Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 18)

— Коли ти скінчиш свою біографію, — озвався Ролан, — ми, можливо, поговоримо про щось корисне, бо я й досі не розумію, чому Оскар прислав ці вирізки та місяці вповні, що так збуджують вас.

Бо він поет, подумав той, ти знаєш, проте помилився, Оскар нидів серед абсолютної прози зі старим Колінзом і Товариством зоофілії, вигаданим зі стратегічних міркувань, проблема полягала в ефективному поєднанні старого Колінза з королівськими броненосцями і бірюзовим пінгвіном (і Оскаром, ofcors[71], бо ж Оскар мав супроводити екзотичних тварин аж до Парижа, решта була вже клопотом Маркоса); якщо узагальнити

Це було не дуже важко; Ґладіс забезпечувала контакт зі старим Колінзом після таємного візиту Оскара до нього, бо його часта присутність у Берналі могла пробудити підозри в поліції, і старий погодився поставляти Ґладіс фальшиві долари за суму, яку насилу зібрало Товариство зоофілії, бо складалося лише з чотирьох членів, і то разом з Оскаром і Ґладіс; ідея була ось яка: долари старого Колінза були більш ніж палені на місці, відколи один міняйло в центрі виловив банкноту, не таку зелену, як made in Washington[72], проте хитрощі старого не зазнавали надмірної критики на більш незайманих теренах, тож двадцять тисяч доларів, що вистеляли подвійне дно ізотермічних контейнерів, виготовлених навмисне для членів Товариства зоофілії, могли без ризику опинитися в череві літака «Aerolíneas», компанії, завжди готової дати іноземцеві змогу ознайомитися з найкращими представниками культури і розмаїттям національних продуктів, у даному випадку парою королівських броненосців і одним бірюзовим пінгвіном, що, з огляду на тендітність своєї будови, мали подорожувати в грубих ізотермічних контейнерах під наглядом і постійною опікою ветеринара Хосе-Карлоса Оскара Лемоса, що опікуватиметься, крім того, й делікатними операціями вивантаження, реадаптації до іншого середовища і врочистою передачею під нагляд зоологів Венсенського лісу, які на двох сторінках зі штампом, сфальсифікованим руками Колінза, зі зворушливою вдячністю приймали щедрий дар Товариства, і ця подяка зрештою спонукала трохи заскоченого службовця авіакомпанії «Aerolíneas» заявити, що він дуже радий надати дозвіл — а більшого й не треба — узяти на борт названих тварин, так само як і вченого, що супроводить їх, хоча він, звичайно, повинен заплатити за своє місце готівкою ще на землі.

— Оце й усе, — підсумував Патрісіо, задоволений виразністю свого пояснення. Той, ти знаєш, подякував йому, що іншого міг він учинити?

* * *

Між десятою годиною і полуднем була мертва година, тож, мабуть, тому, що вона мертва, Маркосові не спало на гадку ніякої кращої ідеї, як подолати п’ять поверхів мого будинку саме тоді, коли я зосередився (sic) на дев’ятому розділі одного з тих сучасних французьких романів, у яких геть усі вкрай інтелігентні, передусім сам читач, і це причина, чому мені вкрай не сподобалося, коли мене дзвінком відірвали від книжки і, привіт, Андресе, я прийшов запитати, чи можна позичити твою машину, але це не горить, якщо хочеш, можна трохи порозмовляти. Розмова мала не менш глибокий зміст, ніж роман, і тому між грапою і кавою ми балакали, як цей кордовець, якщо година вже мертва, може заявляти, буцім прийшов збавляти час, говорили й про інше в такому дусі й про останню промову генерала Онґанії, що, підсумована й перекладена в газеті «Le Mond», не сповіщала нічогісінько. Я завжди був егоїст, я не терпів, коли хтось відривав мене від музики чи від книжки, а цього ранку я почувався ще гірше, бо французький роман був не чим іншим, як заспокійливою свічкою, щоб трохи стишити мій неспокій, відколи Людмила нещодавно пішла до Патрісіо й Сусанни фабрикувати сірники абощо, я бачив її далеку усмішку між двома порціями мате, а передусім марний спалах ще марнішого діалогу перед тим, як ми заснули цієї ночі. Хтозна, чи розуміє Маркос ці речі, раз чи два я мав бажання розповісти йому свій сон про Фрица Ланґа, але потім усе розсотувалося до діалогу, що якимсь чином мав брати до уваги й відсутність Людмили, її профіль, який, здається, ще виднів на дверях, і червоні туфлі, тож, мабуть, аж ніяк не випадково Маркос заговорив про жінок; заховавшись за хмарку сигаретного диму, він дивився на мене й говорив про жінок, то був справді чудовий спосіб збавляти час.

Ось вам уявлення про цю розмову:

— Усім їм я робив життя неможливим, — розповідав, наприклад, Маркос. — Мабуть, забагато вимагав від них, можливо, мені не щастило, можливо, я погано вибирав. І все-таки це не проблема вибору, бо в інших сферах мені нема чого нарікати, навпаки. А от щодо ентузіазму, друже, так його немає, ніколи не було.

— Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції.

— Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо.

— Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго.

— Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі.

Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові.

— Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце.

— Ніхто не вважає, ніби жінка має перебувати в постійному пароксизмі; невже ти думаєш, що я ніколи не шугав до криниці?.. Це не те, але ж є константи, латентності, називай їх, як хочеш. Як на мене, ентузіазм має бути константою і ніколи не повинен бути винятком або своєрідним святом почуттів. А Лючія і Магдалена саме такі, і це не їхня провина, вони, бідолашки, просто пов’язані з певним різновидом байдужості, але найгірше, друже, не це, — Маркос простиг до мене порожню склянку, — найгірше те, що їм не бракує здатності виявляти себе, яка, по-твоєму, начебто непритаманна їм, проте застосовують її негативно, тобто тоді, коли їм щось не подобається або нічого не клеїться ані в політиці, ані на кухні, й тоді вони здатні на сварку, вияв обурення, красномовство, — куди там до них Стоуклі Кармайклу. Вони мають мотор зі зворотним прискоренням, тобто в гальмуванні вони чемпіони, не знаю, чи розумієш ти мою думку. Завваж, якщо коли-небудь я забіжу до тебе мимохідь і почую, як Людмила шаленіє через зламану застібку-бліц, мені це видасться цілком нормальним, бо ж я пригадаю картоплю-фрі, Людмила має повне право нетямитися з люті, бо раніше повнилася щастям, коли ти запропонував їй поїсти смаженої картоплі й погуляти по вулицях.

— З огляду на це все ти, мабуть, закохаєшся в Людмилу, — неприязно вп’явся я в Маркоса очима, бо ж він мав цілковиту слушність, а таке не подобається нікому.

— Хтозна, — відповів Маркос. — І то не тільки через ентузіазм, як ти й сам добре знаєш.

— Ти, власне, шукаєш жінку, що скидалася б на чоловіка у сфері своїх почуттів, що геть на все реагувала б так само, як і ти. Вчора ти думав про смажену картоплю з не меншим захватом, ніж Людмила, і, звичайно, тебе страшенно зворушило, що вона робить чи каже те саме, що й ти.

— Не перебільшуй, — заперечив Маркос. — Ідеться не про пошук однакових реакцій, бо це набридало б; мені здається, я говорив про схильність, латентність, що виявляється слушної миті, і причини не конче мають бути однакові, в жінок інші вподобання й таке інше: адже ти чудово розумієш, що я не пурхатиму, як метелик, через вітрину, заставлену літніми модельками.

— Гм, — протяг я.

— Що гм? — запитав Маркос.

— По-твоєму, мракобіс — це мракобіс, дарма що в якомусь іншому аспекті це може бути пречудова жінка?

— Якщо мракобіс, це вже не жінка.

— Слухай, дай мені закінчити. Як на мене, те, що ти називаєш манією або ентузіазмом, — річ суто чоловіча, надто в дорослому віці, бо ж архівідомо, що в чоловікові більше від дитини, ніж у жінці.