Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 16)

* * *

Ми прокинулись уже по одинадцятій, листоноша дзвонив уже двічі, ще раз довівши, що природа наслідує мистецтво, але яке мистецтво — жалюгідну листівку, з якою я повернулася до ліжка, бо ще не виспалася вволю, Андрес скористався тією миттю, щоб украсти в мене подушку, й тепер курив сидячи, волосся спадало йому на очі. «London suínguin beri biútiful plenti ricuchas, pripéar matecito, quises, Charles»[66]. Паскуда Ередіа, мовив Андрес, не встиг спакувати валізи, як уже просить мате, до речі, мабуть, ми ще маємо час заварити його. Твоє вживання множини ми вже знаємо, сказала я, згорнувшись клубочком без подушки, бо шукала тепла. Гаразд, я йду приготую, але спершу розповім тобі сон, поки він не розвіявся остаточно. Людо, він дуже дивний. Отож, мій Юнґу, слухай і витлумачуй, казав я, тобі, безперечно, снилися потяги.

Але я мав розповісти не про потяг, а про кінотеатр і те, що сталося в ньому, то була майже болісна потреба зафіксувати побачене словами, навіть якщо від нього лишилось, як і завжди, не більше ніж гіпсова маска на чомусь жвавому і живому, антиматерія того, що даленіло запаморочливо швидко й лишало самі клаптики, а може, й неправду, мені, Людо, снилося, що я пішов у кіно з приятелем, не знаю котрим, я ніколи не бачив його обличчя, ми пішли дивитися загадковий фільм Фрица Ланґа[67], кінотеатр був величезною до безглуздя залою, яка інколи снилася мені, здається, я вже розповідав тобі про неї, там були два екрани під прямим кутом, тож можна було сісти в різних секторах зали і обирати той або той екран, бо сектори казна-яким чином перехрещувалися між собою, місця теж чергувалися під прямим кутом, щоб не порушувати стилю — далеко до нього Альвару Аальто[68], а я безкінечно шукав місця, звідки я добре міг би бачити трилер, але або я був надто далеко, або щось поставало перед екраном і моїми очима, тоді я вдруге підвівся і вже не бачив свого приятеля, що в дідька сталося, я вже не годен пригадати. Далі вже почався фільм, дія відбувалася в суді, була якась жінка з негарним обличчям, у стилі Ельзи Ланчестер[69], пригадуєш, що викрикує з лави підсудних або свідків, я сидів надто збоку й намагався знайти інше місце, і тут до мене підійшов офіціант, молодик із традиційними вусами в стилі барів «Хілтон», у білій жилетці, й попросив мене йти за ним. Я сказав, що хочу додивитися фільм (знаю, що згадав його назву, в якій, мабуть, було слово «північ»), і тоді офіціант роздратовано або нетерпляче скривився і владно показав мені на вихід; я зрозумів, що повинен іти. Коли ми проминали низку зал, які теж не раз мені снились і скидалися на приватний клуб, офіціант вибачився за своє грубе поводження: «Я, месьє, був змушений так учинити, тут є один кубинець, що хоче вас бачити», й довів мене аж до входу в салон, де панували сутінки.

— Halt![70] — звелів доктор Юнґ. — Кубинець — це дуже просто: крики, протести, все, про що розмовляли вчора, і нечисте сумління, яке маємо в цьому домі, авжеж.

— Людо, дай доказати, тут мені аж сльози на очі набігають, це найважче для пояснення місце, треба ввійти в тісні комірчинки клятого словесного вулика. Це щось на кшталт усвідомлення, що я втрачаю нагоду подивитися гостросюжетний фільм, який мені страшенно кортіло побачити, й водночас відчуття, що через це я й сам стаю частиною цього (або іншого) сюжету. Офіціант зупинився й показав мені, — аж не віриться, як виразно я бачив його, — показав мені, Людо, в сутіні салону якусь постать на дивані, я насилу добачив випростані ноги кубинця, що хотів розмовляти зі мною. Я сам увійшов до салону й пішов до нього. А тепер — стривай, стривай, це неймовірна річ, бо я знаю напрочуд добре, що не забув жодного епізоду тієї сцени: я підійшов до чоловіка, що чекав мене, і тут щось випало, наступної миті я вже виходив із салону після розмови з кубинцем. Ти уявляєш собі, який досконалий кіномонтаж. Немає жодного сумніву, що я розмовляв із ним, але цієї сцени не було, і не тому, що я, люба, забув її, сталася купюра, і протягом тієї купюри щось відбулося, вийшовши, я став людиною, яка має виконати певне завдання, але, знаючи про це, а передусім відчуваючи, я знав і те, що не маю найменшого уявлення, в чому полягає те завдання, вибач, я розповідаю, як можу, розумієш, я анітрохи не пригадую тієї розмови, епізод урвався саме тоді, як я підійшов до дивана, а водночас я знав, що маю негайно щось робити, тобто, повернувшись до кінозали, я діяв так, наче водночас і став героєм фільму Фрица Ланґа (чи якогось іншого гостросюжетного фільму), і перебував за кадром, я був одночасно і фільмом, і глядачем цього фільму. Слухай, Людо, це найгарніший елемент (сповнений відчаю для мене, проте гарний як приклад сновиддя), я не мав сумніву, що знаю, що саме сказав мені кубинець, бо ж отримав завдання, яке треба виконати, і водночас бачив, як я з цікавістю й захватом приглядаюся до закручування інтриги трилера, бо вже не знав, що сказав мені кубинець. Я роздвоївся: був тим, хто пішов у кіно, і тим, хто заплутався в суто кінематографічній інтризі. Але цю двоїстість я помітив, тільки прокинувшись, уві сні я не відчував ніякої двоїстості, я завжди був собою, я виразно бачу, що, повернувшись до зали, я відчув як суцільний масив усе, що тепер подрібнюю, щоб мати змогу пояснити бодай почасти. Неначе тільки завдяки тому завданню, яке я мав виконати, я міг дізнатися, що сказав мені кубинець, це була, як бачиш, абсолютно безглузда інверсія причинності. Тут була механіка трилера, а я прагнув водночас і реалізувати її, й тішитися нею, це був поліційний роман, який я писав, і водночас я жив ним. І саме цієї миті мене розбудила клята листівка Ередіа, цього бісового бразильця.

— І тобі розвіяли димом твого хана Хубілая, — мовила Людмила, цілуючи мене в шию. — Гаразд, погодься, що розповідь про долю, яка стукається в двері, заслуговує тривалих міркувань. Але ж який сон, від нього і справді аж мороз поза плечі бере.

— Не знаю, тепер, коли я думаю, мені вже не здається, ніби дзвінок листоноші занадто зіпсував ситуацію; мабуть, я вже ввійшов у слиняву фазу майже всіх сновидь, коли вони виходять за межі своїх божественних пропорцій; зверни увагу, що я не відчував його як фатальний розрив, апогеєм стала мить, коли я погодився бути людиною, що мала піти на вирішальну зустріч і діяти відповідно до її наслідків, а водночас і далі був типом, що, так би мовити, сидів перед екраном, який зображував його, і мав виконати якесь загадкове завдання, що його пояснили б лише наприкінці. Отже, Ередіа вертається, він, мабуть, фальсифікував коробки сірників і в Лондоні або коїв щось інше в цьому стилі, хоч у листівці пише тільки про жінок? А трошки мате, Людлюд? Полячко, невже ти й досі гніваєшся на мене?

— Ні, лиховісний птаху, але годі про це, мені треба вивчити нову роль, а вже майже полудень, не знаю, чи казала тобі, я тепер хвора на груди, яка живе за багато верстов від Москви і збавляє час тим, що кашляє й чекає якогось Корученка, що не приходить ніколи, мені завжди дістаються такі ролі, зате тепер я можу спокійнісінько захворіти і, якщо наполягатиму бодай трохи, ще й зароблю премію за силу своїх конвульсій. Не дивись на мене так, насправді я б хотіла мовчати, нам так добре удвох, у тебе теплі ноги, це ліжко — мов напахчене іглу.

— Я дуже кохаю тебе, полячко, єдина річ, якої ти не хочеш розуміти, — що я дуже кохаю тебе, і все-таки. Так, гаразд, коли-небудь іншого дня. Якщо, полячко, буде той інший день.

Людмила не відповіла, прикипівши очима до рожевої плями на простирадлі, але, звичайно, таки відповідала, тут у сценах уже не було купюр і прогалин, не було потреби згадувати Франсину, та й навіщо, тиша — як вибух ясності, вже не буде іншого дня, якимсь чином цей день і багато інших стали останнім днем, хоча ми й далі прокидалися разом, грались і цілувалися, церемоніальна репетиція, що зупиняла час, перший поцілунок у коси, пальці на плечах, марне нетривке перемир’я, перший мате.

* * *

«ЦІЛУЮ, КОКА», хоча, мабуть, жіночка, що підписалася, звалася не Кокою, так само й Оскар навряд чи звався Оскаром, це було лише його третє ім’я, але, крім цих подробиць, телеграма для втаємничених була напрочуд конкретною, як іронічно констатував той, ти знаєш, і раптом, поміж двох тупотінь Мануеля в кав’ярні на площі Веремія стала майже відчутною, цілую, Кока, і banana do Brasil, люди, які вирушали в усіх напрямах, щоб підготувати врочисті зустрічі. Про це вже в іншому бістро розмовляли той, ти знаєш, і Лонштайн: адже Лонштайн більше знав про Веремію, ніж можна було б уявити собі з огляду на властиві йому іконоборчі, а інколи вочевидь реакційні позиції. Отак, сформулювавши в аргентинській манері те, що рабинчик називав криптовливанням і космоанальним периблуком, той, ти знаєш, зрештою таки визначив параметри слів «ЦІЛУЮ, КОКА», далекий слід зародився ще в пансіоні доньї Ракелі в Сантос-Пересі, провінція Ентре-Ріос, із допомогою буеносайрески Коки (що звалася Ґладіс) і преверемії королівських броненосців і бірюзового пінгвіна.

— Екзотика відчиняє всі двері, — пояснював рабинчик. — Якщо, наприклад, ти запропонуєш едельвейс президентові Танзанії, він прийме тебе протягом двадцяти чотирьох годин, так само й ідея про бірюзового пінгвіна видається мені досить антарктихимерною. Додай до цього інші сили, що їх ті типи не відчували, окрім хіба Маркоса, та й то ледь-ледь, бо яке уявлення може мати той самий Оскар про те, що чинить; скажімо, одного разу він послав Маркосові газетну вирізку задля чистої мальовничості, тож у такому разі тільки я повинен усвідомити інтраргентинські латентності й трансфузії. Ти, певне, вже збагнув, що я маю на увазі виправний заклад для неповнолітніх у Ла-Платі, тому абсурдному місті.