Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 4)

Набагато цікавіше згадати випадок, що стався з батьком років двадцять тому, коли мене ще й на світі не було. Поїхав він якось пізньої осені до міста. Хотів продати весь виноград, щоб уторгувати якомога більше грошей, — тоді він зміг би побратися з моєю мамою. Доки тато розпродав виноград, смеркло, а коли вибрався з міста, то вже було геть поночі, хоч в око стрель. І тут на нього налетіли грабіжники.

— Давай сюди гроші! — закричали вони.

Тато на це так голосно заволав, що, кажуть, земля задвигтіла, як під час землетрусу. А тут саме проїздив неподалік міліціонер на велосипеді, віз на рамі свою малу доньку. Головне, при ньому й пістолета не було. Але, незважаючи на все це, він зіскочив з велосипеда, прибіг і кинувся на грабіжників. Тато дуже зрадів несподіваній допомозі, підхопив свій мішок з покупками і — ноги на плечі, кілометрів п'ятдесят на годину давав. Не знаю, чи то він злякався, що одберуть у нього грошики, чи побоявся, що в бійці можуть порвати сорочку і за це перепаде йому від бабусі на горіхи. Не знаю, що він там думав, але п'ятами накивав… А через шість днів побачив у газеті фотографію в чорній рамці і некролог. Збагнувши, що цей чоловік — той міліціонер, який урятував його, він ще раз дико заволав і став бити себе по голові кулаками. Потім прийшов у дім покійного і заявив, що це він винен у смерті товариша Акрамова. Та хіба можна було зарадити цим горю дружини і доньки капітана?.. Тоді тато пішов у відділення міліції, де служив Акрамов, розповів усе як було і попросив прийняти його до них на службу. Того дня йому нічого певного не відповіли, але й не відмовили. Незабаром тато пройшов комісію, яка його забракувала. Через вухо.

— Хай я поганенько чую, але працювати зможу, — наполягав він.

— Ні, вилікуйте спершу вухо, а потім приходьте, — порадив йому начальник міліції.

… Насперечавшись удосталь з бабусею, тато знову взявся за мене. Він признався мені, нарешті, що довго вмовляв нашого дільничного, аби мене взяли в учні й зробили з мене міліціонера.

Після тата заговорив дільничний. Виявляється, недавно в місті відкрилася середня школа, де готують молодих міліціонерів. Звідти надійшов лист з печаттю, в якому просять підшукати і направити до школи гідного хлопця, як от я. Наш дільничний не довго думав, зразу згадав про мене. Написав у школу, який я сміливий, як допоміг викрити «муллу» — шахрая Янгока-кари, спіймати небезпечного злочинця Султанова. Тоді надійшов виклик від начальника тієї школи, в якому говорилося:

«Негайно припровадити до нас того самого Хашимджана Кузиєва».

Наш добрий дільничний одразу ж поїхав на поле, до тата, показав йому виклик, сказав, що треба приймати рішення. «Я-то згоден, — відповів батько. — Треба вмовити бабусю і маму Хашимджана. Приходьте ввечері, разом це й зробимо».

Дільничний прийшов до нас, коли я спав після прикрої зустрічі з новим перукарем. Будити мене не будили. А сіли всі в коло і обговорили моє питання. Бабуся сказала: «Я згодна з тим, щоб мій внучок пішов у міліцію, щоб він заспокоїв дух того хорошого чоловіка, який віддав своє життя заради мого єдиного сина. Але я хотіла б, якщо йому доведеться зустрітися з бандитами, щоб він краще свистів у свисток або стріляв здалеку з пістолета». Сестричка Донохон вимагала: «Якщо мій брат Хашимджан стане міліціонером, то хай він посадить до в'язниці Артика Різнокольорові Очі, який смикає мене за кіски і заважає слухати уроки». А Айшахон, звичайно, все це вирішила по-своєму. Вона сказала: «Ур-ра! Коли мій брат-міліціонер засне, я вкраду його свисток і буду свистіти!» Одне слово, всі встигли надіти міліцейську форму на свого улюбленого внука, сина й брата, встигли навіть поцупити його свисток, тільки сам майбутній міліціонер нічого не відав про все це…

— Отакі справи, — закінчив свою мову наш добрий дільничний. — Усі вже щось вирішили, а як думаєш ти?

Взагалі здорово! Але я ніяк не збагну: уві сні все це відбувається чи насправді? Що мені зараз робити? Плакати чи радіти? Тільки що я ладен був тікати світ за очі, знову піти в мандри. А тепер… Товба!..[2] Я маю стати міліціонером! Що правда, то правда! Тато частенько забалакував про те, що в міліції працюють чудові хлопці: сміливі, одчайдушні, розумні. Що такі якості у мене є, — це всі знають. Але, припустімо, я пішов у міліціонери, а хто ж тоді буде перукарем? Я ж дав слово буві — ніколи не кидати цього благородного ремесла!.. Чи можна буде знайти вихід: удень стригти й голити, а вночі міліціонером служити?

— Ну чого мовчиш, відповідай! — нетерпляче сказав тато.

— А перукарня? Що з нею буде? — запитав я, згадавши того надутого типа.

— Для доброго джигіта і сімдесяти професій мало, — переконливо мовив товариш дільничний. — А перукарувати можна й там. Міліціонер повинен завжди бути охайним…

— Ах, он що! Коли поїдемо? — одразу перейшов я до діла.

— Отже, ти згоден? — схвильовано вигукнув товариш дільничний.

Так само схвильовано ждали, виявляється, моєї відповіді і всі інші. Ви тільки подивіться, цей чоловік ще й питає, чи я згоден! Та пригадайте лишень, коли вагався Хашимджан, обираючи собі нову професію?! Ніколи.

Я став «струнко», приклав руку до скроні і відрапортував:

— Полковник Хашимджан Кузиєв готовий виконувати ваші накази!

Усі, звичайно, засміялись. І до того ж щиро. Потім підоспів плов, після нього ум'яли величезного смугастого кавуна, одне слово, сиділи за дастарханом доти, доки допили навіть охололий чай. Умовилися, що вирушаємо завтра о дев'ятій нуль-нуль, і товариш дільничний попрощався.

Бачили б ви, як крутилися коло мене того вечора мої домашні! Такі уважні стали, що й не сказати. Сестричка Айшахон кинулася прати мої шкарпетки, Донохон прасувала штани, мама пекла з пишного тіста коржі, а тато пішов до колгоспного касира по гроші. Ну, а бабуся не відходила від мене ані на крок. Коли ж я нарешті ліг, сиділа біля мого узголів'я до півночі, гладила моє волосся, та раз по раз цілувала в лоб.

— Об-бо, мій непутящий хлопчику, виходить, знову ти покидаєш нас? — казала вона, ледь не плачучи.

— Покидаю, бабусю, — зітхнув я.

— Пиши мені частіше.

— Писатиму, бабусю.

— Не тиняйся там вулицями пізньої години.

— Не буду тинятися, бабусю.

— Учись сумлінно, щоб стати людиною. — Буду старатися, бабусю.

— Не зв'язуйся там з непутящими хлопчаками. — Не буду зв'язуватися, бабусю.

— Якщо старші щось доручать, не відмовляйся. Постарайся виконати.

— Постараюся, бабусю.

— Якщо сорочку заносиш, випери звечора — до ранку висохне. Не ходи засмальцьований.

— Добре, бабусю.

— У їжі собі не відмовляй. Їж багатенько. Хвалити бога, батько твій непогано заробляє, будемо тобі частенько гроші слати.

— Присилайте частенько, бабусю. Але не забувайте і фруктові посилки слати.

— Ще б, синочку! Ми заради вас і живемо, заради дітей. Головне, щоб смерть не прийшла… — І тут бабуся заплакала.

Я зіскочив з постелі і став заспокоювати її. Де там! Сльози лилися, й лилися, й лилися, видно, немало їх зібралося…

— Ні, ви не вмрете, бувиджан, ніколи не вмрете! — Я обняв свою дорогу бабусю і почав цілувати її поморщені щоки, добрі очі, лагідні шорсткі руки.

— А якщо вмру?

— Ні, не вмрете.

— Ні, вмру!

— Не вмрете.

— Гаразд… Але знаєш, життя — воно така штука… Коли почуєш, синку, мерщій приїжджай, щоб провести мене в останню путь…

— Бабусю!

— Сину мій! Синочку мій непутящий!

Раптом звідкись із глибин моїх грудей вирвалося глибоке зітхання, і я, нащо вже мужній і стійкий, не витримав… Мені здалося, що я ось-ось утрачу свою добру бувиджан, ладну кинутися ради мене у вогонь і воду, не спати ночами, не їсти, не пити, але інколи й боляче ляснути!

— Не плач, синку! — почала тепер бабуся заспокоювати мене.

— Ні, я нікуди не поїду, бо ви вмрете! — продовжував я ревти.

— Не вмру!

— Хто його знає… життя — воно таке… а-а-а!

— Яке — «таке»?! Ніяке воно не таке! Я ще твоїх дітей буду глядіти!

— Зна-аю! — белькотів я. — Тільки цур: не будете їх за вуха скубти?

— Буду скубти!..

Ось так ми й зустріли світанок: то я плачу, то — бабуся, то вона своєї править, то я — своєї.

Вранці ми з товаришем дільничним вирушили в місто. Потім я узнав: усі, хто нас бачив, виявляється, щиро жаліли мене: «От і повели бідного Хашимджана до в'язниці, — казали люди. — Шкода хлопця. Правда, вчився поганенько, бешкетував, а все ж непоганою був людиною. І треба було йому стати перукарем?! Тепер набереться горя…»

Сержант Кузиєв приступає до виконання…

Можете мені не вірити, але можу присягнутися, що це правда: я навіть не помітив, як промайнули три роки навчання. За цей час кілька разів одвідувала мене в місті дорога моя бабуся. Я теж кілька разів їздив у кишлак. І от промайнуло три роки…

Як по правді, важко сказати, ким я тут дужче себе почував: курсантом міліцейської школи чи майстром діючої на громадських засадах перукарні імені покійного Акрама буви. О, до речі, я ж не сказав ще: другого дня, як прийняли мене до школи, я набачив невеличку комірчину поряд з гуртожитком і обладнав її під перукарню. І дощечку відповідну прибив. Спочатку я голив і стриг своїх друзів та приятелів, у яких так само, як і в мене, не залежувалися в кишені гроші. Потім дорогу сюди назнали наші викладачі, починаючи від лейтенантів і кінчаючи полковниками. А раз, повірите, я голив навіть генерала! Він інспектував нашу школу, ну, ясна річ, заглянув і до гуртожитку. А там і «заклад» мій виявив. Я саме перебирав свої інструменти. Побачивши генерала, миттю став по команді «струнко», віддав честь: