Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 5)

— Курсант-перукар Хашимджан Кузиєв!

Генерал усміхнувся.

— Вільно, — сказав він, а тоді: — Скажіть, курсанте Кузиєв, хто це такий «покійний Акрам бува»?

— Мій учитель, товаришу генерал.

— Колишній міліціонер?

— Ні, товаришу генерал, він був перукар.

— У вас там написано: «Безкоштовна перукарня». Що це означає?

— Помираючи, мій учитель наказав, щоб я ніколи не ганявся за грішми, товаришу генерал.

— Гм… І як ви голите? — Генерал провів долонею по підборіддю.

— Можете випробувати, товаришу генерал.

— Що ж, давайте ризикнемо…

Бачили б ви мене в ті хвилини! Яка легкість, яка точність, яка спритність, вишуканість з'явилися в моїх рухах! Безпомилково вибрав найкращу бритву, так нагострив її (добре, що формений ремінь видали мені чудовий), так зграбно зняв я найменшу щетинку з обличчя генералового, що сам і досі дивуюся! Потім я зробив клієнтові легкий масаж, оббризкав духами, де-не-де торкнув пудрою. Закінчивши, знову став струнко й коротко мовив: «Готово, товаришу генерал!»

— Молодець, Кузиєв! — Він поплескав мене по плечу. — Не знаю, яким ти станеш міліціонером, але вправним перукарем ти вже став…

Он як. Після школи наші хлопці роз'їхалися в різні кінці, Мене залишили в місті, направили в розпорядження Каттасайського районного відділення міліції. Напучуючи мене, голова розподільчої комісії сказав:

— Хай вони використають вас на свій розсуд. Ви зможете працювати в будь-якому відділі, а зрештою, якщо бажаєте, можете голити і стригти міліціонерів! Теж діло потрібне.

Я вирішив спершу піти у відділення, влаштуватись, а вже потім з'їздити додому, користуючись належною відпусткою, відпочити тиждень-два, зустрітися з друзями…

У приймальні начальника сиділа гарненька дівчина і, звичайно ж, фарбувала губки, поглядаючи в невеличке кругле дзеркальце. Хоч як жаль було, а довелося перешкодити їй. Дівчина зникла за оббитими дермантином дверима, на яких красувалася табличка: «Нач. відділення Алі Усманов».

— Можете заходити! — з'явилася секретарка і знову, мов ніде нічого, взялася за своє мистецтво.

Ставши перед начальником, я виструнчився, хвацько стукнув підбором об підбор і відрапортував по всій формі:

— Перукар Хашимджан Кузиєв прибув у ваше розпорядження!

— Що-о?! — Полковник навіть підвівся трохи.

А я прикусив язик.

— Прошу пробачення, товаришу полковник, помилився. Сержант Хашимджан Кузиєв прибув у ваше розпорядження.

— Оце інша річ. Я вас слухаю.

Пробігши очима по призначенню, яке я йому подав, він не поспішаючи повернувся на місце, сів. Потім почав розпитувати, як я вчився, хто нам викладав, звідки родом, де працюють батьки. На це пішло майже півгодини. Потім Усманов розпечатав засургучований конверт, пухкий, як учнівський портфель, пильно вивчив мою особову справу. На це теж пішло майже півгодини. Весь цей час обличчя його було непроникне, але під кінець почало прояснятися, прояснятися, і коли начальник підняв голову, воно було просто по-батьківському добре.

— Непогано… То в якому відділі вам хотілося б працювати?

Угу, запитання. В якому саме? Ви, може, знаєте, а може, й не знаєте, що у відділеннях міліції безліч усіляких відділів: відділ карного розшуку, ОБХСС, — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (обехеес), слідчий, відділ служби, автоінспекція, пожежна охорона, — ет, ну, одне слово, всякі різні відділи. Була така мить, коли мені закортіло попроситися в пожежний: щоденно готували б з іншими пожежниками плов у складчину, кип'ятили б чай в електричному чайнику, різалися в «козла»… Але ви самі знаєте, яка в мене вдача: довго такого життя я не стерпів би. Пожежі рідко бувають, а душа в мене повсякчас горить… То в який же відділ мені піти, щоб швидше справдити давню татову мрію, здійснити якесь геройство на заздрість Арифові, Закірові, Мирабіддінходжі та іншим друзям?

— Що, ніяк не наважитесь? — подав голос мій начальник.

— Мене бабуся вчила сім разів одміряти, раз одрізати, товаришу полковник.

— Значить, міряєте?

— Так точно, товаришу полковник.

— Довгенько, одначе, міряєте, сержанте.

— Ні, вже відрізав, товаришу полковник! У який відділ вважаєте за потрібне призначити, там і працюватиму.

— Оце інша річ, товаришу сержант. Це гідна відповідь. Міліціонер має бути схожий на засідланого коня — завжди готовий скакати, куди треба і коли треба. І скакати навзаводи, тобто, якщо повернемося від коня до міліціонера, робити своє діло бездоганно. Гаразд. Я передаю вас у розпорядження полковника Салімджана Атаджанова. Будете вчитись у нього. Це добре відомий працівник міліції нашої республіки. Чесний, відданий, ладний життям накласти за благо людей, держави. Постарайтеся перейняти його досвід. А там ще поміркуємо, в якому відділі вам остаточно залишитися.

Начальник відділення натис кнопку. В дверях стала секретарка.

— Попросіть товариша Атаджанова.

За хвилину до кімнати увійшов високий на зріст широкоплечий чоловік років уже п'ятдесяти п'яти. Він був без кашкета. Поздоровкався за руку з Алі Усмановим, кинув на мене бистрий чіпкий погляд. Я теж пильно розглядав його: адже тепер мені разом з ним працювати, сумувати і радіти! Ледь видовжене обличчя, шрам на лівій щоці, широкий лоб із залисинами, густа сивина. Сам усміхається, а очі ніби суворо запитують: «Ану лишень признавайся чесно, хто ти такий?» Просто хочеться підхопитись і визнати навіть неіснуючі гріхи. Я вже збирався це зробити, але начальник коротко відрекомендував мене й закінчив:

— Товариш Кузиєв буде працювати під вашим керівництвом.

— Здається, ви хочете перетворити мій відділ на дитячий садок, — усміхнувся Атаджанов.

— Атож, бо ви хороший вихователь, — засміявся Алі Усманов.

Я мовчки пішов за своїм новим начальником. Бай-бай-бай, ну й здоровецький дядечко, наче казковий богатир. Іде по коридору — підлога тріщить! В жодні двері не ввійде, як не пригнеться.

Увійшли до кабінету. Він сів на свій стілець, кивком голови наказав і мені сісти. Помовчали.

— Як тебе звати, синку? — заговорив він раптом на «ти».

— Хашимджаном.

— О-о, тезко мого брата! Отже, ти один з перших випускників міліцейської школи? Гаразд, гаразд. Скажи-но мені, синку, ти сам побажав стати міліціонером чи хтось порадив?

— Так, батько порадив.

— А тобі особисто до вподоби ця робота?

— До вподоби. Ми практику проходили…

— Це добре. Тоді, сподіваюся, ми з тобою спрацюємось. Адже інші йдуть у міліцію, маючи бажання покрасуватись у формі або посвистати в свисток. Такі недовго затримуються в нас. Ти де живеш?

— Поки що в гуртожитку училища. Згодом підшукаю кімнатку, товаришу полковник.

— От що, Хашимджане. Не люблю я офіційщини. Зви мене просто Салімджаном-ака. В приватній розмові. Але начувайся, якщо не будеш звертатися по всій формі з питань служби чи при рапорті… А щодо квартири, ти маєш рацію, поживи поки що в гуртожитку. Далі побачимо, як воно буде. Є інший варіант… Ти знаєш, у якому відділі будеш служити?

— Ні, не знаю.

— В обехеес — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Робота у нас тяжка, хліб свій дарма не їмо. Вистачає ще типів, які так і норовлять запустити лапу в державну кишеню. Не в тім'я биті вони тепер, шахраї, трохи заґавишся — так і обведуть навколо пальця. Я прихильник найкрутіших заходів проти злочинців. А Алі Усманович, бачся, прагне перевиховати їх, поблажливість, вважаю, виявляє… Ну та годі, про все це ми ще погомонимо… Хоч би як там було, у міліції повинна бути тверда рука.

Моя думка про Салімджана-ака мінялася того дня кілька разів. Ще недавно в кабінеті Усманова, правду кажучи, він нагнав на мене страх. Потім поговорив зі мною трохи, і я повірив, що в такого начальника можна навіть закохатись. А ввечері Салімджан-ака так шпетив одного молоденького лейтенанта, що той, бідолаха, тремтів, як кошеня перед бульдогом, і я знову перелякався не на жарт. Та-ак, складна це людина — полковник. До такого начальника і не втямиш, як треба ставитися: чи то обожнювати, чи то боятись… А може, просто поважати?..

Минуло тридцять днів, чергування різне, знайомство з інструкціями… Якось Салімджан-ака викликав мене до себе.

— Ну, Хашимджане, пора, я гадаю, і за серйозні справи братися. Як ви вважаєте?

— Пора, я вважаю.

— Прочитайте оцю заяву трудящих і вживайте відповідних заходів.

— Слухаю, товаришу полковник.

Я взяв заяву, пішов до себе в кабінет. Почалося! Тепер потанцюють усілякі злодії, розкрадачі народного добра! Стережіться, шахраї: сержант Хашимджан Кузиєв приступає до виконання своїх службових обов'язків!

«Бідолашний» директор

Усе-таки це не жарт»— перше завдання. З одного боку — радість розпирає груди, так і тягне затанцювати; а з другого — моторошно робиться, коли уявлю, що раптом не впораюся з відповідальним завданням. Сиджу, перечитую заяву.

«Начальникові Каттайського районного відділення міліції тов. Усманову А. У. Від групи трудящих, які постійно харчуються в кафе «Сама втіха»

Заява

Ми, студенти зубопротезного технікуму, працівники артілі «Алюмінієві ложки й каструлі», робітники поліклініки № 43 і аптеки № 34, а також мешканці ближніх вулиць, постійно харчуємося в кафе № 12, що має назву «Сама втіха». Ми маємо всі підстави, щоб змінити цю назву на іншу, наприклад, отаку: «Самі гризоти», тому що людина, яка побуває тут, має не втіху від смачних страв, гарного обслуговування, а самі гризоти, а ще шлункову хворобу, — бо обслуговуючий персонал кафе нечемний, нахабний, нечистий на руку, в прямому й переносному розумінні. Про якість їжі краще й не говорити: недосмажене, пересолене або переварене й недосолене, лагман[3] тут — шматок тіста, плов — каша, зварена на самій воді, юшка — просто ріденька водичка. Про те, що м'яса в страві й під мікроскопом не знайдеш, ми вже мовчимо.