразу розцвітають, сердито буркнув Лонштайн. Pija colorada у concha peluda, проказала Людмила, одразу здобувши повагу Ередіа і приголомшивши Оскара, він куняв, зіпершись на Ґладіс, що вже міцно заснула, а тепер прокинувся і враз розреготався, то була реакція, напівтемна кімната з зеленим світлом дуже пригнічувала, а можливо, сон навівали якісь еманації гриба, тож краще й далі пити вино в сусідній кімнаті, де Мануель заснув на килимку, запхавши до рота аж три пальці.
