— Ох, — зітхнула Людмила, — якщо ти вже заговорив про це, я не думаю, що ти дуже змінився, відколи, як ти кажеш, став виходити. Радше навпаки, тож quod erat demonstrandum[99], ось тобі.
— Гм, — протягнув Андрес, шукаючи люльку, це був характерний для нього метод зволікання. — Тоді чому змінилася ти?
— Бо ти мене розчаровуєш, бо ти нещирий, бо ти, власне, добре знаєш, що не хочеш нічого змінювати, що ця люлька завжди буде твоєю, і нехай начувається той, хто захоче її забрати, і водночас ти схильний зруйнувати дощенту цей дім, так само як руйнуєш дім Франсини, бо кожен удар тут або там відбивається з другого боку, тож нам немає потреби базікати одна з одною по телефону, щоб знати новини.
— Так, — погодився Андрес, — так, Людлюд, але це не один дім, а два, і, якщо дотримуватися твого порівняння, спробуй зрозуміти мене. Два доми — це шістнадцять вікон, а не вісім, це різні вподобання щодо соусів, там вікна виходять на північ, а там на схід, такі-от речі.
— Принаймні тобі твоя повсюдність і твої шістнадцять вікон стають у не дуже великій пригоді, ти сам признався в цьому, натомість є й те, що вже ніколи не буде таким, як давніше.
— Я хочу, щоб ти розуміла, я сподіваюся на певну мутацію в способі кохати і розуміти одне одного, мені здається, що можна розірвати нашу пару й водночас збагатити її, і нехай нічого не змінюється в наших почуттях.
— Нехай нічого не змінюється, — повторила Людмила. — Бачиш, твій вибір нічого не хоче змінювати по суті, це було і є грою, розкошуванням, дослідженням навколо миски з водою, фігурою танцю, і ти знову стаєш на ноги на тому самому місці. Але під час кожного стрибка ти розбиваєш якесь дзеркало, а сьогодні ти мені заявляєш, мовляв, навіть не певен, що розбиваєш їх, щоб змінити що-небудь. Бачу, ти недалеко відійшов від Мануеля.
— Полячко, в цій розмові корисне те, що ти притьмом десакралізуєш її, скажімо, заговорила про Мануеля. Таки твоя правда, я марно вигадую проблему, а крім того, навіть у ній сумніваюся. Не жалій мене, знаєш.
Людмила нічого не відповіла, а знову погладила мене рукою по обличчю, майже не торкаючись шкіри, і цей жест якраз дуже скидався на жалощі. Зрештою, як дізнатися, котра з них більше жаліє мене, бо й Франсина інколи поглядала на мене так, ніби хотіла втішити, а потім казала собі, що марно, бо навіть немає відчаю, це щось інше, без назви, і я не можу припинити свої пошуки або буття, і так далі, da capo al fine[100]. Розмова нічим не скінчилася, бо ми обоє мали свою правду, нашу правду. Розмова нічим не скінчилася, але нічого, здається, й не почалося; в кінці кожного діалогу чи то з Франсиною, чи то з Людмилою відкривався новий непевний проміжок часу, протягом якого пестощі та усмішки скидалися на скромних і чемних мешканців, що ходять навшпиньки; отже, переконати себе, переконати себе (ні, погодитися з цим неможливо: бути на покрівлі аж до кінця, скрутити собі в’язи, проте й далі сидіти верхи над двома схилами, над двома світами і прагнути зробити з них один або десять тисяч), отже, переконати себе, що ТРИКУТНИК — фігура, сформована трьома лініями, які взаємно перетинаються. Ні. Хоч і перетинаються, хтозна, чи перетинаються вони і до, і після пестощів. Ні. Евклід — ні, хай йому біс.
* * *
Майже годі повірити, що стільки іноземців могли зібратися в одній паризькій квартирі, а консьєржка навіть не показувала свого норову, дивлячись, як з’являються різні суб’єкти і запитують переважно мессіє Лонштайна, немов його прізвище не стояло на табличці коло входу, вже не кажучи про те, що такі запитання найчастіше формулювали мовою, яку мало хто з паризьких консьєржок зволив інтерпретувати, але в даному випадку гладуха не тільки не зчинила найменшого скандалу, а й була вдоволена і тиха; скажімо, Оскарові й Ґладіс, що прийшли вперше, вона показала сходи в глибині двору й супроводила їх аж до першого сходового майданчика, кажучи, мовляв, у месьє Лонштайна, мабуть, роковини і добре, коли люди від часу до часу мають роковини, бо так мало нагод для веселощів, коли навколо стільки воєн і повені в суботу в долині Луари, де живе її мати, стільки фруктових дерев, уявіть собі, яке лихо. Оскар, звичайно, не второпав нічого з тих ораторських виливів і полишив Ґладіс клопіт уставляти «так», «звичайно», «авжеж», у супроводі численних merci beaucoup, vous êtes gentille[101] та інших мастил суспільства, де ніхто не розминеться з ким-небудь на сходах, не попросивши вибачення, присягаюсь, це правда, розповідала Ґладіс, тиснучи на дзвоник, дівчинко, ти глузуєш із мене, хоча, мушу сказати, я бував приголомшений кількістю рук, які мені доводилося потискати з найнікчемнішого приводу.
Бідолашна гладуха помилялася щодо роковин рабинчика, але не дуже, бо, зрештою, зустріч перетворилась у своєрідне свято, хоча ніхто не знав причин, які посприяли тій святковості (а ось прийшли Ґомес і Моніка, сходи аж двигтіли від їхніх підборів, вигуків і спалахів цілком безглуздого реготу); хай там як, уже мало не надвечір до рабинчика зазирнули й Маркос та Ередіа, контейнери, як і слід, уже звільнили від начинки, й долари чекали слушного часу десь на іншому краї Парижа, тож якби мурахи надумали прийти з обшуком, то знайшли б в усіх закутках лише пляшки з вином і латиноамериканців; у того, ти знаєш, — він прийшов серед перших, — склалося враження, ніби гладуха вгадала і це таки справжні роковини, можливо, гриба, що й далі був головною темою розмов рабинчика, але трохи згодом для того, ти знаєш, ситуація ускладнилася, бо одночасність — аж ніяк не його сильна сторона, а на зустрічах іспаномовного люду абсолютно не йдеться про потребу слухати, бо важить тільки те, щоб тебе почули, це неминуча іспанська спадщина, і тому єдиний можливий метод — фальшувати, як і завжди, реальність і пристосовувати одночасність до послідовності з передбачуваними втратами і помилками паралаксу. Ось поглянь, похмуро бурчав Лонштайн, їх запросили для важливих справ, а єдине, про що вони здатні говорити, — про Веремію, вже півтори години, як вони дискупсують викрадення Цабе. Хіба тобі не розповіли? — здивувався той, ти знаєш. Та казали, але нехай вирішують це питання в робочі години. Зрештою, якщо я вже дав притулок пінгвінові, то можу потерпіти їх трохи довше, як по-твоєму? До речі, про пінгвінів, подала голос Ґладіс після великої роздачі поцілунків, не знаю, чи бачили ви цю статтю? Природа наслідує мистецтво, оскарвайльдив уже обізнаний Патрісіо, натомість Ґомес і Моніка не знали нічогісінько й, відповідно до давно усталених звичаїв, гепнулися на підлогу, щоб нареготатись уволю, не знала й Людмила, що читала тепер статтю про англо-аргентинську угоду з приводу Фолклендських (Мальвінських) островів і пригадала, що Андрес колись випадково придумав визначення цих островів, яке і її спонукало розсміятися: «Острови лайна, де повно пінгвінів». Треба дати статтю головній зацікавленій особі, промовила Сусанна, хоча її саму тепер цікавили тільки забавки з Ма-нуелем у ванні. В моїй ванні, наголошував рабинчик, де намочують мої рушники і заляпують мої кахлі. Ти уявляєш собі, додав він розлючено, повернувшись до того, ти знаєш, їх запросили помилуватися грибом, а все скінчилося огидною навмахією. Не знаю, чи ви зрозуміли, обізвався Патрісіо, але згідно з цією угодою тамтешні пінгвіни звільнені від військової служби і мають податкові та митні привілеї. Якби ми знали, то уникнули б купи формальностей в Орлі, зітхнув Оскар. А що, як хто-небудь, скажімо, Лонштайн, захоче випити? — запитав Ґомес. Є вино і содова, нелюб’язно буркнув Лонштайн. Тоді той, ти знаєш, подався до свого нейтрального закутка, що десь містився, хоч аж ніяк не був закутком, і звідти дивився на них і слухав, бачив людей, яких знав і любив, своїх земляків, які розмовляли, сміялися і щоразу глибше встрявали у справу, яка от-от лусне і не мала нічого спільного з розвагами, нічого спільного з пінгвінами, телеграмними збігами і вином із содовою. Як і завжди, проблема полягає в тому, щоб зрозуміти без деформаційних спрощень і, можливо, зрозуміло пояснити ще кому-небудь, але цим другим моментом той, ти знаєш, не дуже переймався, обмежуючись тільки зображенням того, що, як йому здавалося, було справжнім і реальним, ба навіть необхідним, проте без обов’язкових мізансцен. Як розповів би про це який-небудь видатний історик? Отже, якщо стати на позиції історії, закрите засідання почалося набагато давніше, спершу в меншості з Маркосом і Ередіа, що розпакували контейнери й відправили Люсьєна Вернея з доларами; потім прибули Патрісіо й Ґомес, а коли добувся Оскар, уже без медових пряників, зате відпочилий, можна було докладно поговорити про те, що замикатиме цю фазу операції в п’ятницю ввечері. Був понеділок, вечір гриба і поганющого вина, добряче розведеного водою, у вівторок не можна ані женитись, ані сідати на корабель, але це добрий день, щоб одночасно поміняти долари у двадцяти банках та обмінних пунктах, це завдання доручили місцевій групі, якою командували Ролан і Люсьєн Верней, бо що менше латиноамериканців підійде до касових віконечок, то краще, мурахи не забаряться помітити смаглявих чолов’яг і працюватимуть у супрязі з французькою поліцією; хоча вона й дивиться крізь пальці, це ускладнить ситуацію в банках. Патрісіо припало завдання пояснити серію маневрів, які треба здійснити в середу і четвер, і він тільки-но дійшов до п’ятничного ранку, як у двері квартири рабинчика знову постукали, вочевидь переляканий, він відчинив їх і відступив убік, пропустивши водночас Людмилу й Сусанну, і Сусанна майже кинула Мануеля на підлогу, щоб повиснути на шиї Ередіа, а сам Ередіа зиркнув на Маркоса і недвозначно показав очима на Людмилу, що вже скінчила спокушати молодого студента в другій сцені останньої дії, завіса й таксі, навіть не змивши сценічного гриму, тож була тепер дивна і спокуслива, Маркос милувався нею, а потім моргнув Ередіа, щоб той далі спокійно пояснював справу Цабе, Патрісіо й Ґомес неохоче змирилися з цим, бо то був Маркос, а можливо, й тому, що то була Людмила. Потім знадобилося п’ять хвилин, щоб заспокоїти Мануеля, дитина страшенно збуджувалася, тільки-но відчувши себе в центрі світу, як, зрештою, більш-менш кожна людина, але з набагато більшою невинністю, тож закрите засідання відновилося немов чарами лише після четвертої інтермедії, присвяченої наповнюванню ванни і влаштуванню вистави з участю Мануеля й бірюзового пінгвіна, вони обоє миттю втратили цікавість до Веремії й безжурно хлюпотілися, жінки розчулено милувалися ними, зрештою засідання тривало далі, й Ґомес пояснив окремі деталі великої Веремії, а саме: 1) Цабе і Цабиня, його законна, виходять з якогось напівофіційного бенкету десь майже опівночі; 2) охоронцями Цабе, про яких подбав Мурахан (elementary, my dear Watson)[102], майже напевне будуть два мурахоники в машині, один як водій, а другий про всяк випадок, і теж озброєний: 3) місце добре, неподалік від парку Монсо; 4) година теж підходяща; 5) маршрут приїзду на місце і виїзду з Парижа тієї пори не становитиме великих труднощів, зумовлених дорожнім рухом; 6) гідні екс-представники Венсенського зоопарку, що знову повернулися до діяльності, яка більше відповідає їхній природі, підготували все, щоб прийняти Цабе в одному приміському селі, що відгукується на галасливе ім’я Вер’єр.
