Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 1)

Хуліо Кортасар

Читанка для Мануеля

ББК 84(7АРГ)

К68

Серія «Бібліотека світової літератури» заснована у 2001 році

JULIO CORTÁZAR

Libro de Manuel

Перекладено за виданням:

Cortázar J. Libro de Manuel. — Madrid:

Suma de Letras, S.L., 2004

Переклад з іспанської П. В. Таращука

Редколегія серії:

Тамара Денисова, Ростислав Доценко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Дмитро Затонський, Дмитро Наливайко (голова), Галина Сиваченко, Андрій Содомора, Віктор Шовкун

Художник-ілюстратор І. І. Яхін

Художник-оформлювач Б. Л. Бублик

Кортасар X.

К68 Читанка для Мануеля: Роман /Пер. з іспан. П. В. Таращука; Худож.-іл. І. І. Яхін; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків: Фоліо, 2009. — 412 с. — (Б-ка світ. літ-ри).

ISBN 978-966-03-4896-7.

ББК 84(7АРГ)

ISBN 978-966-03-4896-7

© Heirs of Julio Cortazar, 1973

© П. В. Таращук, переклад українською, 2009

© І. І. Яхін, ілюстрації, 2009

© Б. П. Бублик, художнє оформлення, 2009

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

* * *

З очевидних причин, які першим мав би помітити я, ця книжка не тільки не видається такою, якою я хотів її бачити, а й дуже часто видається такою, якою я не хотів її бачити, тож захисники реалізму в літературі пересвідчаться, що вона трохи фантастична, натомість прихильники літературної вигадки нарікатимуть на її навмисну пов’язаність з історією наших днів. Немає сумніву: події, які зображено в книжці, не могли відбуватися таким невірогідним чином, а водночас елементи чистої вигадки не раз виявлялися скасованими частими посиланнями на повсякденне й конкретне. Особисто я не шкодую про цю строкатість, яка, на щастя, перестала мені видаватися такою завдяки тривалому процесові конвергенції: якщо довгі роки я писав тексти, пов’язані з латиноамериканськими проблемами, а водночас романи та оповідання, де ці проблеми були відсутні або висвітлені лише побіжно, тут і тепер, у цій книжці, обидва потоки поєдналися, хоча примирити їх було аж ніяк не легко, як, напевне, й свідчить про це плутаний і тяжкий шлях одного з персонажів. Цьому чоловікові приснилося те, що снилося колись і мені, коли я почав писати цю книжку, і, як уже не раз у моєму незбагненному ремеслі письменника, тільки набагато пізніше я збагнув, якою мірою цей сон — теж елемент книжки і містить ключ конвергенції тих видів діяльності, які досі видавалися такими різними. Тому читача й не здивує часте додавання газетних повідомлень, читаних в міру розгортання книжки, бо наявні в них збіги та аналогії стимулювали мене до праці й спонукали від самого початку визнати одне досить просте правило гри: залучити персонажів до щоденного читання латиноамериканських і французьких газет. Я наївно сподівався, що це залучення прямо впливатиме на їхню поведінку, а згодом пересвідчився: оповідь сама по собі не завжди приймає повною мірою ці випадкові втручання, які заслуговують спроби, успішнішої за мою. Хай там як, я не брав матеріалів, не пов’язаних із сюжетом книжки, просто повідомлення за понеділок або четвер, які мали зв’язок із безпосередніми інтересами персонажів даної миті, ставали елементом процесу моєї праці в понеділок або четвер; окремі інформаційні повідомлення я навмисне лишив для останньої частини, і цей виняток зробив моє правило набагато прийнятнішим.

Книжки повинні захищатися самі, і ця книжка борониться, мов кіт, що розлягається горічерева, тільки-но з’являється змога; я хочу тільки додати, що її загальний тон, який суперечить певній концепції, як слід розглядати ці теми, дуже далекий і від фривольності, і від пустого гумору. Нині більше, ніж будь-коли давніше, я вірю, що боротьба за соціалізм у Латинській Америці має підходити до жахіть повсякденності на основі єдиної позиції, яка коли-небудь забезпечить їй перемогу: треба ревниво берегти, мов скарб неоціненний, здатність жити так, як нам хотілося б жити в майбутньому, з усією любов’ю, грою і радістю, начебто притаманними йому. Відомий образ дівчини-північноамериканки, що пропонує троянду солдатам із пристебнутими багнетами, свідчить про відстань, яка поділяє нас і наших ворогів; нехай ніхто й ніколи не береться тлумачити цю троянду як платонічний символ ненасильства і простодушної надії, бо є троянди панцерні, якими бачив їх поет, і троянди мідні, художня вигадка Роберто Арльта[1]. Значення має тільки те, про що я намагався розповісти: символ утвердження перед лицем ескалації зневаги і страху, і це утвердження має бути найсонячнішим, найважливішим для людини: її еротичним жаданням і потягом до гри, її звільненням від табу, її вимогою гідності для всіх на землі, вже вільній від повсякденного обрію іклів і доларів.

Остання заувага: розуміючи, що права автора, зумовлені тим, що він написав таку книжку, мали б посприяти реалізації цих сподівань, мені б дуже хотілося мати змогу передати їх Оскарові, щоб він уник багатьох заморок: контейнерів із подвійним дном, пінгвінів та інших безглуздих вигадок; на жаль, книжка тоді була ще не написана, але сьогодні, коли вона склалася отак, можна було б знайти краще застосування цих привілеїв, яких я не хочу для себе; коли настане мить, я розповім докладніше, хоча досі я ще ніколи не був публічним реєстратором.

Постскриптум (7 вересня 1972 р.). Додаю ці рядки, поки правлю каторжну верстку і слухаю повторювані випуски новин про те, що трапилося на Олімпійських іграх. Почали надходити газети з величезними заголовками, я слухав виступи, в яких володарі землі дозволили собі пролити свої найтеатральніші крокодилячі сльози, оплакуючи «порушення олімпійського миру в ці дні, коли народи забувають про свої конфлікти та відмінності». Забувають? Хто забуває? Цього разу знову вступив до гри масаж у світовому масштабі з боку mass media. Нічого не чую й нічого не бачу, крім Мюнхена і Мюнхена. На своїх каналах, у своїх колонках і повідомленнях вони не мають місця, щоб сказати поміж багатьох інших речей: Трелев[2].

* * *

А втім, створювалося враження, ніби той, ти знаєш, мав намір розповісти про щось, бо тримав у себе силу всіляких картонок і папірців, сподіваючись, як здавалося, що вони зрештою поєднаються без надмірних утрат. Він, мабуть, сподівався на більшу розважливість в усьому побаченому, і тепер уже Андресу припав тягар знати про це розчарування і оплакувати його, але, крім цієї помилки, того, ти знаєш, здається, ще більше стримувало розмаїття перспектив, у яких розгорталися події, вже не кажучи про досить абсурдне і, хай там що, не дуже практичне бажання не втручатися в них надмірно. Ця нейтральність від самого початку спонукала його стати, так би мовити, в профіль, така позиція завжди ризикована у сфері оповіді, вже не кажучи про сферу історії, — власне, тотожну їй, — і надто через те, що той, ти знаєш, не був ані тупий, ані скромний, але щось незбагненне немов вимагало від нього зайняти позицію, перебуваючи на якій, він ніколи не мав схильності розповідати докладно. Натомість, хоч і це завдання нелегке, він прагнув подати на самому початку розмаїті дані, які дали б змогу побачити в різних аспектах коротку, але бурхливу історію Веремії і таких людей, як Маркос, Патрісіо, Людмила і я (той, ти знаєш, не відступивши від правди, називає його Андресом), сподіваючись, можливо, що ця уривчаста інформація висвітлить коли-небудь внутрішню кухню Веремії. Це все, зрозуміло, за умови, що всі карточки й папірці зрештою упорядкуються збагненним чином, хоча насправді таке упорядкування відбулося тільки почасти, і то з причин, залежних певною мірою від самих документів. За доказ наміру безпосередньо ввійти в матеріал (і, можливо, продемонструвати труднощі цього завдання) править inter alia[3] факт, що той, ти знаєш, був присутній і чув, коли Людмила, зводячи і розводячи руки, немов під час досить езотеричної гімнастичної вправи, повільно подивилася на мене в темно-зелений монокль і проказала:

— Андресе, я маю інтуїтивне відчуття, ніби все, що відбувається з нами, дуже плутане.

— Полячко, слово «плутаний» має відносний характер, — зауважив я, — розуміємо ми чи ні, але те, що ти називаєш плутаністю, не впливає на наше розуміння. Як на мене, розуміння залежить тільки від нас, і тому не досить вимірювати реальність категоріями плутаності або порядку. Для розуміння потрібні інші сили, інші, як кажуть тепер, варіанти вибору, інші, як кажуть і притакують тепер, способи опосередкування. А коли говорять про плутаність, майже завжди йдеться лише про тих, хто заплутався, й інколи досить кохання, постанови чи години за рамками часу, щоб випадок і воля миттю зафіксували кристали калейдоскопа. І таке інше.

— Блуп, — почулося від Людмили, вона завжди вимовляла цей склад, щоб вийти подумки на тротуар навпроти, а потім спробуй наздожени її.

* * *

Зрозуміло, зауважив той, ти знаєш, незважаючи на цей суб’єктивний обструкціонізм, тема, яка лежить в основі, дуже проста: 1. Реальність існує або не існує, в усякому разі, вона незбагненна у своїй сутності, так само як і сутності незбагненні в реальності, а здатність збагнути — ще одне дзеркало для жайворонків, жайворонок — пташечка, пташечка — зменшена форма від птаха, а слово «птах» односкладове, і цей склад складається з чотирьох літер, тож отак ми й бачимо, що реальність існує (бо ж вона — жайворонок і склад), але вона незбагненна, бо погляньмо й на те, що означає означати: між іншим це ще й стверджувати, що реальність існує. 2. Реальність може бути незбагненна, проте існує або принаймні є тим, що трапляється з нами або може трапитися з кожним, отож яка-небудь радість, найпростіша потреба спонукають нас забути все сказане (в пункті 1) й перейти до пункту 3. Ми зрештою сприймаємо реальність (див. пункт 2), хоч яка вона є, а отже, погоджуємося, що ми вставлені в неї, але водночас ми знаємо, що реальність, абсурдна, фальшива і облудна, — це поразка людини, та аж ніяк не поразка для пташечки, що пурхає, не ставлячи собі запитань, і вмирає, не знаючи про це. Отже, фатальна річ, якщо зрештою визнати сказане в пункті 3, треба перейти до пункту 4. Ця реальність на рівні пункту 3 — шахрайство, тож треба змінити її. Далі йде розгалуження на пункти 5а і 5б.