— Людо, а я? Чому ти й далі терпиш мене, якщо не можеш змиритися з моїм способом життя? Радше моїм способом прагнути жити, який зазнає краху на кожному повороті.
— Бо дуже кохаю тебе, — відповіла Людмила, а внаслідок одного з підступів мови слово «дуже» забирає майже всю силу в слова «кохаю», і це правда, я дуже кохала його, бо він був добрий, веселий і скидався на кота, був сповнений нездійсненних проектів і платівок додекафонічної музики, а також метафізичного ентузіазму і дрібних знаків уваги, він одягав її дні, запинав барвистими завісами вікна часу, грався з нею і давав гратися з собою, йшов до Франсини й повертався з повним зібранням творів Роберто Арльта, крім того, час робив своє, утвердилася звичка, квартира така гарна, вже немає нічого, чого можна було б навчитися і чим можна було б поділитися, вистачає здоров’я і вміння багато сміятися, ходити по Парижу попід руку, бачитися з друзями, далеким і лаконічним кордовцем Маркосом, що навідується тепер дедалі частіше, розмовляє, приводить Лонштайна, викладає їм агітпроп, розповідає про крики, коробки сірників, немов це все було призначене тільки їй, проте Андрес вважав, що це безпосередньо стосується його, бо з якої речі ця лицемірна полячка вже майже розуміє його, вона й досі немов шкірою відчуває безвиразний протяглий голос Маркоса, що звертався передусім до неї, щоб вона почала розуміти, що відбувається, навряд чи щось важливе, але, полячка, зрештою, це Веремія.
Я відчув, як Людмила відсунулась, обернулася до мене плечима, good night, sweet prince, good night, little thing[57], я легенько погладив їй плечі, зграбний зад і лишив її сну або безсонню, як і завжди після такої сили слів, я жадав її, але знав, що цієї ночі натраплю тільки на покірний механізм, що завгодно, тільки не це, go to sleep, sweet prince[58], вони справді навіжені зі своїми сірниками, подумати лишень, що в Біафрі, але ні, потім ти не заснеш, і Лонштайн зі своїми богами шляхів, щось тут не клеїться, друже, я міг би сидіти вдома і слухати «Процесію», навіщо ступати в слід Маркоса, вони божевільні, не лізь своїми косами мені в очі, Людлюд, ох, перепрошую, я вже спала, і мені щось снилося, не будь дурною, я люблю твої коси, спи, забудь, так, Андресе, так.
* * *
Скажімо, сьогодні, в кав’ярні коло брами Шанпере, Мануель люто розкидав шматочки цукру і ложечки, сідай на коника, / поїдемо до слоника, / не марнуй зусиль, ця дитина не засне навіть із Пазоліні, вечір серед платанів на площі, лагідне повітря, що того, ти знаєш, хапає рукою спогадів і веде до вечорів у пампі far away and long ago[59], а водночас він уважний і до того, що діється за столом, майже нічого, крім Мануеля, хоча зрештою, думав той, ти знаєш, йому доведеться дійти якогось висновку, бо недаремне Ролан і Маркос скликали збори, не запросивши Лонштайна (і, мовлячи мимохідь, мене, а також Людмилу, проте Людмила не може, because[60] о пів на дев’яту піднімається завіса й накочується слов’янська меланхолія), тобто ми сидимо в кав’ярні, й не деінде, як коло брами Шанпере, хоча, власне, ніде поблизу тієї брами не видно, здається, для дружньої розмови про те, як живе світ, месьє, ви розумієте, мадам, бо аж дотепер найпомітнішим, і це міг підтвердити той, ти знаєш, було брязкальце, яким несамовито калатала Сусанна, щоб відвернути Мануеля від численних напрасованих штанів, які тулилися навколо столу. І отак півгодини, аж поки з 92-го автобуса вийшов Ґомес і, майже не привітавшись, простяг Маркосу дві телеграми, які той прочитав і мовчки повернув, щоб Сусанна переклала їх (отже, з неї інколи глузували) Люсьєнові Вернею, Моніці та Ролану, французам, що, тверді, мов сталь, не докладають найменших зусиль, щоб навчитися мов, бо ж геть неважко зрозуміти слова «РАРІТО MEJOR STOP BESITOS COCA» («Татусю краще не цілуй»; з Буенос-Айреса) і «А BANANA DO BRAZIL NÃO ТЕМ CAROÇO» («Банан із Бразилії не має кісточки»; з Лондона), якісь ідіотські, безглузді тексти для невтаємничених, хоча насправді вони означали, що такий собі Оскар Лемос прибуває літаком в Орлі й везе якісь елементи, що аж ніяк не є традиційним аргентинським молочним варенням, і це, власне, й пояснює, чому не запросили Лонштайна (і мене) на зустріч у кав’ярні коло брами Шанпере, бо ще ніхто не знав добре Лонштайна, хоча Маркос знав, проте не квапився і аж до кінця чинив так, щоб Лонштайн просив показати листи й нарікав, що його використовують, у таких випадках завжди є час і настане мить, коли Лонштайн визначиться, це може статися і з Людмилою (або зі мною, але тут я чекаю тебе), це причини, внаслідок яких у того, ти знаєш, створюється враження,
ніби кав’ярня коло брами Шанпере — щось на кшталт верху двосхилої покрівлі, гострий вододіл, тут має щось відбутися, дарма що зовні все начебто видається однаковим, а Мануель лазить зі стільця на стілець, на превеликий жах Ролана і Люсьєна Вернея, які бояться, що він заслинить їхні бездоганно чисті лацкани, вже не кажучи про те, що обмочить без попередження, незважаючи на гарантію на рожеві гумові штанці. Щодо лондонської телеграми, це, безперечно, Ередіа повертається з цього міста, де, з огляду на його попередні листівки й листи, йому добре велося, тож звідси той, ти знаєш, висновує для себе, що лялечка Веремії от-от обернеться метеликом, дарма що від цього лускокрилого мало чого можна сподіватися в аспекті послідовності, досить поглянути на те, що діється за цим столом (уявний малюнок того, ти знаєш), а втім, хоча з нього навряд чи можна багато з’ясувати, крім хіба того, що експерти ЮНЕСКО називають тертями серед членів групи, і факт полягає в тому, що Люсьєнові Вернею вочевидь не терпиться, бо за цим столом час минає набагато відчутніше для французів, ніж для латиноамериканців (на чиє щастя, запитує себе той, ти знаєш), а ще один факт полягає в тому, що вони ще й досі в радісному настрої, спричиненому словами «BESITOS COCA», і тому Люсьєн Верней дивиться на Ролана, що дивиться на Моніку, це короткі паси національної солідарності, хоча той, ти знаєш, із цікавістю зазначає, що Моніка, проживши з Ґомесом лише півроку й досі допомагаючи йому наклеювати марки в альбомах, уже перейшла на спокійний панамський час, марно поділений навпіл, на думку Фердинана де Лесепса, що не даремно був французом, і не виявляла найменших ознак нетерпіння, якщо не зважати, що не було нікого, такого, як Патрісіо, щоб запропонувати ще одну чашечку кави, яка завжди немов сповільнювала годинник. Навіть у цьому проступає їхня нерозвиненість, бурчав Люсьєн Верней саме тієї миті, коли Маркос майже ніжно вимовив першу фразу повідомлення, яке всі слухали по-різному, це таки справді Веремія, думав той, ти знаєш, тепер це вже серйозно, є телеграми, отже, справа починає набирати форми, проблеми логістики, Оскар прилетить о тринадцятій годині в четвер, тож треба підготувати Венсенську справу, Ередіа приземлиться цього вечора в Бурже, слухай, забери цього хлопця, він ногами товче мені живіт. Це пестощі, заспокоїла Сусанна. Мурахи пронюхають, казав Маркос, щоб уникнути провалу, не можна припускатися бодай найменшої помилки у Венсенській справі. Тому Веремія-метелик має пурхати без надмірних поривів, думав той, ти знаєш,
і відчував те, що видавалося жалем, непевною судомою в глибинах серця: отже, Веремія, тепер уже так, тепер мурахи повилізають нагору з усіма своїми укусами та доларами; мабуть, я востаннє бачу їх за одним столом у кав’ярні, де Мануель лазить поміж чашок і склянок. Світ — це хусточка, казав Ролан Патрісіо, вириваючи клапоть газети «Herald Tribune» і передаючи його по колу, мурахи й там матимуть роботу. Ніхто не просив Сусанну перекласти, стаття, річ ясна, була написана англійською мовою, французи вочевидь освічені люди, а для латиноамериканців, як відомо, англійська мова — це мова майбутнього, і родина змусить тебе вивчити її, незважаючи на твій спротив, бо ж треба, маленький, думати про майбутнє, стипендії й таке інше.
* * *
Той, ти знаєш, інколи помилявся: замість спостерігати ситуацію, тобто здійснювати місію, яку він собі визначив і яку, як йому здавалося, виконував досить добре, він умощувався де-небудь за столом у кав’ярні або в living з мате або грапою і звідти не тільки спостерігав, а й аналізував, бідолашний, судив і оцінював, огидний, порушуючи тонку рівновагу, якої він досі дотримувався у справі компіляції й каталогізації, кесареві — кесареве, а також інших таблиць і регістрів, як-от сьогодні, коли Ґомес уже десять хвилин протестує проти буржуазної музики, зокрема додекафонічної, електронної і стохастичної, і захищає по-панамському мистецтво публічної участі, хоровий спів та інші способи пересадки канарки в аорту народу. Не те що Ґомес був дурний і зітхав за Шостаковичем або Куртом Вайлем[61], просто складність музики, яку Андрес, наприклад, намагався змусити його слухати, видавалася доказом, ніби капіталізм lato sensu[62] знову шукає і шукатиме аж до останньої судоми автоматичного формування еліт на всіх площинах, зокрема й естетичній. Тож саме цієї миті той, ти знаєш, надумав заявити (замість лише записати, що казали Ґомес та інші, сперечаючись у бістро мадам Северін), що такий собі Террі Райлі[63], янкі, що начебто досконало втілював усе, що проклинав із допомогою енергійних гвинтових рухів Ґомес, є автором твору (й багатьох інших), контакт якого з публікою («народом» Ґомеса) найбезпосередніший, найпростіший і найефективніший поміж тих, що спадали кому-небудь на гадку після Перотена[64] й Жиля Біншуа[65]. А загалом (адже той, ти знаєш, не хотів розпитувати про технічні деталі Андреса, що одразу почувався енциклопедистом) ідея Райлі полягає ось у чому: хтось безкінечно повторює на фортепіано одну ноту, і мало-помалу, один за одним, кожен, здатний цигикати на музичному інструменті, починає грати, дотримуючись партитури, доступної навіть бабакові. Коли виконавець, утомившись грати дві або три ноти, перейде до двох-трьох наступних, не менш легких, а за ним уже й інші виконавці починатимуть першу серію, тож таким чином кожен виконавець відповідно до своєї реальної здатності чути та відтворювати повторюватиме послідовність із тридцяти-сорока невеличких мелодійних груп, та оскільки кожен починатиме гру, коли захоче, і змінюватиме тему, коли йому заманеться, в результаті вже за десять хвилин після початку гри багато виконавців просуватимуться вперед на свій страх і ризик, а приблизно через сорок хвилин не лишиться жодного, який не дійшов би до останньої серії нот і зрештою замовк би; фінал — завжди найкраща мить, бо ж абсолютно неможливо передбачити, як скінчиться виконання і на якому інструменті — скрипці, бубоні чи гітарі — прозвучать останні ноти, неодмінно підтримувані фортепіано, що вперто тиснутиме педаль, немов виконуючи роль коагулянта. Гаразд, мовив Ґомес, але це, хлопче, мабуть, буде цілковита гидота, що за паскудство ти пропонуєш мені? Хтозна, відповів той, ти знаєш, але, хай там як, можна завжди зібрати зо три десятки людей, пояснити їм механізм, і вони цілу годину виконуватимуть якусь пекельну музику; якщо екстраполювати, можна поскликати людей із близьких і далеких закутків та послати їх у неділю пополудні до Террі Райлі, роздавши їм флейти, кози та інші сопілки: вони дешеві й на них легко грати; майже кожен здатний читати ноти, але ж є ще й системи цифр, літер та інших спрощень. Безглуздя, та й годі, мовив Ґомес. Може, й безглуздя, погодився той, ти знаєш, але з твого революційного погляду ця музика ближча до народу, ніж будь-яка інша, бо ж він здатний грати її, тут існують загальне спілкування, збудження й веселощі, вже немає ані оркестру, ані публіки, це вже одна громада, і, здається, на концертах Райлі молодь просто шаленіє і аж нетямиться. Це не мистецтво, заперечив Ґомес. Не знаю, погодився той, ти знаєш, але, хай там що, це вияв енергії народу, і, як дуже влучно сказав Мао, зрештою ти побачиш.
