Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 6)

На початку цього місяця ми зверталися з заявою до міської торговельної інспекції, після чого було зроблено перевірку, яка виявила, що 25–30 відсотків продуктів, які мають іти в казан, прямо пливуть у кошики працівників кафе. «Отепер уже дадуть шахраям по руках!» — зраділи були ми, але не так воно склалось! Винним оголосили по догані і все. Якщо нанизати тисячу таких доган на нитку, мов перлини, і повісити на шию цим типам — вони й не писнуть, а далі робитимуть своє. Тому що їм байдуже: чи догана чи подяка — їм дай тільки красти.

Ми, що нижче підписалися, звертаємося до Вас, товаришу начальник, з проханням допомогти нарешті навести лад у кафе № 12.

Камбаров, Касимов, Кадиров та інші».

Цю заяву я взяв з собою в гуртожиток і стільки разів прочитав, що, повірите, вивчив напам'ять. Вивчити — вивчив, але з якого кінця підступитися до справи?.. Зрештою, вирішив просто піти в це кафе пообідати, подивитися, чи й справді так погано готують. Якщо погано, зніму з кожної страви контрольні проби і здам у головну міську лабораторію на аналіз.

Кафе містилося біля площі Перемоги, на першому поверсі висотного будинку. Народу повно, наче коло квиткових кас вокзалу. Спершу перевірив вітрини зі стравами, що їх зазначено в меню. Все на місці. На цінниках написано: котлети — 42 коп., лагман — 38 коп., плов — 63 коп. Нічого не скажеш — усе виставлено вміло, привабливо, хоч і не голодний, одразу слинка потече.

Пішов у буфет. Тут орудував квадратний хлопець з червоним, як буряк, обличчям. З лоба, з подвійного загривка цівочками ллється піт, на голові заламався пополам білий ковпак. Руки хлопцеві пурхають, мов птахи: одному наливають склянку вина, другому подають пиріжки з рисом, третьому одважують цукерок. І ні до чого не присікаєшся: продавець і покупці взаємно ввічливі.

Вирішив подивитися, як працює каса. За апаратом сиділа дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти, така худюща, така тонка, наче її не годували відтоді, як поступила працювати в це кафе. Але її ніжні пальчики працювали з такою дивовижною спритністю, що я замилувався.

— Вам що? — прощебетала касирка, коли дійшла моя черга.

— Порцію лагмана.

— Хліб берете?

— Ні.

— Тридцять вісім копійок. — Дівчина простягнула мені чек.

Я подав їй дві монетки по двадцять копійок. Махнув рукою:

— Здачі не треба.

Дівчина поклала переді мною дві копійки.

— Беріть свої гроші. Пригодяться.

Узявши лагман, я сів трохи осторонь, намірився їсти. Не встиг піднести ложку до рота, як до мого стола підійшов поважний чоловік. В одній руці він ніс тарілку з котлетами, у другій — з шавлею.

— Вільно?

— Будь ласка.

Чоловік сів навпроти мене. Когось він дуже нагадував мені. Кого ж це? Стривай, стривай… Довга локшина лагмана мало не застряла у мене в горлі: це ж… це ж викапаний Янгок-кари, мій «наставник» на «святому місці», якого я допомагав викрити. Я ще раз поглянув на свого сусіда. Ні-і, у Янгока-кари була довга широка борода, в руках — чотки, на голові — чалма з корзину завбільшки. Щоправда, я бачив його і в іншій личині, коли він був чисто виголений, при краватці і в капелюсі. Але ж скільки років минуло. Ні-ні! Це інша людина, я помилився. І вигляд такий чесний-пречесний…

— Тьху! — пирхнув чоловік, гучно вдаривши ложкою по тарілці. — І це називається їжа!

— Сказати правду, я теж сиджу, не можу з'їсти свого обіду, — підняв я голову. — Не лагман, а помиї.

— Просив їх дати котлет, а вони, схоже, підсунули мені підмочені скибки хліба, — обурювався далі сусід.

— А в лагмані січене м'ясо замінили баклажанами, — докинув і я дровець у вогонь.

— Крадь, крадь, але ж знай міру, шахраю! — уже геть виходив із себе мій сусід.

Так, слово за словом, ми перемили кісточки директорові кафе, кухареві, навіть бідну охлялу касирку не обминули.

— От ви — співробітник міліції, — продовжував обурюватися мій сусід, — скажіть мені, чому не вживають рішучих заходів проти цих злодіїв і хапуг?

— Чому ж, ми вживаємо…

— Ні, ніяких заходів ви не вживаєте, — наступав співрозмовник. — Одержите скаргу, почухаєте потилицю й покладете під сукно. І повз неподобства проходите, дивлячись убік.

— Ні! — спалахнув я і постукав ложкою по тарілці з недоїденим лагманом. — Я й прийшов сюди, щоб покласти край цим неподобствам!

— Ой, щось не віриться…

— Зараз повірите. Ось у кишені у мене скарга трудящих лежить.

— Отже, буде діло?

— Буде.

— Тоді ходімте зі мною. Тут є тихий куточок, де можна спокійно погомоніти.

Я дуже зрадів, що знайшов людину, яка допоможе мені. І це майже не здивувало мене. Адже я взагалі такий, везучий: як узявся за щось, то діло саме котиться вперед.

За загальною залою кафе була невеличка затишна кімнатка. Ми й увійшли до неї, і мій супутник зачинив за собою двері.

— Давайте спершу познайомимося: моє ім'я Адил, прізвище — Аббасов.

— Сержант Хашимджан Кузиєв.

— Дуже приємно, шановний Хашимджане. Я — найнещасніша людина в світі, дорогий, тому що я директор цього кафе.

— Що?! — Я мимохіть схопився з місця.

— Не бійтеся, — м'яко поклав нещасний директор пухлу руку мені на плече. — Я не маю наміру заважати вам виконувати свій обов'язок. Навпаки, хочу допомогти. Я, братику, дуже самотній, сам проти цілої зграї, цілої банди! Мені допомога потрібна, допоможіть мені. Шість місяців уже, як я тут директором, і всі шість місяців я марно б'юся над тим, щоб страва наша стала смачною. Але тут виявилися два кухарі, несусвітні мерзотники і пройдисвіти: один спеціаліст з національних страв, другий з європейських. Обидва вважаються головними. У кожного по п'ять помічників, отже, п'ять вірних підручних. Кажуть, де зібралося десять шайтанів, там нема чого робити одному ангелу. Так і я: не можу справитися з ними. Нарешті не витримав: підмовив людей, які харчуються в нас, написати скаргу до Міської торговельної інспекції. Написали. А що з того? Хіба простою доганою їх приборкаєш?.. Товаришу сержант, можу я звіритися вам цілком?

— Кому ж вам довіряти, як не міліції?

— Спасибі, тисячу разів спасибі вам, дорогий. Я хочу вам доповісти, що ті кухарі, про яких я вам кажу, щоденно виносять звідси по сто карбованців у кишені. Помічники загрібають трохи менше, двадцять п'ять карбованців.

— Невже? — не повірив я.

— Свята правда, можу заприсягтися. Ці негідники здатні підкупити будь-кого. Боюся… пробачте, Хашимджане, всі ми люди… боюся, щоб вони і вас…

— Хашимджан Кузиєв не з тих, хто продається! — гостро перебив я директора, стукнувши кулаком по столу.

— Ні, я цього не казав. Просто хочу попередити, щоб вас часом не обкрутили.

— Ми ще подивимося, хто кого обкрутить!

— Я бачу, ви — міцний хлопець. Навіть очі палають ненавистю й відвагою. Молодий ви ще, полум'ям горите, полум'ям! То слухайте далі. Після першої невдачі я знову взявся за діло, як то кажуть, закотивши рукави. Попросив трудящих іще раз написати скаргу. І послати її не кудись там, а в міліцію, в обехеес! Там уже, сказав я, не знайдеш байдужих людей, тим паче — хабарників! Дайте лишень мені цю заяву…

Я вихопив з кишені заяву трудящих і подав нещасному директорові. Він розґорнув аркуші й став читати. А я, дивлячись на нього, думав: «Бідний, бідний Адил-ака! Звісно, що ви могли вдіяти сам проти десяти пройдисвітів, які обведуть самого шайтана?! Що ж ви, не могли зразу прийти до самого Усманова і все розказати? Але нічого, і тепер ще не пізно, адже є на світі я. Ми їм прищикнемо хвости!»

Мені схотілося сказати цьому бідному, зацькованому чоловікові якісь теплі слова, підбадьорити, підняти дух.

— Оцих людей я добре знаю, — промовив Адил-ака, повертаючи мені скаргу. — Камбаров працює зубним лікарем. Майстер своєї справи, будь-який зуб, хоч хворий, хоч здоровий, може вирвати з першого разу. Кадиров — хірург. Схожий на вас: любить справедливість, чесний… Ну, а тепер перейдімо до діла.

— Я готовий.

— Коли ви думаєте взяти проби зі страв для аналізу?

— Я думаю, завтра…

— Ні, так не годиться. Проби треба брати в суботу або в неділю. Бо в ці дні у всіх контролюючих закладах вихідний. Саме тому в ці дні наші злодюжки нахабніють: крадуть утроє, вчетверо більше, ніж завжди. Як у прислів'ї: тягни все, що зможеш, доки сторож спить. Крім того, товаришу сержант, іншим разом не припускайтеся такої помилки.

— Якої помилки?

— Ви увійшли в кафе й одразу кинулися перевіряти ціни страв на вітрині. Навіть я легко здогадався, з якою метою ви прибули. А кухарі могли б помітити набагато раніше за мене, це народ битий-стріляний. Тому-то я й поспішив, боячись, що вони обкрутять вас навколо пальця. Моя вам порада на майбутнє: спершу пошліть когось там узяти пробу зі страви, а тоді — шулікою — і хапайте злодіїв за руку!

— Дякую. Зважу на ваші поради, — сказав я, щиро радіючи, що натрапив на таку доброзичливу людину.

— Ще, товаришу сержант, що я хочу сказати, — вів далі директор. — Тут є дві книги скарг. Одну видають, коли люди хочуть написати подяку, саме по ній і одержують преміальні, друга — для скарг, але її ніколи нікому не показують. Обидві книги зберігаються у буфетника. Товаришу сержант, ще про одне хочу вам сказати. Тільки пообіцяйте не відмовити мені.

— Обіцяю.

— Перевірте ще діяльність буфетника! — Адил-ака полохливо озирнувся довкола, наче боявся, що нас може хтось підслухати. І зашепотів далі: — Саме він і є ватажок усієї зграї! Все під мене копає, негідник, звалити хоче, бо знає, що я завжди за чесність, за трудящих. Такого шахраюки ще світ не бачив. І коньяк, і горілка в нього не справжні. Він не засне, якщо двадцять грамів горілки не розведе вісімдесятьма грамами води!